— Дивлячись, як служити, — одразу ж, не гаючи ні хвилини, ніби чекав такого запитання, відповів Волошенко. — Я всі три роки прослужу і далі рядового не просунуся, а ось ти, Тюльпанов… ти через три місяці одержиш єфрейтора, ще через три — сержанта, через рік — старшину і через п'ятирічку — генералом станеш.

Молодого прикордонника це не збентежило. Він серйозно, з переконанням відказав:

— Даремно ти насміхаєшся, Волошенко. Генералом, може, й не стану, а от офіцером обов'язково буду.

— Не прибіднюйся, бути тобі генералом… Ну, кому як, а з мене цієї насолоди досить, ситий по саму зав'язку! — закінчив Волошенко, облившись холодною водою і прямуючи до дверей.

Сміх у бані затих, припинилися жваві розмови, у багатьох щезло бажання митися і паритись далі. Слідом за Волошенком вийшов Смолярчук, за ним Тюльпанов, потім і інші.

Так бувало часто. Де Волошенко — там весела розмова, жарти, сміх. Варто Волошенкові зайти до сушарні, як вона одразу ж перетворювалася на маленький клуб. Сяде він на лаву перед бочкою з водою, закопаною в землю, закурить — через п'ять хвилин сюди ж, до місця куріння, збирається майже все населення застави. Заспіває Волошенко — всім співати хочеться. Заговорить — всі його слухають з цікавістю. Почне працювати — у всіх руки сверблять. Завидна доля у цього солдата! Немає поки що на його грудях ні ордена, ні медалі, ні значка, не. відзначений ві, н ще в жодному наказі командування, але вже нагородили його бойові соратники найвищою людською нагородою — любов'ю, його любили за те, що він бачив веселе і смішне навіть там, де воно було глибоко приховане від інших, за те, що він нікому не дозволяв зазнаватися, за те, що вмів підтримати людину, яка ненавмисне спіткнулася.

Просидівши півгодини над паперами, Шапошников кинув олівець, закрив папку з поточними справами, поклав її у вогнетривку шафу. Не сиділося йому зараз, у таку погоду, в канцелярії. Він вийшов на кам'яний ганок, заклопотано подивився довкола. Вершини гір опо-іниплися хмарами, над високими лощинами, над Тисою і в міжгір'ях збирався туман.

Шапошников зійшов з ґанку і пішов по подвір'ю, оглядаючи своє господарство. Він зупинився біля собачого розплідника. У свіжопобілених вигулах панувало пожвавлення: нагодувавши собак, прикордонники приводили до ладу нашийники і повідки.

Тюльпанов, присівши перед Витязем навпочіпки, витирав йому очі білою ганчіркою.

— Ну, як себе почуває наш собачий прем'єр? — спитав Шапошников, милуючись вівчаркою, її великою головою з гострими стоячими вухами, її широкими, сильними грудьми, вовчими лапами і довгою, старанно вимитою і вичесаною, ніби шовковою, шерстю.

— Добре, товаришу капітан.

— Звикає до вас?

— Так точно, уже звик.

— А Смолярчука забуває?

— Забуває, товаришу капітан, — відповів Тюльпанов і дуже почервонів: йому стало соромно, що сказав неправду.

— Чи бачиш ти, яка в нього коротка пам'ять! — посміхнувся Шапошников, роблячи вигляд, що не помітив ніяковості молодого солдата.

Подвір'ям застави, недалеко від розплідника, пройшов Смолярчук. Витязь, перш ніж побачив його, зачув свого друга, почув його кроки, не схожі ні на чиї інші. З радісним вищанням і гавканням вівчарка перемахнула загорожу, пронеслася по двору і, підбігши до старшини, кинулася йому на груди.

Смолярчук не погладив собаку, не сказав йому жодного ласкавого слова, не подивився на нього привітно.

— На місце! — суворо прикрикнув він на Витязя.

Підібгавши хвоста і опустивши вуха, обережно озираючись, вівчарка повернулася до розплідника.

— А пам'ять у нього все-таки виявилася довгою, — посміхнувся Шапошников.

Майбутній інструктор мовчав, похнюпивши голову. Тепер навіть вуха в нього були червоними.

— Не впадайте у відчай, товаришу Тюльпанов, — промовив капітан. — Звикне Витязь до вас, якщо… якщо зумієте його полюбити, якщо на «відмінно» закінчите школу служби собак.

«Зумію. Закінчу», хотілося відповісти Тюльпанову, але він тільки подивився на начальника застави блискучими очима.

До Шапошникова підбіг сержант, черговий по заставі:

— Товаришу капітан! Із спостережної вишки доповідають: по тиловій дорозі до нас іде гурт жінок.

— Жінок? — Шапошников примружився, дивлячись у той бік, звідки долинала весела дівоча пісня.

— Винуватий, товаришу капітан, — дівчат!..

Через прилеглий до застави яблуневий сад крокувала шеренга співаючих дівчат, одягнутих у святкові плаття.

Недалеко від воріт застави, на галявинці, дівчат зустрічали вільні від служби прикордонники, готові від душі повеселитися і повеселити рідких гостей.

Волошенко оголосив:

— Товариші! Вечір пісні і танцю, присвячений проводам старшини Смолярчука, вважаю…

Він обірвав свою промову на півслові, побачивши Шапошникова, що з'явився у воротах застави. Обличчя капітана було зосередженим, суворим.

Волошенко підморгнув Олені, змовницьки прошепотів:

— Оленко, розкажи нашому начальникові про мету свого прибуття. Та усмішок ласкавих не шкодуй! Іди!

Димлячи цигаркою, Шапошников мовчки дивився на дівчину, яка наближалася до нього. В міру її наближення обличчя його втрачало суворість, очі теплішали.

Підбігши до Шапошникова, Олена приклала руку до скроні, жартома відрапортувала:

— Дозвольте доповісти, товаришу капітан! Прибули проводжати демобілізованого.

— Дуже добре! І більше ні про що ви мені не доповісте? А де метеозведення?

— Вибачаюсь. — Оленка вийняла з рукава плаття аркуш паперу, передала його Шапошникову. — Буде великий туман.

— Це ми вже бачимо простим оком, без вашої далекоглядної науки.

З галявини, де розташувалися дівчата і прикордонники, долинув дружний сміх, викликаний, очевидно, якою-небудь витівкою або розповіддю Волошенка. Олена я заздрістю озирнулася на подруг.

Шапошников подивився на годинник, потім на гори, вже щільно, до самого підніжжя, закриті димчасто-чорними густими хмарами.

— Олено Іванівно, я повинен засмутити вас і ваших подруг: проводи Смолярчука сьогодні не відбудуться. Обстановка, як бачите, несприятлива.

Туман виповзав з міжгір'їв високою хвилею, насувався на сади і виноградники, наближався до долини, місцями закривав Тису.

Олена повернулася на садову галявину до подруг.

По її обличчю Волошенко зрозумів, що «вечір пісні і танцю» не відбудеться.

— Невдача? — спитав він.

Олена кивнула головою.

З воріт застави вийшов черговий. Гучним голосом він скомандував:

— Федоров, Чистяков, Тюльпанов, Волошенко до начальника застави!

Він назвав прізвища всіх прикордонників, що були на галявинці, пропустив лише Смолярчука.

Один за одним пішли, попрощавшись з дівчатами, Чистяков, Федоров, Волошенко, Тюльпанов. Зникли і дівчата, їх сміх уже долітав з нижньої, прибережної частини саду, густо закритої туманом. На галявині залишились Смолярчук і Оленка, яку він затримав. Вона стояла між деревами на зеленому росяному килимі, в білому квітчастому платті, в білих туфельках, у білих підкочених шкарпетках, з великим цукристим намистом на шиї, з атласною білосніжною хусткою на світлому волоссі, сіроока, білозуба, — як квітуча вишня, як рідна сестра всім цим яблуням, черешням.

Очей не міг відірвати від неї Михайло Смолярчук, все дивився і дивився. Кохав він її і раніше, але тепер… Якою вона буде гарною жінкою!

Олена мовчала, то перебираючи намисто, то розгладжуючи на голові хустку. Вона чекала, коли ж заговорить Михайло.

Він узяв руку дівчини і, зазираючи їй у вічі, хвилюючись, промовив:

— Поїдемо зі мною, Оленко!

— З тобою? Куди?

— В Сибір, на мою батьківщину. Давно ти мені подобаєшся, ти ж знаєш.

Олена звільнила руку, засміялася, перевертаючи освідчення Смолярчука на жарт.

— Їхати з тобою? У твій холодний Сибір? А моя тепла Тиса? А мій старенький батько?

— У нас в Сибіру є річки набагато кращі за твою Тису. Єнісей! Іртиш! Об! Лена! А щодо батька… Я буду твоїм батьком, матір'ю, сестрою… Усіх заміню. Поїдемо, Оленко!