Дубашевич повинен був прорватися через Тису так само, як і його попередник Кларк — «Колумбус» і майже під таким самим прикриттям. Посилаючи його по протореному, щедро политому кров'ю своїх агентів маршруту, «Бізон» твердо розраховував ще й на те, що прикордонники п'ятої застави, заспокоєні недавнім своїм успіхом, не чекають прориву кордону на своїй ділянці.

На високій безлісій вершині, відкритій усім вітрам, нагрітій гарячим весняним сонцем, стояли два прикордонники: старшина Смолярчук і рядовий Тюльпанов, переведений недавно сюди з високогірної застави. Біля їх ніг лежав Витязь. Одержавши згоду капітана Шапошникова, Смолярчук вийшов у гори, щоб на практиці повчити молодого солдата мистецтву розшуку порушника кордону по сліду. Так прикордонники проводили ранок свого вихідного дня. Зійшовши на вершину, вони довго і пильно вдивлялися в безмежний край весняних гір, альпійських лук, долин, лісів, вічно затінених ущелин і стрімких білопінних потоків.

Гірська весна нарешті вступила у свої права і була в розпалі. Від перевалу до перевалу, по схилах зелених гір, по долинах і ущелинах, по всьому гірському Закарпаттю лунали постріли, трубили пастухи в трембіти, стелився густий дим «живої ватри» — вогнищ, запалених старшими пастухами на знак того, що настала довгождана пора красної весни, що воскресли Полонини і готові прийняти дорогих гостей — верховинських пастухів і їх отари.

А на Верховині почався святковий рух, неповторне «веснування», «хід на Полонини». Старики, діти, жінки, дівчата, одягнуті в усе найкраще, що в них було, проводжали пастухів до околиць сіл і далі, в гори. Всі дороги і стежки, які ведуть у гори, забиті гуртами овець, кіз, корів, волів, коней. Мекання, ревіння, іржання. Гавкіт сторожових собак. Маржина[5] охоплена передчуттям вільного життя на зелених просторах. Величавими голосами продовжують перегукуватися трембіти, пастушачі. роги. Лунають постріли, не змовкають бубни, скрипки, сопілки. Парубки і дівчата співають полонинки:

Смолярчук повернув голову до молодого прикордонника, який все ще вдивлявся і вслухався у святкове життя гір.

— Знаєш, як це тут зветься? «Веснування», «хід на Полонини». В добрий час починається твоя прикордонна служба на п'ятій заставі!

Тюльпанов, не відриваючи погляду від Карпат, відповів:

— Все у моєму житті починалося добре.

— Все? — недовірливо перепитав Смолярчук.

— Так, усе. — Тюльпанов почервонів і посміхнувся. — Якби сьогодні навіть не було «веснування», якби не світило сонце, а йшов дощ чи сніг, гримів грім, все одно день був би для мене добрим.

— Чого ж це?

— Таким народився, — пожартував Тюльпанов. — Мати і батько з першого дня мого життя настроїли мене на таку хвилю, щоб я бачив і чув тільки добре.

— Значить, на кордоні тобі робити нічого. У нас тут самим добрим не проживеш. — Смолярчук глянув на: годинник. — Час би і починати!

Недалеко, на південному схилі гори, густо зарослому буковим лісом, почувся різкий, тривалий свист. Смолярчук приклав до очей бінокль.

— Нарешті!.. Пішли, товаришу Тюльпанов. Намагайся не відставати.

Витязь був уже на ногах, стривожено скавучав; натягнувши поводок, поривався вперед.

— Бач, який догадливий! Спокійно. Витязю, спокійно!

Спустившись з вершини гори, прикордонники потрапили в старий ліс, сповнений весняного світла, квітів, співу пташок, бджолиного дзижчання і аромату розігрітої хвої. Витязь, пущений на обшук місцевості, виявив у густому ялиннику старанно замаскований велосипед.

— Ну, що ми тепер повинні робити? — спитав старшина, дивлячись на свого молодого напарника.

— Ставити собаку на слід, шукати велосипедиста.

— Правильно! Так і зробимо! Слід, Витязю! — скомандував Смолярчук. — Шукай! Шукай!

Витязь зробив трійне коло по ялиннику і, ставши на слід, швидко рвонувся вперед. Подолав яр з бурхливим ручаєм на дні. Пробіг галявину, промчав повз водопад. Видерся на крутий схил. Байдуже промайнув повз одну отару овець, наздогнав другу, з ходу врізався всередину і з лютим гарчанням кинувся на великого барана, почав нещадно шматувати його і раптом легко зірвав шкуру. Під шкурою виявилася людина. Витязь залишив шкуру, налетів на обманщика, схопив його за полу брезентової куртки і звалив з ніг.

Смолярчук весело, від душі сміявся і, дивлячись на: те, як вівчарка рве затриманого, схвально говорив:

— Добре, Витязю! Добре!

Сміявся і Тюльпанов. Сміявся і білявий підпасок, озброєний величезною трембітою. Сміялися й інші пастухи, спираючись на свої бурувато-червоні палиці, вирізані з надзвичайно міцного й красивого дерева — тиса. «Порушник» лежав на землі униз обличчям, затуливши голову руками. Витязь грізно гарчав, поклавши йому лапи на спину.

— Витязь, до мене! — скомандував Смолярчук.

Собака покірно кинув затриманого, підбіг до інструктора, сів біля його ніг, потерся головою об коліно.

Відчувши себе в безпеці, «порушник», тобто прикордонник, на долю якого в цьому тренувальному пошуку випало бути порушником, встав із землі. Тепер його добре було видно — худорлявий, довгов'язий, з чорною вузькою смужкою вусиків.

— Ну, як, товаришу Волошенко? — підходячи до «порушника», спитав Смолярчук.

Волошенко знизав плечима, скривив губи:

— Нічого особливого… звичайнісінька дворняжка знайде таку пахучу людину, як я. — Він вийняв білу носову хусточку і поклав собі на голову. — Ви забули, хто я такий? Я ж повар. Повар! Увесь, з ніг до голови, просякнутий духом смажених котлет, масла, борщу.

Зняв хусточку, акуратно склав і сховав у кишеню.

— Так що даремно не вихваляйтесь. Раджу записати цю перемогу Витязя на рахунок харчової і смакової промисловості. — Волошенко зупинився, перевів подих. — Товаришу старшина, а які вони… справжні порушники кордону?

— Всякі трапляються. Послужиш — побачиш.

Волошенко обняв атласний стовбур молодої берізки, притулився до нього щокою, удавано засумував:

— Усі футбольні матчі команда «Трактор» програвала, коли я стояв воротарем. У лижному поході лижі ламалися тільки в мене. На велогонках псувалася обов'язково моя машина. Невмілий я, одне слово, невдаха.

Говорив Волошенко серйозно, але очі сміялися., Смолярчук добре розумів його. А Тюльпанов, який ще не встиг розібратися в особливостях характеру повара, не наважився сприйняти його слова ні як гірку сповідь, ні як невинне самоприниження.

Волошенко відстібнув від пояса порожню солдатську флягу.

— Товаришу старшина, дозвольте з'їздити до Ведмежого джерела за квасною водою.

— Їдьте. Та швидше повертайтесь.

— Єсть швидше повертатися! — відгукнувся Волошенко.

Через хвилину він покотив по лісовій дорозі і зник. Смолярчук і Тюльпанов, посміхаючись, провели поглядами «невмілого і невдаху». Закуривши, Смолярчук сказав:

— Собаки, можливо, і знають, що він повар. А от люди… Другий місяць куховарить на заставі, а додому про це ні слова, ні півслова не пише.

— Додержує військової таємниці? — не без єхидства спитав Тюльпанов.

— Соромиться. Аякже, на заводі був токарем, а тут повар!

— Неправильно це, — переконано промовив Тюльпанов. — Мене, наприклад, хоч стовпом постав на кордоні — і то буду гордитися.

Смолярчук подивився на молодого солдата:

— Ти, мабуть, з часом будеш непоганим прикордонником.

— Що це значить — з часом? — простодушно спитав Тюльпанов.

— Ну, скажімо, через півроку. А може, й раніше, якщо не будеш шкодувати сил на тренування Витязя. — Старшина погладив вівчарку, поторсав її гостре вухо. — Розум собаки — це праця людини.