— Переслідуй! — ледве чутним шепотом наказав він.

— А як же ви?

— Переслідуй! — повторив Смолярчук і заплющив очі.

Тюльпанов зняв з руки старшини поводок і владно, по-господарськи скомандував:

— Слід, Витязю!

Вівчарка рвонулася вперед. Тюльпанов біг за нею, не вкорочуючи поводка. О, тепер він не відстане навіть від Витязя!

На шляху переслідування, біля високої металевої ферми на початку повітряної канатної дороги, виросли два лісоруби-верховинці в своїх білих; розшитих кольоровою вовною кожушках.

— Туди, туди, в долину подався! — дружно, в один голос закричали вони, розмахуючи цапинами — палицями з металевими наконечниками — знаряддям лісорубів.

Тюльпанов спитав, як була одягнута ця людина і чи давно вона тут пробігла. Лісоруби відповіли, що минуло чимало часу, не менше півгодини, а то й більше. Одягнута примітно: у білий кептар і темні штани. На голові зелений капелюх, на ногах важкі черевики на товстій підошві.

Дивлячись униз, на темний гостроверхий ялиновий ліс, що приховував круті схили гори аж до підніжжя, Тюльпанов подумав, що по цих труднопрохідних лісах, мабуть, мчить тепер порушник, як затравлений звір.

Він уже встиг далеко втекти за той час, поки Тюльпанов перев'язував рану старшини, і знову пробивався до великої дороги, до людей. Треба наздогнати його, поки він не загубився у натовпі.

Тюльпанов вирішив скористатися канатною дорогою. Робітники допомогли йому і Витязю надійно розміститись у підвісній колисці. Подякувавши лісорубам, Тюльпанов сказав їм, що в лісі на галявині, під старою ялиною, лежить поранений Смолярчук.

— Знайдіть його, допоможіть.

— Усе зробимо, не хвилюйся.

Повільно пропливла, розхитуючись на сталевих тросах, над глибокою безоднею, над верхівками дерев підвісна колиска.

Через тридцять хвилин вона зупинилася на рівнині, над естакадою лісового складу хімзаводу. Тюльпанов і Витязь спустилися на землю. Що ж робити далі? Як без сліду шукати порушника?

Ще згори Тюльпанов помітив на далеких підступах до шосе пішохідний міст через річку. Порушник, звичайно, не залишиться там, у лісі, він знову пробиватиметься до людей, у місто. Отже, обов'язково пройде міст, його ніяк не можна минути, він тут єдиний. Там, біля мосту, на цьому боці річки і треба зустрічати порушника.

Тюльпанов не помилився в своїх припущеннях…. На дерев'яному вузькому мосту, на якому вдвох не розійтися, появився міцний, кремезний чоловік в гуцульському кептарі і капелюсі.

Пробігши по мосту, порушник кинувся в прибережні зарослі верболозу, де на нього чатував Тюльпанов.

— Руки вгору! — скомандував прикордонник.

Порушник підняв руки, але відразу ж метнувся вбік, стрибнув у річку і зник під водою. Швидка течія підхопила капелюх і понесла його вниз.

— Не втечеш! — сердито сказав Тюльпанов.

Він взяв вірьовку, приторочену до ременя, прив'язав до неї камінь, метнув угору. Вірьовка з каменем на кінці кілька разів обкрутилася навколо товстого сучка сосни. Відштовхнувшись від берега, Тюльпанов перелетів трохи не через усю річку. Він стрибнув на мілководдя недалеко від того місця, де на мить пізніше виринув порушник.

Побачивши прикордонника, «Ковчег» кинувся до лісу, до рятівних кущів верболозу.

Тюльпанов наздогнав його на березі і, незважаючи на шалений опір, переміг, зв'язав по руках і ногах. Віддихавшись, Тюльпанов дістав ракетний пістолет, вистрілив угору.

Польовою дорогою швидко примчала машина з прикордонниками — солдатами п'ятої застави і капітаном Шапошниковим. Вона зупинилася біля річки, перед Тюльпановим.

Шапошников підійшов до порушника, мовчки подивився на нього.

— Де Смолярчук? — спитав він, обертаючись до Тюльпанова.

— Поранений…

… Старшина, оточений лісорубами, перев'язаний, лежав під ялиною. Несподівано почулося гавкання собаки. Смолярчук впізнав голос Витязя і всміхнувся блідими, покусаними губами.

На узліссі густого ялинника з'явилися Тюльпанов і Шапошников. Смолярчук трохи підвівся на руках і радісно дивився на бойових друзів, що наближалися.

Другого дня на заставі з усіма подробицями обговорювали подорож Олени з «Козловським», боротьбу з ним Смолярчука і Тюльпанова.

Саме тоді Волошенко і охрестив Олену «Громовицею».

Добре те ім'я, яке дали тобі рідні, коли ти з'явилася на світ, але в тисячу разів краще і дорожче те ім'я, яке дістала ти від людей, служачи їм, не шкодуючи свого життя.

Затриманий порушник кордону був переданий органам державної безпеки. Його ввели до кабінету Зубавіна із зв'язаними руками, без капелюха, мокрого з ніг до голови, в порваному одязі.

Так, зовнішній вигляд його був жалюгідним, але в очах виблискувала похмура злоба. Ніякого натяку на пригніченість, страх і покору.

Шатров мовчав, з ненавистю і гидливістю розглядаючи людину, яка присвоїла документи шофера станіславської автобази.

— Добряча штучка! — усміхнувся Зубавін. — Козловський був убитий два дні тому ударом ножа в груди. Труп його знайшли в лісі, в березовому стосі дров. Убивця так квапився, що залишив у кишенях піджака шофера лист на ім'я Козловського, перепустку до автобази і ощадну книжку. По цих документах Зубавін встановив особу вбитого, його професію і місце роботи.

Про те, що прикордонники після тривалого переслідування затримали «шофера Козловського», Зубавін і Шатров дізналися по телефону від генерала Громади. І вони відразу ж вирішили, що це і є вбивця Козловського. Ще не бачачи його, готуючись до зустрічі Козловського, Зубавін і Шатров поставили собі ряд важливих запитань. Хто він такий, цей молодчик? Звідки взявся? Судячи по серії його вчинків, аж до шаленого опору прикордонникам, з'явився з тієї, західної сторони, має спеціальну шпигунську підготовку. Коли це так — а це, безумовно, так, — чиє завдання він виконує? Чи не «Бізон» його господар? Чи не має він відношення до операції «Гірська весна»?

Зубавін, як правило, допитував державних злочинців одразу ж, безпосередньо після арешту, поки ті ще не встигали освоїтись із своїм новим становищем. І найчастіше саме цей перший допит визначав потім весь хід слідчого процесу. Якщо зараз удасться встановити, що «Козловський» посланий у Явір «Бізоном», то дев'ять десятих завдання буде виконано.

Зубавін кивком голови відпустив конвой, вийняв з кишені ніж і, підійшовши до арештованого, розрізав міцну вірьовку.

— Дякую вам, майоре, — Хорунжий усміхнувся, розтираючи припухлі, посинілі зап'ястя.

Зубавін показав йому на стілець:

— Сідайте.

— Ще раз дякую. — Хорунжий сів. Поклавши руки на коліна, він насмішкувато-злими очима очікувально позирав то на майора, то на полковника: мовляв, я готовий до будь-якого допиту, починайте.

Зубавін зайняв своє місце в кріслі, поклав перед собою чистий аркуш паперу і спокійно подивився на відверто нахабне, вороже обличчя арештованого:

— Прізвище?

Хорунжий скривив губи в презирливій посмішці.

— Майоре, вам не надокучило задавати ті ж самі запитання усім вашим клієнтам?

— Прізвище? — не підвищуючи голосу, не міняючи виразу обличчя, терпляче повторив Зубавін.

— Запишіть хоч горшком, тільки… в камеру смертників не садовіть.

Перезирнувшись з Шатровим, Зубавін вийшов з-за столу, майже впритул наблизився до арештованого. Всі сили його душі і розуму були спрямовані зараз на те, щоб зафіксувати найменшу зміну у виразі обличчя і очей убивці Козловського. Стежив за ворогом і Шатров.

— Слухайте, «Горщок», даремно ви прикидаєтесь хоробрим, — сказав Зубавін. — Стіни тут міцні, товсті, і ваших слів не почують щ «Бізон», ні «Чорногорець».

Довгі пухнаті вії Хорунжого здригнулися, зіниці розширились.

Зубавіну ї Шатрову стало зрозуміло, що до їх рук потрапив не просто лазутчик, а довірений Артура Крапса і Джона Файна. Як би тепер «Горщок» не відпирався, які б легенди не вигадував, це не допоможе ні йому, ні його спільникам. Рано чи пізно, не зараз, то через тиждень, він буде припертий до стіни і змушений сказати: правду.