Файн у цей час думав: «Всьому кінець, пропав».

— Ви не поїдете більше в Будапешт, — сказав «Бізон», повертаючись до свого крісла. — Ви скомпрометували себе і як резидент втратили для нас усяку цінність.

Прикидатися далі було марно. Файн впевнено підняв підборіддя, гордовито спитав:

— Це ваше особисте рішення?

«Бізон» зрозумів, за що чіплявся потопаючий Файн, І насмішкувато підхопив:

— Так, це моє рішення. І воно вже затверджене там, нагорі. Так що, дорогий майоре, вам нема на що сподіватись. Ваші впливові друзі з головного штабу на цей раз виявилися безсилими.

Файн мовчав. Плямиста жовтизна проступила на його обвітреному, густо засмаглому обличчі. Губи, вуха і кінчик носа колишнього будапештського резидента стали безкровними, втратили життя. Очі погасли. Він довго сидів мовчки і нерухомо, приголомшений вироком шефа. Розпрощатися назавжди з розвідкою! З всесильною розвідкою, яка так високо піднесена, де так добре платять, де можна зробити таку блискучу кар'єру! Ні, це було б жахливо, це гірше смерті! йому глибоко огидні звичайні професії, доступні кожному смертному. Він любить тільки одне: шпигунство. Те, що він робив досі, було щасливою долею лише обранців, благословенних згори на особливе, таємне життя. Підступна хитрість, жорстокість ката, акторство, вміння витягати з людей секретні відомості, вбивати і переслідувати невгодних, поливати їх брудом брехні і наклепів — ось його грізна зброя, яка так вірно і довго служила йому. І тепер він змушений покинути її, піти від того, до чого покликаний, без чого не зможе жити. Чи можливо це?

«Бізон» спокійно сидів біля каміна і, димлячи сигарою, терпляче чекав, поки його підлеглий вип'є свій гіркий келих до дна.

— Сер, невже отак, безповоротно, І вирішена моя доля? Хіба я вже не можу принести вам ніякої користі? — глухим голосом спитав Файн.

— Цього я не говорив, — відповів «Бізон» і підвівся.

Схрестивши за спиною свої короткі, зарослі волоссям руки, заклопотано морщачи лоба, він збуджено заходив по кімнаті. Ступні його ніг, заховані в сап'янові, на товстій фетровій підошві черевики, м'яко, обережно, по-котячому нечутно торкалися килимової доріжки. Обрублена, безголова тінь від його постаті швидко рухалась по світлому паркету. Нарешті він зупинився перед Файном і м'яко, співчутливо сказав:

— Майоре, у вас є блискучий вихід з цього становища.

Файн запитливо, з надією поглянув на шефа.

— Так, дійсно блискучий вихід, — повторив «Бізон». — Який? Ви повинні прорватися в Явір разом з Дубашевичем і Хорунжим, надійно закріпитися там і в найкоротший строк зробити те, що не вдалося Кларку і Дзюбі. Ви будете діяти за планом, розробленим особисто мною, і під моїм постійним керівництвом, — «Бізон» посміхнувся. — Ви, звичайно, здивовані: коли я встиг розробити план? Давно, одразу ж після того, як ви послали «Колумбуса» в Явір. Я був певний, що він провалиться. Я добивався заборони вашої операції, але… ваші впливові друзі настояли, вимагаючи, щоб я вам не заважав. Після провалу Кларка я вніс у свої плани суттєві корективи. От і все. Якщо згодні, приступимо прямо до діла.

Файн зрозумів, що не все ще втрачено. Після деякого роздуму він сказав:

— Я міг би погодитись, якби… — Файн зупинився, міцно стулив губи, насторожено примружився.

— Договорюйте, — ласкаво заохотив його «Бізон». — викладайте все напрямки.

Файн подивився своєму шефові прямо в вічі, холодно і визивно.

— Я не розумію, чого ви посилаєте мене саме в Явір після всього, що там трапилось? З любові до мене? Я особливої довіри? Наскільки мені відомо, до сьогоднішнього дня ви не почували до мене ні того, ні іншого. Чим же пояснити ваше рішення?

«Бізон» розсміявся — голосно, весело, від душі. Сміючись, він обдумував свою відповідь. Файну можна було сказати все, крім правди. Ця правда, якби вона була висловлена, звучала б приблизно так: «Дорогий мій! Ви живучіші і розумніші, ніж я гадав. За відвертість плачу відвертістю. Посилаю вас у Явір з найпростішого розрахунку. Я певен, що ви точно, акуратно виконаєте всі мої плани та інструкції. Іншій людині ця місія не під силу, а вам… вам зараз море по коліна. Зараз, після провалу Кларка, ви будете діяти архіобережно і разом з тим шалено. Ви наплюєте на будь-яку небезпеку, розумненько обійдете всі пастки радянських прикордонників і контррозвідки. І все через те, що вас буде підганяти могутній стимул — бажання спокутувати свою провину за провал Кларка».

«Бізон» ніколи не був відвертим з підлеглими. Відправляючи своїх агентів за кордон, крупних і дрібних, він усіх переконував одним і тим же універсальним, завжди певно діючим засобом: грішми, особистою вигодою, хорошим бізнесом. До цього випробуваного засобу він вдався і тепер.

— Дорогий Файн, — сказав Крапc і дружньо поклав руку на плече майора, — ви втрачені для нас як будапештський резидент, але не як розвідник. Посилаю вас у Явір тому, що тільки ви зможете виконати мій план. Умови, правда, складні, але справа варта заходу. — «Бізон» вийняв з портфеля чекову книжку. — Я вже потурбувався про вас, майоре, я виписав на ваше ім'я таку велику винагороду, якої ще ніхто не одержував у нашому замку. — Він вирвав з книжки чек, обережно, наче той був кришталевим, поклав його на коліна Файна. — Це королівська нагорода, мій хлопчику. У ваші роки я не мав і тисячної долі такого гонорару. Але це ще не все. Після повернення з Явора ви одержите звання полковника і орден. Словом, я надам вам можливість добре заробити.

Файн акуратно згорнув чек, поклав його у внутрішню кишеню піджака, рішуче сказав:

— Я згоден. Приступимо до справи, сер.

— Приступимо. — «Бізон» поклав перед Файном папку. На густо-синьому, майже чорному тлі обкладинки білів невеликий квадратик картону з написом: «Гірська весна». — Подивіться. В моєму плані передбачено все, що ви повніші зробити і як. Вивчайте. А я поки відпочину.

Муркочучи собі під ніс якусь пісеньку, «Бізон» попрямував до столу, над яким хиталася на ланцюгах дерев'яна Діана, несучи гірлянду електричних лампочок.

Кларка як особливо важливого злочинця після попереднього допиту в Яворі відправили в Москву. Справу його доручили полковнику Шатрову. Слідство було недовгим, бо Кларк, визнавши себе винним, докладно розповів про одержане ним завдання, а також повідомив деякі важливі дані про діяльність ворожої розвідки на півдні.

Оформивши, як належить, справу Кларка для передачі її у військовий трибунал, полковник Шатров квітневого ранку вилетів на Закарпаття. Через п'ять годин літак приземлився на західній околиці Ужгорода, на аеродромі, розташованому біля самого чехословацького кордону, на правому березі річки Уж. Був жаркий, справжній весняний ранок. Пологі береги кам'янистого Ужа яскраво зеленіли першою травою. Верхівка гори, вкрита лісом, піднімалася до неба гігантським смарагдовим наметом. Цвіли сади. На тому, зарубіжному боці були в розпалі польові роботи. Селяни в чорних жилетках поверх білих сорочок і в стареньких капелюхах орали, боронували, палили кукурудзяне бадилля і коріння соняшників.

На аеродромі полковника зустрів Зубавін. Майор був одягнутий по-весняному: світлий габардиновий кітель, кашкет, брюки навипуск. І обличчя його теж було весняне: засмагле, обвітрене.

— О, та у вас весна в розпалі! А в нас ще сніжок і морозець! — веселим співучим баском промовив полковник, ніби виправдуючись, що на його плечах була шинель.

Він роздягнувся, перекинув шинель на руку і попрямував слідом за майором до машини.

— Прошу! — Зубавін відкрив праві передні дверцята «Победы».

— Ви без шофера?

— Як бачите, товаришу полковник.

— Що, захворів?

— Та ні, просто так, люблю…

— Любите зустрічати начальство без свідків? — підхопив Шатров і усміхнувся.

— Так.

Зубавін сів за руль. Він завів мотор, вижав зчеплення, включив першу швидкість і уважно, дуже уважно подивився на гостя.