— Товаришу полковник, у вас виникає стільки запитань, що я одразу не знаходжу відповіді. Дайте подумати.

— Думайте!

Зубавін після невеликої паузи сказав:

— Радист сигналізував розвідцентрові про те, що він і його спільники готові діяти.

— Згоден! От і домовились. — Шатров подивився на годинник, усміхнувся: — Три години мудро, натхненно міркували і, можливо, все марно. Це вам не точна наука, а роз-від-ка. Розвідуй і розвідуй де очима, де вухами, де думкою, ану ж до чогось путящого і докопаєшся. — Він підвівся, підняв над головою руки, задоволено потягнувся і широко, з насолодою позіхнув. — Ех, поспати б тепер!.. Ходімо, Євгене Миколайовичу, просвіжимо свої запаморочені голови.

Передавши шифровку, Файн швидко, за одну хвилину, згорнув рацію, приладнав її на спині в сумці і кинувся навпростець, по ледь помітній стежці, до північного виходу з урочища Мармурові скелі. Орієнтуючись по компасу і карті, він продерся крізь глухий ліс і вийшов на одну з доріг, що вела до Явора з боку карпатських перевалів.

Файн не сумнівався в тому, що робота його рації зафіксована і що органи безпеки сполошилися. Мине ще година, друга, і район Мармурових скель зашморгне петля блокади.

Файн ішов дорогою, милуючись, як і належало туристові, весняними горами і барвами заходу сонця. В його. руках була міцна палиця, вирізана з благородного тиса. Очі прикриті темними окулярами, нібито для захисту від сонця.

За найближчим поворотом дороги Файн побачив вантажну машину. Вона стояла на обочині перед величезним, оброслим мохом каменем, з-під якого витікав тоненький прозорий струмочок. Шофер сидів біля підніжжя мінерального джерела, їв хліб з салом і запивав крижаною «квасною» водою. Темна кучерява голова його була мокрою — теж, напевне, вгощалася закарпатським нарзаном.

— Хліб, сіль і вода! — Файн швидко підняв руку до козирка кепки, привітно кивнув шоферу. — Чи не в Явір прямуєш, хлопче?

— Туди. Якщо по дорозі, сідайте, підвезу.

— Спасибі.

Стемніло, в місті спалахнули вогні, коли Файн в'їхав у Явір. Проїжджаючи повз колишню міську ратушу, він поглядом ковзнув по бронзовому циферблату годинника. Десять хвилин на дев'яту. Не більше двох годин потрібно було йому, Щоб випередити своїх переслідувачів.

Для відводу очей шофера він зліз з грузовика на вокзальній площі і, не поспішаючи, наче до себе додому, попрямував на Гвардійську.

Криж був удома. Він змучився, чекаючи свого шефа.

— Ну, як? — одразу ж спитав він, ледве «Чорногорець» переступив поріг дому.

— Все благополучно, Любомире. У вас, сподіваюсь, теж усе гаразд? Бачили Ступака?

Криж не відповів. Пополотнілий, як- мрець, прикусивши губу, він дивився застиглими очима на вхідні двері.

— Що там? — зашепотів Файн.

— Здається, хтось іде. Чуєте?

— Нічого не чую, але…

Файн витягнув з кишень пістолети, кивнув на вимикач. Криж погасив світло і обережно вийшов у коридор, а потім і в сад. Постоявши хвилин п'ять під густим явором, що ріс біля порога, він повернувся в дім, увімкнув світло.

— Нікого немає. Пробачте, сер.

— Нерви у вас розладнані, Любомире.

— На жаль, нервами не можу похвалитись. — Криж витер спітніле чоло. — Ви спитали, чи бачив я постояльця Дударя. Бачив. І розмовляв. Передав йому все, що було наказано. У Ступака все як слід.

— Чудово! — Файн потер долоню об долоню, з шумом втягнув повітря через ніс. — Чую запах смаженої баранини. Любомире, ви, здається, хочете почастувати мене вечерею? От молодець!

Файн відстібнув ремінці туристського рюкзака, відсунув у бік портрет Тараса Шевченка, штовхнув дверцята люка і обережно опустив рацію в свою таємну схованку.

Роблячи все це, він помітив, що в схованці хтось побував — тонка, ледве помітна позначка, зроблена Файном олівцем на стіні перед походом у Мармурові скелі, не співпадає з обрізом рами портрета. Хто ж лазив у схованку? Звичайно, господар. Можна бути абсолютно впевненим, що він добре вивчив вміст рюкзака свого гостя. «Ну й шкура!» подумав Файн. Але думки не відбилися на його обличчі, коли він повернувся до Любомира Крижа; воно безтурботно посміхалося.

— От, тепер легше, — сказав він, ляскаючи себе по спині долонями і блаженно посміхаючись. — Чуде-е-сно! Ви подумайте, майже добу відкрито перед усіма тягав я на горбі таку страшну ношу. Вона мені, проклята, всю спину пропалила, до печінок дістала. Любомире, не в службу, а в дружбу, помасажуйте мою бідну хребтину… Отак, так!.. Добре! Чудово! Дякую. Тепер будемо вечеряти.

Утоливши голод і випивши чималу кількість коньяку, розчервонілий, з налитими кров'ю очима, Джон Файн вмостився в кріслі.

— Ну, Любомире, — закурюючи, урочисто промовив він. — Поздоровте мене!

— З чим, сер?

— Я удостоєний особистої подяки «Бізона». Він задоволений моєю роботою.

— Поздоровляю! — Криж спробував зобразити на своєму обличчі посмішку, але вона вийшла нещирою, кривою.

— Чому ви не» радієте за мене, Любомире? — Файн нахабно дивився Крижу прямо в очі і відверто знущався з нього. — Заздрите мені? Вам не до душі мій успіх?

Криж мовчав, лише кусав губи і хмурився. Файн підставив кулак під підборіддя Крижа і різким поштовхом підвів його голову вгору:

— Чому ви мовчите, Любомире?

— Сер, ви виконали моє прохання?

— Яке?

— Я просив вас доповісти шефові про мою роботу.

— Про вашу роботу? Про вашу роботу? Про вашу? — Файн презирливо стулив губи і випустив йому прямо в обличчя струмінь диму. Він любив принижувати людей, особливо тих, якими безконтрольно володів, кого міцно тримав у руках, хто не міг дати йому відсічі. — Ви надто високої думки про себе, Любомире, — продовжував Файн. — Ви не працюєте, а лише виконуєте те, що вам наказую я. Працюю я! Доповідаю шефові я! Нагороджую я! І виконую вироки теж я! І так буде доти, поки я перебуваю в Яворі. Врахуйте це, мій любий, і будьте скромнішим.

— Слухаю, сер. — Криж усміхнувся, намагаючись звести розмову на жарт.

— Даремно смієтесь, Любомире. Я цілком серйозно Попередив вас. І ще одне попередження: коли ви ще риз спробуєте ритися в моїх речах…

— Що ви, сер!

— Так-так! Якщо ви ще раз влаштуєте обшук у моїй схованці, я розкладу вас на цементній підлозі, зірву штани і нещадно відшмагаю. Отак, всі попередження зроблені. Тепер поговоримо про те, що вам треба робити. Як ви вже знаєте, завтра до вас у магазин з'явиться шофер Ступак. Ви йому передасте записку такого змісту. Беріть симпатичні чорнила, папір і пишіть… «У найближчу середу, вночі, в квадраті 19–11, на Сирітській галявині спуститься з неба «посилка». Вона чекатиме на вас у старій штольні. Підберіть її, замаскуйте дровами і доставте в Явір, на Гвардійську».

Криж облишив писати, підвів голову і благаючими очима подивився на Файна:

— Сер, ви наражаєтесь на страшну небезпеку. По слідах «посилки» сюди можуть прийти прикордонники.

— Можуть! Якщо нам з вами не повезе, то ми їх зустрінемо, як слід. Стріляю я без промаху на відстані до п'ятдесяти метрів. Вам же доведеться скористатися гранатою.

— Сер, є інший вихід.

— Який?

— Сховати «посилку» в лісі. І взяти її тоді, коли вона буде потрібна.

— Не можна, Любомире. Ми повинні діяти тільки за планом, розробленим «Бізоном». Отже, пишіть: «Підібрати «посилку» в зазначеному квадраті і доставити в Явір, на Гвардійську».

Криж покірно схилився над папером.

У великому боргу я перед тобою, читачу! Час, давно час розповісти тобі про Терезію Симак, навколо якої з першій частині цієї розповіді розгорнулося стільки важливих подій.

Нежданий і негаданий приїзд Івана Бєлограя, її заочного друга, приголомшив Терезію. Бєлограй видався їй таким гарним, так зворушив її, що вона на якусь мить забула про все на світі: і про сувору матір, і про сусідів, що любили поплескати язиками, і навіть про Олексу Сокача, який був для неї більше ніж другом. Вона давно кохала його, і він кохав її. Восени вони збиралися побратися.