— Гей, хазяїне! — гукнув «Ковчег» до продавця. — Дай-но мені отой кожушок і женихівський капелюх. Та швидше! Нема терпцю! — він підморгнув, посміхнувся. — Іду свататись до однієї государині…

«Ковчег» одягнув кожушок, дістав з кишені гроші, кинув їх на прилавок. Одержавши здачу, він, поспішаючи швидше піти, сунув під кожушок кепку і щез у базарному натовпі.

Продавець верховинських виробів провів покупця уважним поглядом.

— Поторгуй тут сама, Маріє, — сказав він дівчині, — а я незабаром повернусь.

Пробираючись крізь натовп, він пішов слідом за підозрілим покупцем, не гублячи його з очей, але й не наближаючись до нього. Він бачив, як ця дивна людина купила старий велосипед, потім корзину, приторочила її до багажника і поїхала з базару в бік Рахова.

Витязь провів Смолярчука і Тюльпанова через усе місто до воріт ринку. Прикордонники і вівчарка легко проклали собі дорогу через базарну тісняву.

Побачивши прикордонників, продавець кустарних виробів кинувся до них.

— Чи не шукаєте ви когось? — спитав він.

— А що? — ухильно сказав Смолярчук.

— Може, чоловіка в сірій кепці, чорному піджаку, з зав'язаною шиєю?

— А де ви такого бачили?

— Купив у мене зелений капелюх, кептар і поїхав на велосипеді он у той бік, — старий махнув рукою на північний схід, на Рахівське шосе. — Півгодини не минуло.

Шлях на виході з міста був майже цілком забитий закарпатцями, які поверталися з базару. Багато велосипедистів. Підводи. Автомобілі. Пішоходи. В цьому потоці і загубився «Ковчег». Він їхав на велосипеді і майже не виділявся із загальної маси. Озирнувшись, щоб поправити корзину, він побачив неподалік грузовик з прикордонниками.

Лісовоз Шуби просувався повільно. Смолярчук уважно вдивлявся в людей, що йшли лівим узбіччям дороги. Тюльпанов контролював правий бік. Шуба крутив головою туди й сюди, не пропускаючи жодної людини, кожній заглядав в обличчя. Проїхали по мосту, збудованому через невелику річку, і зникли.

«Ковчег» сховався під тим самим мостом, по якому щойно проїхали прикордонники. Він сидів у затінку під залізобетонною опорою і вдавав, ніби миє свій запорошений, велосипед. Потім він знову вибрався на шосе і поїхав назад, в напрямі до міста, але згодом звернув на бокову польову дорогу. Не зменшуючи швидкості, він проскочив залізничний переїзд і зник на крутому підйомі за поворотом кам'янистої вузької дороги. Сторож, який охороняв переїзд, байдужим поглядом провів велосипедиста.

Прикордонники теж повернулися назад. Проїхавши кілометрів з п'ять у бік міста і не знайшовши велосипедиста в зеленому капелюсі, Смолярчук зрозумів, що пішов хибним шляхом. Не міг ворог за такий короткий час далеко втекти. Напевно, він обрав собі не цю, головну, дуже людну дорогу, а яку-небудь глухішу. А яку ж? Не одна, а десять ґрунтових доріг відгалужувалися від асфальтованого шосе ліворуч і праворуч. Куди повернув лазутчик? Який шлях здався йому найвигіднішим?

Смолярчук, як це робив багато разів у боротьбі з ворогом, поставив себе на його місце. Ні, оцю дорогу він не вибрав би: веде до невеликого населеного пункту, де люди добре знають один одного і відразу можуть помітити чужого. І ця дорога невигідна: треба проїжджати міст, що охороняється, а ця, мабуть, принадлива. Закрита з обох боків садами і, головне, веде до залізниці, де можна скористатися поїздом. Чи не сюди кинувся ворог? Так, звичайно, тільки сюди повинен піти винахідливий, передбачливий лазутчик.

— Звертай праворуч, — сказав Смолярчук шоферу.

Дослідивши дорогу, прикордонники знайшли на ній сліди велосипедних шин. Звичайно, це могли бути сліди і не велосипедиста в зеленому капелюсі, можна й помилитися, але Смолярчук попросив їхати далі.

Під'їхали до залізничного переїзду і зупинилися: сторож закрив шлагбаум, пропускаючи в бік кордону довгий товарний поїзд.

Смолярчук і Тюльпанов, зіскочивши з машини, сіли навпочіпки, уважно продивлялися обидва боки залізничного насипу: чи не з'явиться на ньому з найближчих кущів той, кого вони шукають, чи не спробує скористатися поїздом?

Простукотів колесами по рейках останній вагон. Сторож на переїзді, зморшкуватий безвусий чоловік, поклав жовтий прапорець у шкіряний футляр ї повернувся до Смолярчука:

— На куриво не багаті, товаришу?

Почастувавши залізничника цигаркою, Смолярчук спитав:

— Чи не проїздив тут дядько на велосипеді?

— У зеленому капелюсі? Туди подався. — Сторож показав у напрямі гір.

Водій вийшов з машини.

— На моєму «буйволі» далі не поїдеш, — жалкуючи, сказав він, звертаючись до прикордонників. — Бажаю удачі!

— Спасибі, товаришу Шуба, — подякував Смолярчук і спитав сторожа: — Телефон справний?

— Справний.

Повідомивши на заставу про своє місцеперебування і напрямок переслідування, Смолярчук попрощався з Шубою і крутою вузькою дорогою рушив у гори. Менше ніж через кілометр дорога перейшла в стежку і круто полізла вгору. Тут сліди велосипедних шин зникли. Смолярчук при допомозі Витязя обшукав навколишню місцевість і швидко знайшов у лісовій хащі кинутий велосипед, а також помітив виразні відбитки великих, добре знайомих черевиків.

— Слід, Витязю, слід!

Витязь потягнув Смолярчука крізь лісові завали з бурелому і каміння.

Тюльпанов, як він не тренував себе з бігу на далекі відстані, не зміг угнатися за старшиною, відставав все більше й більше і, нарешті, втратив його з очей.

Смолярчук і Витязь, ідучи по сліду порушника, підбігли до густої ялини, що самітньо стояла на галявині. Собака кинувся до гіллястого темного дерева, став на задні лапи. Смолярчук зрозумів, що ворог причаївся на дереві, що готовий звідти завдати йому смертельного удару. Він різко відсахнувся назад. Але не встиг відбігти, як пролунав постріл…

Смолярчук упав обличчям вперед, витягнувши руки, ніби намагаючись схопити ворога.

Торішнє листя і вологий мох, що ніколи не знав сонячного світла, прийняли в свою прохолодну м'яку постіль знесилене важке тіло старшини. Зелений мох набухав гарячою кров'ю прикордонника і ледве парував на прохолодному повітрі.

Залишаючи позад себе широку червону смугу, Смолярчук, вже втрачаючи свідомість, проповз кілька метрів і завмер.

Сорок разів старшина Смолярчук ставав на таємному шляху порушників кордону, затримував їх, переслідував тих, хто намагався втекти, знищував тих, хто чинив опір, і завжди з риском для власного життя, але завжди вдало, не втрачаючи жодного волосу із своєї голови. На сорок перший раз не пощастило. І не тому, що припустився помилки в переслідуванні. Сорок перший порушник кордону виявився, певно, найнебезпечнішим, найхитрішим, найспритнішим.

Побачивши, що його переслідувач, прикордонник, перестав рухатись і стогнати, що собака тепер для нього не страшний, «Ковчег» сплигнув з дерева на землю і, навмання вистреливши у вівчарку, зник в густому лісі. Куля пролетіла мимо собаки.

Витязь натягнув поводок, намотаний на руку нерухомого інструктора, рвонувся в той бік, де зникла ненависна йому людина. Він був такий розлючений, що йому вдалося протягти по землі важке тіло. Смолярчука кілька метрів. Поводок зачепився за сучок сосни, поваленої бурею. Витязь звився на задні лапи, гавкав, хрипів, захлинався від люті, але не міг більше просунутись ні на крок. Тоді підбіг до нерухомого Смолярчука, вчепився зубами в гімнастьорку, намагаючись відірвати прикордонника від землі. Довго старався Витязь підняти свого друга. Розірвав гімнастьорку, але так нічого і не добився. Знесилившись від люті, що не знаходила собі виходу, поклав голову на передні лапи і заскавучав.

В цю мить раптом і виріс перед ним Тюльпанов. Витязь схопився, кинувся солдатові на груди, лизнув обличчя, радісно завищав.

Не звертаючи уваги на собаку, Тюльпанов опустився на коліна, приклав вухо до грудей Смолярчука. Живий, живий! Перев'язавши старшину, Тюльпанов підклав йому під голову руку, обережно підвів з землі. Ледь-ледь розплющились очі Смолярчука, ледь-ледь ворухнулися безкровні сині губи.