Зубавін знову, серед ночі, сів у машину і поїхав до урочища Мармурові скелі. Додатково поговоривши з обслуговуючим персоналом турбази, він з'ясував деякі прикмети людини, яка назвалася Власюком. Висока. Плечиста. Гарна. Одягнута в чорну суконну курточку, прикрашену шкірою. В сірій кепці. На ногах — добротні гірські черевики. За плечима — рюкзак. Чи сам він з'явився на турбазі? Так, здається, сам. Зустрічав схід сонця на Мармурових скелях разом з усіма туристами, потім зник, і його більше ніхто не бачив.

Настав понеділок, а Зубавін і досі не залишав турбази. Він шукав того, хто б міг сказати щось нове, більш конкретне про легкову машину, на якій — в цьому Зубавін не сумнівався — Власюк прибув до Мармурових скель. Були опитані лікар, медсестра, кухар ресторану, офіціантки, буфетниця, прачка, лісник і багато туристів — ніхто нічого не додав до того, що знав Зубавін. Його куці відомості про таємничу легкову машину доповнив шофер турбазівського грузовика, який повернувся з дводенного відрядження до Мукачева, куди він їздив за продуктами. Ідучи в суботу в Мукачеве, він зустрів на крутому гірському повороті «Победу». Номера її він не запам'ятав, але добре бачив при світлі фар свого грузовика, що легковушка була з шашковим пояском на кузові і лічильником.

Зубавін повернувся до Явора і доповів Шатрову про результати додаткового слідства. Обидва, майор і полковник, одностайно вирішили, що треба перш за все розшукати таксі.

Машина, що ходила в суботу ввечері в урочище Мармурові скелі, була знайдена у Явірському таксомоторному парку. Шофер таксі теж мало що розповів про свого пасажира. Він сів у машину в Яворі, на стоянці. Це був небалакучий пасажир, всю дорогу дивився у вікно і курив. Біля Студеного джерела, не доїжджаючи кілометрів півтора до Мармурових скель, він зупинив таксі, мовчки розрахувався і пішов далі пішки. От і все. Більше шофер нічого не міг сказати.

Щирість водія не викликала сумнівів ні у Зубавіна, ні у Шатрова. Що ж робити далі? Де і як шукати цього Власюка?

Настав вівторок.

Майор Зубавін був похмурий. Неголений, із запаленими від двох безсонних ночей очима, він мовчки чекав, яке рішення прийме полковник.

Шатров теж не спав у неділю: дві доби крутився по Закарпаттю. Він був майже вдвічі старший від Зубавіна, але на його обличчі не збільшилось зморщок, щоки були чисто виголені і очі не виявляли втоми. Він спокійно посміхався, дивлячись на свого похмурого співбесідника.

— Уже замучились, Євгене Миколайовичу? Уже нервуєтесь? А ми ж лише біля самого початку довгого шляху.

Зубавін почервонів, як хлопчик, пробурмотів:

— Як же не нервуватись, товаришу полковник! Така невдача…

— Поки що не бачу невдачі. Навпаки, події розгортаються цілком нормально, на нашу користь.

— Яка ж тут нормальність, коли ворог діє під самим нашим носом, серед білого дня, і безкарно зникає?

— Ненадовго він зник, не журіться. Ще з'явиться перед нами на весь свій зріст. Власюк!.. Агроном!.. Турист!.. Все це дурниці, звичайно. Хто він такий насправді? Звідки взявся в Яворі? Старий агент, який скористався фальшивим паспортом? Порушник, який непоміченим прорвався через кордон? Чи, може, прибув на спеціальні гастролі звідки-небудь з тилових областей? Відповідайте, майоре.

— Гадаю, що він місцевий.

— Які у вас підстави для цього?

— Добре знає місцевість. Мармурові скелі — найбільш придатний район для роботи таємної радіостанції: безлюдний, глухий, високогірський, має один вхід і три виходи.

— Це хистка підстава. Радист міг бути зорієнтований спільником або сам обрав район по карті. Це по-перше. По-друге, якщо він місцевий, якщо він давно має радіопередавач, чому досі мовчав? Незважаючи на дуже велику потребу зв'язатися з розвідцентром, він все-таки уперто мовчав. Ні, Євгене Миколайовичу, Власюк не місцевий. Він недавно з'явився в наших місцях. Цілком можливо, що прорвався через кордон і його не засікли прикордонники, проґавили.

— Не може бути. Прикордонники фіксують навіть слід зайця.

— Все може бути. «Бізон», знаючи, з ким має справу, міг застосувати найновішу видумку, якої наші прикордонники ще не розгадали. Я схильний навіть думати, що цей агроном, турист Власюк, і шофер Ступак діють за єдиним планом, що вони обидва — ланки одного ланцюга, кінець якого знаходиться в руках шефа розвід-центра «Південь». Рано чи пізно вони обов'язково встановлять контакт. Але ми не повинні покладати надії на те, що нам удасться зафіксувати фізичну зустріч Власюка і Ступака. Цього може не трапитись аж до самого їх арешту. Можливо, вони зустрінуться тільки в кабінеті слідчого. А поки що можуть координувати свої дії, не зустрічаючись, на відстані, через третю особу. Отже, всі наші зусилля повинні бути спрямовані на те, щоб знайти цю третю особу.

— Товаришу полковник, я підозріваю, що ви знаєте про цю операцію «Гірська весна» набагато більше від мене.

— Стільки ж, скільки і ви.

— Здається, ні. Мене ось гнітить те, що від нас вислизнула «друга особа», а вас це не хвилює, і ви вже думаєте про якусь «третю особу», хоча немає ще ніяких ознак її присутності на нашій землі.

— Є, Євгене Миколайовичу! Проаналізуйте поведінку шофера Ступака з того часу, як він прорвався до нас. Вам відомо, що лазутчик полізе тільки в те місто, де йому забезпечений надійний прийом спільниками. Ступак, не оглядаючись, поліз прямо у Львів. Після короткочасного перебування в чужому, ворожому місті він влаштовується на роботу, одержує грузовик, відрядження і сміливо приїжджає до Явора. Чи зміг би він усе це так швидко, впевнено зробити, якби йому хтось не допомагав? Ні! У Ступака є впливовий спільник, і він перебуває у Львові. Завтра першим ранковим поїздом я виїду до Львова і спробую з'ясувати, як оформлявся на роботу шофер Ступак, хто сприяв йому в цьому. — Шатров зітхнув. — Я догадуюсь і відчуваю, що у Львові мене чекає велика і важка робота. Отже, я повинен залишити Явір на тривалий час.

— Шкода, товаришу полковник. Я, признатися, думав, що ми з вами до кінця розмотаємо бізонівський клубок.

— А я теж так думав. І продовжую думати. — Шатров дружньо потиснув руку майора.

— Розмотуйте, Євгене Миколайовичу, бізонівський клубок з явірського боку, а я з львівського. До швидкого побачення! Буду дзвонити вам щоденно, рівно о двадцять другій годині.

— Одне запитання, товаришу полковник.

— Будь ласка.

— Отже, ви вважаєте, що існує посередник, «третя особа», між Ступаком і невідомим радистом, і вона перебуває у Львові?

— Поки що тільки гадаю. Гадаю також, що ця «третя особа», користуючись своїм службовим становищем,» часто буває у відрядженні тут, у Яворі, і тим самим має можливість координувати дії Ступака й Власюка. Виходить, вам треба вдень і вночі стежити за шофером, фіксувати всі його зустрічі з яворянами і особливо з неяворянами.

Зубавін перевів погляд на фотографію шофера.

— Скільки не крутились, не вертілись, а все-таки знову прийшли до Ступака.

— Без нього не обійдешся. Він — поки що єдина реальна ниточка, що веде до «Гірської весни». Все інше — припущення, прогнози, надії і ворожіння. — Шатров зазирнув у свою записну книжку. — Повернемось до Власюка. Його радіопочерк вам не знайомий?

— Раіопочерк? Я ще не радився із спеціалістами.

— Порадьтесь. Це дуже важливо. Хто знає, можливо, радіопочерк виявиться знайомим по колишніх радіоперехопленнях. Ну, а як ви думаєте, про що Власюк радирував своїм хазяям?

— Про це можна тільки приблизно догадуватись, товаришу полковник.

— Догадуйтесь!

— Повідомляв про своє благополучне прибуття в Явір.

— Ні. Це він зробив раніше і в іншому місці.

— Передавав чергову інформацію? — сказав Зубавін і одразу ж заперечив собі:— Ні, це теж виключено. Заради цього він не став би так рискувати. Очевидно, передавав щось виключно важливе.

— Вірно, я теж так думаю. На мій погляд, ця передача має пряме відношення до операції «Гірська весна». Яке ж саме? Сигнал про початок дії? Чи просьба про допомогу? Чи рапорт про те, що вже зроблено? Ваша думка, Євгене Миколайовичу?