Олена серйозно і суворо подивилася на Смолярчука, похитала головою.

— Багато ти думаєш про себе, Михайле!

— Не багато. Стільки, скільки треба! — безжурно промовив він і знову потягнувся до руки Оленки.

Вона мовчки, холодно відсторонилася. Із здивуванням і зростаючим занепокоєнням він дивився на дівчину, не розуміючи, що з нею діється. Звідки раптом така зміна? Чого вона стала такою чужою, неприступною?

Олена гірко усміхнулася.

— Михайле, коли ти надумав завезти мене в Сибір?

— Я весь час думав, цілий рік.

— Дуже довго ти думав, Михайле. Так довго, що… — вона рвучко підвела голову, і в її сірих очах спалахнула жорстока насмішка. — Треба тобі ще подумати з рік. — Вона несподівано різким і сильним рухом повернула Смолярчука обличчям до застави і легенько підштовхнула його в спину. — Іди, думай!

І приголомшений Смолярчук покірно пішов до застави.

Оленка, зблідла, кусаючи губи, дивилася йому вслід. Він уже пройшов кілька кроків від неї, зараз грюкне хвірткою і зникне за високим парканом. Треба зупинити його, повернути. Але яким словом? Де воно, те слово, не принижуюче, гідне, просте і щире?

Олена мовчала, дивлячись услід Михайлові, який все віддалявся, і відчай краяв її серце…

Олена давно покохала Михайла, давно потай мріяла стати його дружиною. Але минав час, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а він уперто відмовчувався. Нічого не казав не тільки про одруження, він навіть жодним словом не обмовився про своє кохання. Олена боялася його мовчання, воно ображало її. Олена бачила і відчувала, що вона не чужа Михайлові, подобається йому. А він усе чогось вичікував, не хотів освідчитись, вагався. Чому? Чи не тому, що вважав її нижчою за себе? Багато гірких думок спадало на думку Олені весь цей час, до сьогоднішнього дня. Трапилося нарешті те, про що мріяла Олена. Радіти б їй, засяяти щастям, а вона… І в усьому він, Михайло, винен. Любити не вмів, не зумів і поговорити з нею добре. Зробив він це не так, як хотіла, як мріяла, як чекала Олена, — без усяких радощів і хвилювання, впевнений у тому, що вона погодиться, переконаний, що ощасливить її. Олена покарала його за самовпевненість. Але не надовго вистачило їй цієї мстивої радості. Вона дивилася вслід Смолярчукові і думала: а що ж буде далі, завтра, через тиждень, місяць? Михайло поїде, а вона залишиться в лісовому будиночку з добродушним буркотуном-бать-ком, з своєю гордістю, нічого не чекаючи, ні на що не сподіваючись. Не застукотять, як раніше, підбори Михайла на дубовому ґанку, не зайде він в її хату, ніколи не побачить вона його синіх-синіх очей, смаглявого обличчя, не почує голосу. Олені стало страшно, вона вже гірко каялася в тому, що насміялася над ним. Можливо, він так довго не говорив про своє кохання тому, що соромився?..

Смолярчук уже підійшов до воріт застави, уже взявся за чорну клямку хвіртки, а вона все мовчала. Ось він причинив хвіртку, ось…

— Михайле!

Вона покликала його дуже тихо, але він почув, зупинився. Вірячи собі і не вірячи, нерішуче переступаючи з ноги на ногу, він стояв біля хвіртки, напружено дивився на Олену, намагаючись прочитати на її обличчі недоказане. Вона тільки усміхнулася, але він зрозумів усе. Зрозумів і прожогом кинувся до неї, з бажанням обняти, поцілувати. Але не наважився цього зробити, тільки взяв її руки в свої.

Обоє радісні й зніяковілі, стояли вони біля воріт застави, на очах всіх солдатів, на густій молодій траві. Він тримав її руки в своїх і, намагаючись зазирнути їй у вічі, які вона вперто не відривала від землі, запитав:

— Завтра і зареєструємось? Добре?

— Як хочеш, — прошепотіла вона так тихо, що він швидше вгадав її слова, ніж почув.

— Ходімо на заставу, — сказав він, беручи її за плечі.

— Навіщо? — злякалася вона.

— Ходімо! Я всім скажу, що завтра одружуюсь. Всю заставу запросимо на весілля. Ходімо!

Він штовхнув хвіртку і, не знімаючи руки з плечей Олени, ввів її на подвір'я. Всі прикордонники, які були в цю хвилину на майданчику перед казармою, дивилися на них — гордого Смолярчука і засоромлену Олену. І всі посміхалися, здогадуючись, яка важлива подія сталася в їхньому житті. Волошенко не втримався, щоб не відзначити це веселим жартом. Він гучним голосом, веселим і одночасно урочистим, віддав команду солдатам:

— Увага! Рівняння наліво, на закоханих! Прикордонники демонстративно виструнчились, рвучко підвели і повернули голови до Смолярчука й Олени.

Старшина не розгубився і в свою чергу скомандував:

— Вільно, товариші парубки! — потім, перевівши подих, додав: — Можете поздоровити нас з наступаючим, як-то кажуть, законним шлюбом!

— По-о-оздоровляємо! — голосно прокотилося подвір'ям застави.

— По-о-здоровляємо, поздоровляємо! — проспівав на закінчення Волошенко, диригуючи солдатським хором.

Старшина Смолярчук прийшов у їдальню останнім, коли вся застава повечеряла. Він хотів залишитись віч-на-віч з Волошенком, поговорити з ним відверто, порадитись, вирішити важливе для нього питання.

Повар Волошенко поставив перед старшиною тарілку із смаженою картоплею, емальовану кварту міцного чаю, поклав хліб і сказав:

— Товаришу демобілізований, вечеряйте не по-старшинському, а по-солдатському: раз, два — і готовий!

Смолярчук похмуро глянув на Волошенка і мовчки взявся до їжі.

Повар винувато усміхнувся:

— Вибачаюсь, звичайно, за таку холодну промову. Вам зараз, як женихові, хочеться слухати лише веселе, весільне, а я… не маю часу для приємних розмов: готуюся в наряд. — Він помовчав і з гордістю додав: — Молодий прикордонник не призначається в наряд, але капітан мені довірив, і я, звичайно, виправдаю довір'я.

Коли Смолярчук повечеряв, Волошенко спитав його:

— Чого ви засмучені, товаришу старшина? У щасливих не буває такого виразу обличчя.

— Ніколи тобі слухати про мій сум. Іди в наряд, виправдуй довір'я, — невесело сказав Смолярчук і вийшов.

Прибравши їдальню і кухню, Волошенко старанно вмився, пригладив щіткою наїжачене, підстрижене під машинку волосся, підшив до гімнастьорки свіжий білосніжний комірець, почистив обмундирування, одягнувся і, підтягнутий, молодцюватий, з сяючими очима, з напруженим суворим обличчям, пішов приймати чергування по заставі. Через хвилину Волошенко з червоною пов'язкою на рукаві хазяйнував біля телефонних апаратів, у казармі, на подвір'ї, готував до служби прикордонні наряди.

Смолярчук складав речі в чемодан, крадькома стежив за товаришем, заздрячи його діловитості, його неприхованій гордій радості. Заздрив і, мабуть, ледь-ледь ревнував. Смолярчук особливо любив цей вид прикордонної служби — чергування по заставі. Всі досі визнавали, що він добре справлявся з обов'язками чергового. Мине півроку, рік, і всі скажуть, що Волошенко чергує не гірше від Смолярчука і що Тюльпанов на «відмінно» закінчив школу служби собак й добре працює з Витязем, ні в чому не поступаючись своєму вчителеві. А можливо, ніхто нічого не скаже, можливо, ніхто і не згадає старшину Смолярчука… Поїде, і всі забудуть!

Склавши свої скромні солдатські пожитки, Смолярчук засунув чемодан під койку і, переконавшись, що в казармі нікого немає, підійшов до піраміди, взяв свій автомат і звичним рухом погладив його вороновану сталь.

— Що, товаришу старшина, вирішили попрощатись? — почув він голос одного з прикордонників.

Смолярчук озирнувся. Солдат добродушно посміхався, часто кліпаючи світлими довгими віями.

Смолярчук відсмикнув руку від піраміди, як від вогню, і повернувся до своєї койки. Дивно, яка вона м'яка і в якому зручному місці розташована — біля самого вікна, крізь яке видно і Карпатські гори, і Тису, і виноградники, і ранкове сонце, і вечірні зорі, і шпиль дзвіниці на тому, закордонному, боці! Три роки Смолярчук спав на солдатській койці, а завтра… Демобілізований! Закінчилося прикордонне життя! Їдь, куди хочеш, роби, що хочеш. З завтрашнього дня капітан Шапошников викреслить тебе з списків особового складу, і ти більше не будеш нести служби в секреті або в дозорі. Демобілізований! Твій автомат перейде до Тюльпанова чи іншого молодого солдата. На твоїй койці, можливо, спатиме той же Тюльпанов. По дозорній стежці, протоптаній твоїми ногами на березі Тиси, ходитиме хтось інший.