Паралельно з агентами, одягненими в ряси, діяли світські шпиги, у звичайному одязі.

Журналіст Лагута і якийсь Жаткович, юрисконсульт. фірми «Дженерал моторс», створили «Американську народну раду русинів». Її головою вони зробили Ю. Гардоша, фабриканта. Ця «рада» розгорнула шалену агітацію проти приєднання Закарпаття до Радянської Росії і за те, щоб приєднати Прикарпатську Русь до буржуазної Чехословаччини, покірної волі США.

12 листопада 1918 року в американському місті Скронтоні відбувся конгрес русинів, його організатор Жаткович добився прийняття делегатами конгресу такого рішення, яке продиктували йому у Вашінгтоні. Вірний прислужник Уолл-стріту негайно похвастав своєю перемогою перед президентом Вудро Вільсоном. Білий дім відгукнувся ніжною телеграмою: «Шановний пане Жаткович! Дякую Вам за листа від 15 листопада. Питання, про які він повідомляє, дуже мене цікавлять. Радію з Вами успіхові, якого Ви досягли на шляху до кращого майбутнього. Щиро Вам вдячний Вудро Вільсон».

Саме він, президент США, благословив Жатковича і Гардоша на поїздку до Парижа, на мирну конференцію. Агенти американської розвідки виступили 19 лютого 1919 року у Версальському палаці як представники Прикарпатської Русі.

Вашінгтон і його військова розвідка, намагаючись розв'язати «закарпатську проблему», звичайно, не обмежували діяльності своїх агентів кордонами США. На Закарпаття була послана військова місія на чолі із старим досвідченим майстром таємних справ полковником Бенджаміном Паркером. За часом це збігалося з відкритою інтервенцією Америки проти Росії. Війська Пентагона вели бої проти молодої Червоної Армії на Півночі, на Далекому Сході, на Закавказзі. Полковник Паркер і його воєнна місія атакували Країну Рад із заходу, через Карпатські гори.

Закріпившись при штабі французького генерала Енноке, при головнокомандуючому білою карпато-російською армією, яка провадила нещадну боротьбу із закарпатськими партизанами й червоногвардійськими загонами, Бенджамін Паркер закладав міцні, розраховані на тривале існування диверсійні та шпигунські бази, створював агентуру і засилав її в Росію, повчав військових інтервентів, білорумун, білочехів і білофранцузів, як вони повинні приборкувати і підкоряти червоне Закарпаття, готував кадри націоналістичних терористів і підбирав кандидатури міністрів маріонеткового уряду. Між іншим, у складі місії полковника Паркера був капітан Франклін Кларк, батько Ральфа Кларка.

Воєнну місію Паркера протягом всього часу перебування його на Закарпатті підтримувала американська чорносотенна «духовна місія», споряджена всесвітніми єзуїтами. Її очолювали особистий посол папи римського Нярадій і американець Гордон. «Духовна місія» насаджувала в церквах свою агентуру, навербовану з числа превелебного уніатського духовенства, зводила наклепи на народну владу, погрожувала непокірним карами небесними, готувала грунт для окупантів.

Інтервенти розгромили народний рух за приєднання Закарпаття до Радянської України.

Перемігши сьогодні, Паркер потурбувався і про завтрашній день. У травні 1919 року він заснував в Ужгороді філіал американської розвідки, прикритий фіговим листком «Американського комітету цивільної інформації».

Стефан Янович Дзюба, на той час комівояжер фірми «Корона», був одним з перших «кореспондентів» цього комітету. Він, як і всі завербовані, надсилав американцям потрібну їм інформацію з усіх кінців Закарпаття і виконував окремі доручення полковника Паркера. На долю Дзюби випало високе довір'я «Американського комітету цивільної інформації»: організація постачання зброї і грошей петлюрівцям, які безчинствували на території Радянської України.

Служив Дзюба, в міру потреби, американцям і за режиму президента Массарика, і регента Хорті, і фюрера Гітлера. Після приєднання Закарпаття до Радянської України американська розвідка, побоюючись втратити досвідченого агента, тримала Дзюбу в особливому резерві і користувалась його послугами у виняткових випадках.

Посадивши на заднє сидіння «Победы» двох автоматників, майор Зубавін вирушив у гори — на північ, у саме серце Карпат.

Зразу за мостом починались чорні, виорані, забороновані і вже ледь зеленіючі квадрати полів. На схилах горбів цвіли сади. А в горах де-не-де ще лежав вогкий, ніздрюватий сніг, але біля підніжжя гір, вздовж дороги, в канавах шуміли весняні струмки і крізь іржавий листяний панцир пробивались проліски.

Гірський квітень! Усі його радощі сприймала душа Зубавіна, незважаючи на те, що їхав він у Карпати не на прогулянку, а по шофера Скибана в ліспромгосп «Оленяче урочище».

— Північний полюс! — сказав водій, дістаючи з кишені куртки рукавиці, підбиті білим хутром.

Десятки автомобілів спускались із засніженої Верховини. Почувши гудок грузовика за наступним поворотом, шофер гальмував машину, звертаючи на узбіччя, а Зубавін в цей час пильно вдивлявся, сподіваючись побачити за склом кабіни обличчя Скибана.

Одержавши додаткові дані від прикордонників про «п'ятого» порушника, Зубавін повністю — тепер він був у цьому переконаний — відтворив картину подій на кордоні дільниці п'ятої застави в пам'ятну туманну березневу ніч. Він графічно, умовними знаками на великому аркуші креслярського паперу позначив шлях шефа Карела Грончака від берега Тиси до пивного бару. Дальший його маршрут визначався з труднощами, за уривчастими фактичними даними і різними здогадками.

В той день, коли був порушений кордон на дільниці п'ятої застави, Скибан, як зазначалось у путівці, порожняком повернувся зі Львова, куди доставляв чергову партію меблів. Зубавін кілометр за кілометром вивчав маршрут Скибана і точно встановив, де той був і що робив.

З'ясувалось, що порожня тритонна вантажна машина 23–13 стояла біля мінерального джерела Студенець; шофер мив кузов. Через дві години ця ж машина, уже навантажена буковими дошками (їх видав без накладної комірник другого лісозаводу), була помічена під час в'їзду в село Ключарі. Повернувся Скибан до себе в гараж пізно ввечері, без дощок.

Встановлено, що Скибан, перш ніж повернутися зі Львова у Явір, побував у прикордонному районі. Саме його, Скибана, тритонка простояла кілька годин недалеко від будинку колійного обхідника, ніби у зв'язку з ремонтом ската, а насправді чекаючи «гостей» з того берега.

Машину з номером 23–13 бачили тієї ночі в районі вокзалу. Без світла, без сигнальних вогнів вона промчала Залізничною вулицею і мало не збила телефоністку міського телеграфу, яка переходила дорогу.

Чи випадково потрапила машина 23–13 в район вокзалу, чи з певною метою? Чи поїхав другий пасажир Скибана в яке-небудь інше місто, чи залишився у Яворі? На всі ці запитання може дати вичерпну відповідь лише шофер Скибан.

І останнє кільце в ланцюгу фактів: автоінспектор, що спеціально оглядав машину Скибана, установив, що всі п'ять покришок непошкоджені. Тепер Зубавін зрозумів, а якою метою був зведений наклеп на майстра Чеканюка. Було вирішено арештувати Скибана. Але здійснити цього не вдалося, бо артіль відрядила шофера з машиною в дальній карпатський ліспромгосп. Чекали його день-два — Скибан не повертався. Тоді Зубавін сам поїхав у Карпати.

Водій повернув голову до Зубавіна:

— Ось і Оленяче урочище! За тією церковкою — контора ліспромгоспу.

— Заїдемо в гараж, — сказав Зубавін.

У гаражі машини 23–13 не було. Голова явірської артілі Дзюба, який перебував вище, в горах, у лісорубів, викликав сьогодні вранці Скибана до себе.

На Каменецьку дільницю вела вузька, засніжена, погано вторована і дуже покручена дорога. «Победа» Гнила над урвищем з найменшою швидкістю.

За крутим поворотом дорога різко падала вниз, повторюючи всі химерні закрути глибокої ущелини. На снігу добре було видно свіжі рубчасті сліди широких подвійних шин. Вони довго тягнулись точно по колії, паралельно ущелині. На льодяному відрізку дороги, перед мостом, слід раптом вирвався з колії і завернув різко праворуч, до провалля.