Зубавін повернувся до стола:

— Як все-таки вас записати? «Горшком» чи… справжнє прізвище згадаєте?

Арештований мовчав. Опустивши голову, він зосереджено розглядав калюжу, що натекла з його мокрого одягу. Зубавін терпляче чекав, постукуючи наконечником ручки по настільному склу. Шатров посміхався.

— Яке покарання за вбивство людини? — не підводячи голови, спитав «Горщок». — Якщо не помиляюся, розстріл? Так ви мене розстріляєте за одне лише вбивство шофера. Яка ж мені користь бути з вами відвертим? Чи не все одно мерцеві, як ви його назвете — щукою чи лебедем? Коротко кажучи, майоре і полковнику, я не відповідатиму на жодне ваше запитання ні зараз, ні завтра, ні через місяць. — Арештований відкинувся на спинку стільця, театрально схрестив руки на грудях і заплющив очі.

— Що ж, це ваше право. Але я певний, що ви скоро, дуже скоро відмовитесь від мовчання. Побачивши Любомира Крижа, вам обов'язково захочеться поговорити.

«Горщок» не розплющив очей, не змінив свого камінно-нерухомого стану.

Шатрову стало ясно, що сьогодні вже даремно витрачати час і енергію на розмову з цим «Горшком». Він сказав:

— Євгене Миколайовичу, припиніть допит і викликайте конвой.

Коли арештованого вивели, Зубавін вийняв з сейфа папку з написом «Гірська весна» і, дивлячись на полковника, спитав, чи не час уже покласти край діяльності усієї злочинної групи і таємне слідство зробити явним. Питання було не з легких, на нього не можна було відповісти зразу, без докладного аналізу обстановки.

Надовго замислились Зубавін і Шатров. Так, тепер нібито вся компанія в зборі, тепер майже до кінця зрозумілий розподіл ролей серед цієї зграї. Резидент, звичайно, Любомир Криж. Усі інші — рядові агенти. Ворожка з Циганської слобідки, кравчиха з Залізничної і сліпий жебрак — прості інформатори. Шофер Ступак і цей «Горщок» — диверсанти. Лише одна людина з цієї компанії лишається поки що загадкою — Андрій Лисак. Яка його роль в операції «Гірська весна»? Безумовно, вона не обмежується тільки шантажем помічника начальника станції Горгулі і збиранням даних про тунелі. Андрій Лисак повинен мати ще якесь важливе завдання. Яке ж? Виходячи з того, що Андрій Лисак не захотів повертатися до Львова, у школу машиністів, виходячи з того, що він почав обходжувати Олексу Сокача і ніби прилип до комсомольського паровоза, можна сподіватися, що він задумав пробратися в бригаду, яка обслуговує прикордонну лінію. Чи не збирається Криж зробити Лисака своїм поштарем, зв'язківцем, що таємно перевозитиме через кордон директиви розвідцентра і шпигунські відомості?

Зубавін і Шатров з кожним днем виявляли все більше й більше таємних стежок, які вели до «Гірської весни», все ближче підступали до головних виконавців цієї «надміру хитромудрої» операції. І ось, коли вони вже готувалися зімкнути кільце оточення навколо явірського центра лазутчиків, трапилося таке, що ледве не зруйнувало плоди їх тривалої, терпеливої праці. Це сталося не з вини Зубавіна і Шатрова. Винуватцем виявився Тарас Волошенко, повар п'ятої застави.

В один із своїх вихідних днів Тарас Волошенко і рядовий Тюльпанов з дозволу начальника застави сіли на мотоцикл і рушили на Верховину, в ущелину Трубне, де бурхливо клекотів на каміннях прозорий до дна потік, багатий на форель. Волошенко любив і вмів полювати на цю благородну, невловиму для новачка жительку гірських річок. Звичайно він повертався на заставу з важкою в'язкою вузькомордих плямистих рибин. Але цього разу повернувся з порожніми руками. Його полюванню несподівано перешкодив шофер Ступак, що проїжджав мимо.

Ступак почав свій рейс з Чорного потоку. В цей день він одержав наказ возити дерево не на станцію вантаження, а на будівельний майданчик гідростанції, розташований у середній течії річки Кам'яниці. Навантаживши лісовоз сосновим корабельним кругляком, він вирушив за призначенням. Проїжджаючи повз будинок Івана Дударя, зупинив машину, забіг на хвилину в свою мансарду, вийняв з-під ліжка припалі пилом старі чоботи, відірвав шкіряну устілку, вийняв з пустотілого підбора касету з мікроплівкою, зарядив фотоапарат, вмонтований у портсигар, і поквапно спустився вниз. У прихожій він побачив Олену. Вона була в ситцевому платті, фартусі, волосся пов'язане темною хусткою. В її руках було кілька домотканих кольорових доріжок, які вона збиралася витрушувати.

— Доброго ранку, Оленко! — Ступак привітно змахнув руками і мало не до самої підлоги вклонився молодій хазяйці.

— Доброго! Чого це ви вдома у робочий день? — здивувалася Оленка.

— Проїжджав мимо, як не зайти додому за сигаретами? На гідростанцію дерево везу. Терміновий рейс.

— На гідростанцію? — зраділа Олена. — І я з вами поїду. Хочу на будівництво подивитися. Можна?

Прохання Олени не сподобалося Ступакові, і він не зумів цього вчасно приховати, ледь-ледь запізнився.

— Ви не хочете, щоб я поїхала з вами? — образилась Олена. — Ну й не треба.

— Що ви, Оленко! Будь ласка, їдьмо. Тільки попереджаю: не ручаюся ні за своє, ні за ваше життя. Отак! Весь час на вас дивитимусь, а не на дорогу, і можу звалитися в безодню.

Олена засміялася, махнула на шофера хусткою, зірваною з голови:

— Ну вас, насмішнику! їдьте без мене.

— Правильно вирішили, Оленко. Розтрусило б вашу ніжну особу, закачало б на крутих поворотах. Бувайте здорові!

Ступак вискочив на вулицю, заліз у кабіну лісовоза і рушив у гори, вверх по течії Кам'яниці. Він вперше потрапив на цю важливу дорогу і жадібно озирався навколо. Шосе пролягало біля самої води, на кам'янистому лівому березі річки. Трохи вище, на вирубленому карнизі ущелини, блищала залізнична колія. Коли Ступакорі зустрівся військовий ешелон, він зупинив лісовоз, вийшов з кабіни, дістав портсигар, сфотографував ряд довгих великовагових платформ, на яких стояли якісь громіздкі машини, наглухо вкриті брезентом. Це могли бути танки найновішої марки, атомні гармати чи щось подібне, чим особливо цікавився «Бізон».

В такій ось позі, обличчям до поїзда, що проходив мимо, з портсигаром у руках, з сигаретою в зубах і побачив Тарас Волошенко шофера Ступака. Він і Тюльпанов сиділи на другому березі Кам'яниці, в тіні чагарника, за великим валуном: маскувалися, щоб не помітила їх крізь прозору товщу води обережна, ляклива форель.

— Впізнаєш цього красеня? — пошепки спитав Волошенко, штовхаючи свого товариша.

— Аякже! Твій «щирий» приятель: «свій в дошку, дуже свій».

— Він і є. Зверни увагу, якими очима він дивиться на військовий поїзд. Як гіпнотизер… А що це блищить у нього в руках? Ану, Тюльпанов, дай бінокль…

Ступак кинув сигарету, поклав у кишеню портсигар, зник у кабіні і поїхав далі. Лісовоз повільно, обережно піднімався по крутій, звивистій дорозі. Кам'яниця ставала дедалі ширшою, а прямовисні скелі ущелини розсувалися, відкриваючи небо.

Попереду, на повороті, де річка впиралася в круту гору, показався недавно збудований великий залізничний міст; в деяких місцях ще не була знята опалубка з бетонних стоянів. Під'їхавши до моста, Ступак зупинив лісовоз.

Волошенко і Тюльпанов, що рухались за лісовозом на чималій відстані, теж зупинилися. Маскуючись у придорожньому чагарнику, вони стежили за «своїм у дошку».

— Цікаво, що він тут робитиме! — спитав Волошенко, підіймаючи до очей бінокль.

Ступак вийшов з кабіни грузовика, в його руці похитувалося порожнє відро. Набравши в річці води, він поставив відерце на землю, вийняв портсигар і, ставши обличчям до моста, прикурив сигарету від запальнички.

— Закурив, — сказав Волошенко, опускаючи бінокль.

— І все? — Тюльпанов був розчарований.

— Ні, не все. Потерпи.

Покуривши, Ступак взяв відро, повернувся до машини, відкрив капот, зняв пробку радіатора і почав доливати воду. Але, оскільки радіатор був повний, то вода виливалася на землю. Це одразу ж помітив Волошенко.

— Де п'ють, там і ллють, — усміхнувся він. — Щоб відвести очі, з пустого в порожнє переливає. На ось, подивись. — Волошенко простягнув Тюльпанову бінокль.