— Живцем?

— Що ви, пане голова! Все вийшло так, як і передбачено. Разом зі своїм кумом зник і Чеканюк.

Дзюба витер лоб великою бордовою хусткою:

— Ух! Виходить, вони тобі повірили. А я, правду кажучи, боявся. — Він різко підвищив голос: — Неподобство! Не дозволяю виїжджати на брудній машині! Зараз же приведіть до порядку!

Ночував Кларк у вокзальному готелі. Вранці він помився в готельній душовій, поснідав і подався у місто влаштовувати свої справи.

Першим, кого вирішив атакувати Кларк, був явірський воєнком, майор Пирожниченко. З його допомогою він збирався пустити коріння у явірський грунт. Оскільки Кларк у школі спеціалізувався по диверсіях на гірських залізницях, його цікавив явірський вузол. Він був упевнений, що створить тут могутній кулак, здатний на випадок війни вивести з ладу найважливіші спорудження — тунелі, мости.

Деякі колеги Кларка, менш, ніж він, підготовлені до таємного життя, не впевнені в собі, потрапляючи в Радянський Союз, повзли второваною стежкою: шукали собі притулку в людей, чиє минуле або сучасне викликало або могло викликати підозру в радянських властей. Цим самим недалекоглядні люди прирікали себе на закономірний провал у майбутньому. Ні, Кларк обрав інший шлях. Маючи можливість сховатися після переходу кордону на квартирі якого-небудь давнього агента американської розвідки, такого як Дзюба, він вважав за краще піти на вокзал, що контролюється прикордонними патрулями і залізничною охороною. З такими документами, як у нього, гадав Кларк, з такими зовнішніми даними і з такою виучкою йому не слід ховатися по закутках. Чим сміливіше він буде діяти, тим менше викличе підозри. Кларк добре знав, що його поява в прикордонній зоні пов'язана з певним риском. Яких би запобіжних заходів він не вжив, все одно ті, кому це належало знати, встановлять достовірно, з точністю до однієї години, коли ти прибув сюди, звідки, з якою метою і т. д. Значить, треба не ховатися, а діяти рішуче, сміливо.

Зустріч з воєнкомом Пирожниченком, яка мала відбутися сьогодні, була першим щаблем тієї великої драбини, на яку збирався вилізти Кларк.

Майор Пирожниченко, певна річ, і в гадці не мав, яку роль повинен відіграти він у долі Кларка. Він, зрозуміло, обурився б, дізнавшись про наміри Кларка. Майор Пирожниченко протягом усього свого життя не зробив нічого такого, що заплямувало б його честь, дало б привід іноземним розвідникам причепитися до нього, шантажувати. Коротко кажучи, майор до цього часу, до появи на його шляху Кларка, жив спокійно, безтурботно, без усяких докорів сумління, не порушуючи обов'язку ні перед, Батьківщиною, ні перед сім'єю і друзями. І так він збирався прожити до кінця днів своїх.

Не знаючи біографії того, до кого збирався, його вдачі, його звичок і нахилів, Кларк однак твердо розраховував на успіх.

Перебуваючи в перші роки другої світової війни в СРСР, він докладно вивчав спосіб життя, характери І національні особливості російських людей. Цілими днями, скромно одягнений, тихий і непомітний, він вештався по продовольчих крамницях, у фойє кінотеатрів, по базарах, стояв у чергах, гуляв у парках культури і відпочинку, не пропускав жодного футбольного матчу, читав і перечитував усі нові романи і повісті. На правах представника союзної держави йому доводилось мати справу з військовими людьми, діячами науки, культури і мистецтва. Згодом, грунтуючись на цих своїх спостереженнях, він написав твір під назвою «Таємні ключі від сердець радянських людей». Начальство Кларка схвалило його дослідження і поставило йому завдання: підкріпити свою теорію практикою.

У дослідженні «Таємні ключі до сердець радянських людей» двісті мільйонів радянських громадян розподілялись на кілька великих груп: робітники, колгоспники, військові, інтелігенція технічна і художня, тобто представники мистецтва і літератури, домогосподарки, молоді дівчата, юнаки, керівні партпрацівники і т. д. Характеризуючи ту чи іншу групу, Кларк пробував давати рецепти, якими засобами розвідник може здобути в цьому середовищі довір'я.

Ось що писав Кларк про радянських людей, об'єднаних ним у групу військових:

«Це найбільш твердокам'яні, одягнені в непробивну броню пильності об'єкти. Вони обережні у своїх стосунках з новою для них людиною. Вони ховають усі свої таємниці за сімома замками. Вони в переважній більшості бездоганно чесні, віддані і таке інше, і таке інше. Вони люблять свою зброю, пишаються нею, бережуть її, як зіницю ока. Вони перед усім світом продемонстрували на полях боїв свою хоробрість, своє нехтування смертю, свою талановитість.

Дурень той, хто робить спроби атакувати цю групу в лоб. Треба намагатися завоювати цих людей обхідним маневром.

Вразливі місця радянських військових можна натупати, лише серйозно вивчивши їх достоїнства. Це парадоксально, але факт.

Військовий любить свою зброю — грай на цій струні. Він дорожить своїм бойовим минулим, заслугами, орденами — спробуй цю законну гордість обплутати лестощами. Хоч як високо з офіціальної точки зору оцінені фронтові заслуги того чи іншого військового, його може потішити і твоє визнання.

Пам'ятай твердо: фронтовик любить згадувати своє воєнне минуле. Якщо ти хочеш привернути його до себе, уважно, із захопленням слухай його розповіді. Безперестанно піддавай жару. Змінюй у деяких місцях захоплення на заздрість. Зітхай із жалем на знак того, що ти людина непомітна в порівнянні з оповідачем. Боже тебе борони від спокуси скористатися з встановленої близькості і почати задавати питання. Вдовольняйся тим, що тобі розповідають і не витягай ніяких відомостей за допомогою питань. Тобі дозволяються лише такі репліки, які б спонукали твого співрозмовника продовжувати розповідь…»

«Я, Іван Бєлограй, що пройшов від Сталінграда до Берліна, я, що полив своєю кров'ю і потом цей великий шлях, я, Іван Бєлограй, військовий до самих кісток, я, дурень отакий, демобілізувався, у чому тепер гірко каюся…»

З такими думками, які виразно відбивалися на обличчі, постукав Кларк у кабінет воєнкома, натиснув ручку дверей, обережно, але разом з тим і без зайвої скромності розчинив їх і чітко, на всю дзвінку силу свого голосу, не переступаючи порога, гаркнув:

— Дозвольте, товаришу майор?

Воєнком сидів у своєму кріслі, біля письмового стола з висунутою шухлядою, яка служила йому за буфетну стойку, і снідав. Кларк, що вмів бачити багато такого, що не доступно для простого ока, зразу оцінив драматизм свого становища. По-перше, він зрозумів, що з'явився саме в ту хвилину, коли майор, відрізавши пластинку домашнього сала, поклавши його на хліб і накривши половинкою огірка, збирався снідати. По-друге, він зрозумів, що майор незадоволений його, Кларка, несвоєчасною появою. По-третє, йому стало ясно, що він повинен негайно і під найпристойнішим приводом відступити.

— Приємного апетиту! — Кларк дозволив собі стримано посміхнутися, звичайно, без найменшої тіні догідливості. — Пробачте, товаришу майор, перебив. Дозвольте піти? — І, не чекаючи відповіді, він приклав руку до козирка й хвацько повернувся кругом.

— Стривай! — пролунав йому вслід владний, але не позбавлений покровительського відтінку голос майора.

Майор Пирожниченко ще хмурився, ще не зникла з його обличчя досада, але очі дивилися прихильно. Вони, ці очі, питали: «Звідки ти взявся, такий гожий та хороший? Чому ти, військовий з ніг до голови, без погонів?»

— Я вас слухаю, товаришу майор! — промовив Кларк, повернувшись у кабінет (двері він не забув зачинити) і зупинившись на певній відстані від воєнкома.

У воєнкома була масивна, кругла, чисто вибрита голова, гулястий лоб і широкий м'ясистий ніс. На новенькому, відпрасованому і з акуратно підшитим комірцем мундирі — орденські колодки, розміщені в строгій симетрії.

Над головою в майора висіла карта Закарпаття. На ній, як догадався Кларк, був зображений шлях підрозділу Пирожниченка, пройдений в період визволення Закарпаття: маленькими ясночервоними прапорцями була позначена майже вся гірська долина Тиси.