— Доброго ранку, Андрійку!

Широка, радісна посмішка розпливлася на одутлому обличчі Лисака:

— А, це, ви, дядьку Любомире! Здрастуйте! Про вовка помовка, а він і тут! Я щойно про вас подумав.

— Цікаво, як же ти подумав: погано, добре?

— А чого ж мені погано про вас думати? Не маю ніякого права.

— Для цього, мій хлопчику, не треба ніякого права. Треба мати тільки лихе, невдячне серце. А твоє серце, на щастя, і добре, і вдячне. — Криж оглянув Андрія з ніг до голови, від батівських скороходів до празького галстука. — Ти на роботу збираєшся, як на велике свято. Вірно! Молодець! Праця в житті людини — справжнє свято.

Андрій здивовано зирнув через плече на дядька Любомира. Чого це він раптом так заговорив?

Криж простягнув Лисакові руку:

— Ну, Андрійку, щасливої дороги! — Скатертю дорога. Бажаю тобі стати кращим машиністом Закарпаття! Будь завжди здоровий і крилатий. — Криж обняв Андрія, міцно поцілував і, витираючи вологі очі, квапливо пішов до дверей. Але на порозі зупинився, неначе щось згадав — Андрію, в тебе добра пам'ять? — спитав він, ніжно дивлячись на юнака.

— Та, здається, непогана. А що?

— В мене є до тебе одне невелике прохання, Андрійку: запам'ятовуй усе, що побачиш по дорозі. Все без винятку. І особливо придивляйся до залізничних тунелів.

— Навіщо, дядьку Любомире?

— Потім дізнаєшся. То зробиш? Зробиш чисто і акуратно, я знаю. — Криж поплескав по рожевій, виголеній щоці Лисака і вийшов.

Перед виходом «Галочки» на станційні колії, до поїзда, Олекса Сокач у депо побачив свого друга. Як і колись, він був одягнений у чорну форму залізничника. Олекса спустився на землю, привітав Гойду:

— Ти чого тут, Василю? Повертаєшся на чорну роботу?

— Поки що не думаю. Поки що до вподоби робота на новому місці. А як у тебе справи? Е, та нащо я тобі такі питання задаю! За три кілометри видно, який ти гордий і щасливий. Добрячий паровоз хапанув, заздрю. — Гойда обережно глянув навкруги і притишено додав — Шкода тільки, що його забруднить своєю присутністю цей… практикант, Андрій Лисак.

Олекса Сокач усміхнувся:

— Що ж, його можна і не пустити на мій святий паровоз, можна на інший відіслати.

— Не треба.

— Злякався? Все розумію, Василю, не крийся. Я теж у прикордонній смузі живу. Вчора бачив, як ти йшов по п'ятах цього Лисака і музиканта Шандора. Отже, друже, зі мною можеш прямо розмовляти.

— Ну, якщо так, доведеться говорити відверто. Загадкова він людина, цей Андрій Лисак. Усякого дива від нього можна чекати. Уважно наглядай за ним, Олексо, докопайся, що він за один, пошкреби його фасад, зазирни в душу. Тільки ти…

— Ясно. Я все зроблю тишком-нишком. — Олекса занепокоєно глянув на годинник. — Мені час, Васю…

— Стривай! — Гойда притримав Олексу за руку. — Якщо в дорозі буду тобі потрібний, знайдеш мене на гальмовій площадці, другій від паровоза.

— Ти їдеш нашим поїздом? Гойда кивнув:

— До самої Дубні. Не звертай на мене уваги, так треба. Ні на одну хвилину я не повинен втрачати з виду практиканта.

Олекса попрощався з Гойдою і побіг на свій паровоз.

Як хороше сидіти на правому крилі паровоза! Яке воно високе, це місце механіка! Як далеко звідси видно! І земля, і небо, і люди здаються зовсім не такими, якими вони були в той час, коли Олекса керував звичайним паровозом.

Олекса обережно повів «Галочку», минув контрольний пост, вийшов на північні вхідні стрілки і зупинився в голові поїзда, на шостій колії парку відправки.

Олекса відшукав очима гальмову площадку, другу від паровоза, і побачив Василя Гойду. Він стояв на верхній підніжці пульмана і, безтурботно дивлячись на небо, димив сигаретою. «Чому він ні на одну хвилину не може випускати з поля зору Андрія Лисака?» подумав Олекса.

— Здрастуйте, орли!

З такими словами привітання, усміхаючись, на паровоз вилазив Андрій Лисак.

Кочегар Іванчук загородив собою вхід у будку машиніста:

— Ви куди, громадянине? Стороннім сюди не можна.

Андрій презирливо знизав плечем.

— Цікаво!.. Невже ви мене охрестили, стороннім? Не може бути! На моїй персоні аршинними літерами написано, що я без п'яти хвилин паровозник. Лисак. Поїду з вами в гори як практикант. Маю на руках письмовий дозвіл вашого начальника. Ось, будь ласка!.. — Андрій помахав перед обличчям кочегара Іванчука аркушем паперу. — Може, тепер змилостивишся, га?

— Миколо, займайся своєю справою! — наказав Олекса.

Іванчук звільнив прохід. Лисак боком протиснувся в будку машиніста, привітався за руку з Олексою, а кочегарові і помічникові тільки кивнув головою.

Сокач мовчки, з прихованим здивуванням дивився на практиканта. Андрій був одягнений у темно-синій, старанно випрасуваний, з великою кількістю накладних кишень і металевими застіжками комбінезон, з-під коміра якого навмисне визирав акуратний вузол темно-бордового шерстяного галстука. На голові майбутнього машиніста примостився чорний новенький кашкет; над його лакованим козирком, на околиші, сяяла залізнична емблема. Взутий Лисак у жовті, на товстій підошві, з мідними гачками черевики. Талія його перетягнута рипучим шкіряним ременем з величезною нікельованою пряжкою.

У радіоприймачі почулося попереджуюче покашлювання, і через мить у будці машиніста пролунав співучий жіночий голос:

— Увага! Сімсот сімдесят сім тринадцять! Увага! Я — диспетчер паровозної служби.

Сокач, кочегар Іванчук і помічник машиніста Довбня пожвавлено перезирнулися.

— Ніжний голосок! — засміявся Лисак. — Просто-таки ангельський.

Сокач відгукнувся:

— Єсть увага!

— Це ваша перша поїздка в гори? — поцікавився диспетчер.

— Ви помилилися, товаришу диспетчер. — У голосі Олекси прозвучала простодушна дитяча образа. — Паровоз номер сімсот сімдесят сім тринадцять вперше іде в гори, а я, машиніст Сокач, — у п'ятсот перший раз.

— Зрозуміло. — Голос диспетчера трохи потеплів. — Я не хотіла вас образити. Наступного разу я буду чіткіше формулювати свої запитання. Отож, товаришу Сокач, чи можу я бути впевнена, що ви по графіку, хвилина в хвилину, приведете поїзд у Дубню?

— Можете! Запевняємо!

— Все ясно. Щасливої дороги!

— Зачекайте! Маю одне запитання.

— Будь ласка.

— Як ваше прізвище?

— Королевич, Тетяна Степанівна.

Олекса вимкнув приймач, відкинувся на спинку крісла, значуще подивився на свою бригаду: ну що, мовляв, скажете?

— І нам усе ясно, — усміхнувся Андрій Лисак. — Перманент. Червоні губки. Напудрений носик. Криваві кліпси в рожевих ніжних вушках. Таня! Танечка!..

Приглушений густим туманом і дощем, донісся голос головного кондуктора:

— Ей, синки, приймайте жезл!

Олекса висунувся у вікно, зірвав кашкета і спритно підхопив підкинутий вгору жезл — важкий металевий кругляш, відполірований частим дотиком рук.

— Поїхали, синки! — головний підкріпив своє слово довгим свистком.

Олекса потягнув униз підойму з дерев'яним відполірованим яблуком на кінці. Могутній гудок залунав у товарному парку станції Явір. Чули його, як був певний Сокач, і в усіх кінцях міста, і на виноградниках Соняшної гори, і на прикордонних заставах, і за Тисою, в Угорщині, і в садах Чехословаччини, і в передгір'ях Карпат.

«Галочка» тихо рушила вперед, плавно розтягуючи поїзд. Пружні струмені пари вирвалися з циліндрів через відкриті крани і, розростаючись у молочні хмари, слалися по землі праворуч і ліворуч від локомотива.

Іванчук і Довбня мовчки, зосереджено займалися своєю справою: поїли і годували «Галочку» водою і вугіллям. Лисак, димлячи сигаретою і насунувши на очі форменний кашкет, міцно всівся на круглому, що крутилося, «гостьовому» сидінні, усім своїм виглядом показуючи, що до кінця рейсу не зрушить з цього зручного, вигідного місця. З накладної кишені його комбінезона визирали край темно-червоної записної книжки і позолочений наконечник авторучки.