Повернувшись у будинок, Марта Стефанівна наказала Марії замкнути хвіртку і всім замовницям відповідати, що хазяйки немає вдома, буде після обіду, не раніше.

Зазирнувши по дорозі в дзеркало, певна, що в її розпорядженні весь недільний ранок, вона із спокійною душею підійшла до дверей, за якими спав Криж, легенько постукала і співуче запитала свого дорогого рідкого гостя, спить він чи не спить і чи можна до нього зайти. Двері розчинилися навстіж, і перед здивованою і прикро враженою Мартою Стефанівною з'явився її гість у такому вигляді, на який вона ніяк не розраховувала. Він був уже в костюмі, а в руках тримав свій фібровий непоказний чемоданчик.

— Ти куди, Любомире? — затурбувалася хазяйка.

— Справи, Марточко, справи.

— Які ж у тебе справи в неділю, ти ж сьогодні не працюєш у магазині.

— Є справи і немагазинні.

— Хоч би поснідав… Залишся, Любомире!

Криж подивився на годинник, подумав і сказав, що для сніданку в нього ще знайдеться час.

За сніданком, пережовуючи апетитно підсушений у коров'ячому маслі шматочок білого хліба, Криж загадково усміхнувся:

— Марточко, в мене є для тебе ще один великий сюрприз.

— Знову? Який? Чемоданний?

— Угадала.

На цей раз він не примусив довго себе просити, витяг з-під стола чемодан, який замінює багатьом службовцям такого скромного рангу, як Криж, портфель і пересувну кладовку, і, поставивши його собі на коліна, урочисто розкрив. Марта Стефанівна побачила не книги, а портативний магнітофон. Криж мовчки включив магнітофон, і почувся могутній бас Марти Стефанівни, а потім і голос її останньої замовниці, майорші, яка розповідала їй усі суботні новини військового містечка. Боже мій, як серйозно вона розповідала і як смішно тепер слухати все це, відтворене на плівці!

— Ну, чим не сюрприз? — закриваючи кришку чемодана, усміхнувся Криж.

— Чудовий! Молодець! Любомире, залиш чемодан. Я буду частувати своїх замовниць. От буде весело!

— Е, ні, Марточко, не для тебе я старався! Не залишу тут свого чемодана. Він мені самому потрібний.

— Навіщо?

— Завтра розповім. А ти, люба, поки що нікому не кажи, що я тут ненавмисне підслухав і записав… Ну, моє серце, гарнішай, не втрачай апетиту. До завтра! Прийду ввечері. Чекай.

Він пішов. Прийшов, як і обіцяв, у понеділок ввечері. Криж був у тому самому чорному костюмі, білосніжному комірці, але обличчя його тепер було серйозне, суворе, владне.

— Відішли монашку до міста в якій-небудь справі, — наказав він.

Марія взяла чорний зонтик, продуктову сумку, одержала гроші і пішла. Лисачиха і Криж лишилися самі. Марта Стефанівна запитливо, тривожно подивилася на гостя.

— Слухай мене уважно і не задавай ніяких запитань, — сказав він. — Вчора, як ти знаєш, я записав на плівку базікання майорші. Сьогодні я вигідно, дуже вигідно продав цю плівку.

— Кому, Любомире? Навіщо?

— Серце моє, я вже попередив. Запитувати маю право тільки я. Один я! Так буде сьогодні протягом усієї нашої розмови, так буде і надалі протягом усієї нашої спільної роботи.

— Якої роботи, Любомире?

— Ти шиєш плаття дружинам військовослужбовців явірського гарнізону. В тебе є можливість знати багато з того, що діється у військовому містечку. Виуджуй всі важливі новини і записуй.

Криж говорив не поспішаючи, з такою інтонацією, наче йшлося про буденні, давно набридлі речі. І оцей втомлений спокій, з яким він вимовляв страшні для Марти Стефанівни слова, приголомшив її найбільше. Вона застиглими очима, розкривши зблідлий рот, з жахом дивилася на свого давнього друга і не впізнавала його.

— Всі свої записи, — продовжував Криж, ніжно дивлячись на Марту Стефанівну, — ти повинна передавати мені. За це я буду щомісячно, кожного першого числа, приносити тобі долари. Працюй, Марточко, спокійно, без страху. Будь твердо впевнена: я вбережу тебе від всіляких небезпек. Зі мною ніколи не пропадеш. Майже півжиття я служу своїм друзям і, як бачиш, цілий і здоровий. От і все. — : Криж поцілував Марту Стефанівну в холодні, тремтячі губи. — Поздоровляю, моє серце! Тепер ми з тобою з'єднані навіки, міцніше, ніж чоловік і жінка.

… Так Марта Стефанівна стала агентом Крижа. Він одразу ж зажадав, щоб вона відмовилася від деяких давніх звичок і нахилів. Перш за все він заборонив їй баришувати, купувати і продавати гостродефіцитні товари. «Я не хочу, — говорив Криж, — щоб твоєю особою зацікавилася міліція. Збитки я відшкодую».

Ставши цілковитим володарем Марти Стефанівни, Криж на цьому не заспокоївся, йому потрібен був і її син, який живе не в Яворі, а за Карпатськими горами, у Львові. Завербувавши матір, Криж переніс свою увагу на її сина, Андрія Лисака. Чимало довелося подумати резидентові над тим, як залучити до своєї компанії юнака, куди націлити його, щоб найвигідніше використати згодом.

Андрій Лисак, їдучи додому в Явір, і не підозрівав, яка його чекає доля, яким далеким він був у ту свою двадцяту весну від того, чим займалася мати, і як швидко наздогнав її!

Травневою передсвітанковою порою з одного з аеродромів Південної Німеччини в придунайській зоні окупації піднявся швидкісний літак «невідомої належності». Він мав на борту єдиного пасажира. Це був Джон Файн, який приступив до здійснення операції «Гірська весна».

Під кличкою «Чорногорець» Файн направлявся в Явір самостійно, окремо від Дубашевича і Хорунжого. Ті в свою чергу мали перейти кордон кожний зокрема.

Залишивши позаду Східні Альпи, літак без розпізнавальних знаків пройшов між Італією і Югославією, над нейтральним голубим коридором Адріатики, перетнув Іонічне море, частину грецької суші і приземлився днювати на одному з островів у північному кутку Егейського моря. З настанням темряви «Чорногорець» знову був у повітрі. Через годину Файну довелося одягнути кисневий прилад. Летіли над хмарами, в стратосфері. В одну мить перенеслися над вузькою прибережною смугою грецької Македонії. З півдня на північ пересікли Болгарію. Далеко-далеко внизу, в просвіті між хмарами, на чорній землі, біля підніжжя хребта Стара Планина, блиснув світлою ниточкою прикордонний з Румунією Дунай. Суворо по прямій, залишивши праворуч Бухарест, а ліворуч Крайову і знамениті Залізні ворота в коліні Дунаю, пішли вглиб Румунії. Перевалили Південні Карпати і почали поступово втрачати висоту, знижуватись. П'ять тисяч метрів. Чотири. І, нарешті, три. Вже Трансільванія. Літак трохи накренився на праве крило, почав розворот.

Кінець повітряного шляху. Далі доведеться пробиратися по землі. Шкода! Ще кілька хвилин польоту — і літак був би над високогірним Закарпаттям, майже над Явором. Файн зітхнув. Близький лікоть, та не вкусиш. Ні, прямо в Закарпаття летіти не можна. Це категорично заборонено «Бізоном». План Артура Крапса складніший і хитріший. Скинувши Файна в румунських Карпатах, літак повинен був круто повернути праворуч і летіти до радянського кордону. Там, на підступах до Дністра, він продемонструє фальшиву спробу прорватися до нас у тил. Інструкція «Бізона» зобов'язувала екіпаж негайно змінити курс на 180 градусів, імітувати панічну втечу, як тільки з радянського аеродрому піднімуться нічні літаки-перехоплювачі. Таким чином, прикордонники, розраховував «Бізон», будуть твердо переконані, що «невідомому» літаку не вдалося прорватися у повітряний простір Радянського Союзу, і він повернув назад, не виконавши свого завдання.

… Над кабіною пілота спалахнула червона лампочка, і тієї ж секунди в дюралевій підлозі безшумно, автоматично розсунувся люк.

Квадратна дірка зяяла майже біля самих ніг Файна. Підведись він, зроби один крок — і зірвався б униз, у глибочезну повітряну прірву, але Файн нерухомо сидів на дюралевій лаві. Пружний холодний вітер, вітер гірських верховин, гудів у пласкому вирізі парашутного люка. На чорній нічній землі різко виділялися своєю білизною засніжені верхів'я румунських Карпат.