— Куди накажете, товаришу полковник: в обласне управління чи до нас, у Явір?

Шатров не поспішав з відповіддю. Трохи примружившись, стримано посміхаючись, він мовчки розглядав Зубавіна. Русяве м'яке волосся майора вибивалося з-під кашкета. Вираз його обличчя був заклопотаним.

— Чим ви так схвильовані, товаришу майор?

— Я? Схвильований?

Зубавін засміявся.

— Від вас, здається, не приховаєш, товаришу полковник. Так, признаюся, ваш несподіваний приїзд схвилював мене. Ви, звичайно, у справі «Колумбуса»?

Шатров кивнув головою, і по його широкому, вилицюватому, з високим лобом обличчю жваво і весело пробігли хитрі і добрі зморшки.

За віком полковник міг бути батьком Євгена Зубавіна. Він і справді був батьком трьох дорослих, давно одружених синів і дідом десяти внуків — хлопчиків й дівчаток. В органах державної безпеки Шатров почав працювати ще тоді, коли босоногий, веснянкуватий Женька Зубавін ганяв голубів. Зубавін тоді не думав і не гадав, як складеться його життєвий шлях, а Шатров уже обома ногами твердо стояв на великому битому шляху життя і добре знав, що і як він повинен робити.

Микита Самійлович Шатров, потомствений шахтар, що народився і виріс на горлівській шахті «Кочегарка», саночник і коногон, кріпильник і вибійник, маючи від роду неповних двадцять років, по партійній мобілізації в перші ж місяці радянської влади був посланий на боротьбу з контрреволюцією. Він переступив поріг ЧК, не знаючи, як треба боротися з ворогами перемігшої, але ще не зміцнілої революції. Однак він мав у своєму серці те, чим не могли похвастати найдосвідченіші, добре вимуштрувані верховоди буржуазних розвідок, — богатирську силу робочої людини, яка завоювала свободу, велику віру в правоту справи, за яку, не шкодуючи життя, боровся розкріпачений народ, ясність благородної мети і головне — любов до таких самих, як він, простих трудівників. Він почував себе господарем нового, єдино-справедливого життя. І це почуття спочатку було його головною зброєю. Досвід розвідника набувався поступово, в процесі боротьби проти агентури контрреволюційної націоналістичної Центральної ради, проти білогвардійських лазутчиків, банд генерала Каледіна, проти полчищ кайзерівських окупантів, які вторглися на Україну.

Після відкритої воєнної інтервенції, яка закінчилася поразкою, вороги почали таємну атаку на молоду державу робітників і селян. Трохи не всі розвідки світу засилали своїх агентів у Донбас, прагнучи вивідати, як і де відбудовуються й реконструюються заводи, які шахти добувають вугілля і які ще будуються, яку сталь виплавляють мартенівські печі і куди вона іде. Шатров шукав і знаходив ворогів — то під машкарою іноземних інженерів, то серед німецьких колоністів, то емігрантів, що «втекли від безробіття». Викривав він і куркулів, що маскувалися під робітників. Частка його праці була і у викритті шкідницької «Промпартії», яка продалася іноземним державам, і в десятках й сотнях справ меншого масштабу. На своєму віку Шатров бачив багато людиноненависників усіх мастей, зрадників Батьківщини. Багато разів заглядав він у найтемніші глибини їх брудних, підлих, зрадливих душ. І все ж його очі залишалися завжди чистими, а серце світлим, таким, що вміє любити, вірити і сподіватись. Всю свою енергію, весь свій розум він спрямовував на те, щоб вчасно і без шкоди для держави знищити таємну діяльність ворогів народу. І завжди він пам'ятав, відчував, усвідомлював, що працює на важкій, але благородній ділянці будівництва нового життя, що він рядовий пролетарської армії, покликаної утвердити на землі справжні людські стосунки.

Життєвий шлях Шатрова був відомий Зубавіну, він неодноразово зустрічався з полковником у службових справах і встиг дуже добре оцінити його здібності в боротьбі з ворожою агентурою. Через те був схвильований майор, через те він і стривожився. Недаремно… ні, недаремно приїхав у Явір Шатров! Невже справа «Колумбуса» набрала несподіваного повороту? А здавалося, все було зовсім ясно, здавалося, що він, Зубавін, зробив усе, що треба. Звичайно, в операції були і прикрі помилки, непростимі промахи — наприклад, з арештом Кларка, але ж головне зроблено. Кларк викритий. Він же зізнався. Спіймані на гарячому його найближчі спільники Скибан і Грончак, в перестрілці вбитий парашутист, назавжди виведено із строю спритного резидента Дзюбу. Що ж іще?

— В Явір, — сказав Шатров.

Зубавін мовчки кивнув і розвернув машину.

Проїхали зелений, пожвавлений недільний Ужгород, минули міст через річку і вирвалися на простір закарпатської землі. Ужгородські лісисті висоти, крило Карпатських гір, швидко зникали. Попереду, куди тільки сягало око, — рівнина, залита шовковистим розливом озимини, і пагорби, вкриті виноградниками. І все це лежить під високим голубим небом й щедро освітлене теплим весняним сонцем. Тут-там обабіч дороги, між ясним небом і зеленою землею, тріпотіли на своїх крилах-парашутах жайворонки. По узбіччю з рюкзаками за плечима мчали велосипедисти — юнаки в білих і голубих сорочках, дівчата з квітами, вплетеними в скуйовджене вітром волосся. Над розігрітим, уже літнім асфальтом струмувало густе марево. Рубчасті шини «Победы» дзвінко гули на дорозі.

Шатров зняв з своєї сивої голови кашкет, кинув його на заднє сидіння і, скоса глянувши веселими жартівливими очима на зосередженого Зубавіна, голосно, зі смаком, наче покуштував щось надзвичайно смачне, ароматне, трохи хмільне, сказав:

— Весна!

Зубавін стримано кивнув у відповідь, не відриваючи погляду від дороги.

— Так, весна! — з силою повторив Шатров. — Скільки вже цих весен бачив я на своєму віку, а кожного разу радію новій, чекаю «від неї якогось великого подарунку. А ви, майоре?

— Я теж, товаришу полковник. — Зубавін скупо усміхнувся.

— Не вірю. Не весняний у вас настрій. — Шатров знову — видно, це була його звичка — насмішкувато примружився. — Що, «Колумбус» не дозволяє радіти?

— Він, товаришу полковник.

— Це ви даремно, Євгене Миколайовичу. «Колумбус» і в мене у печінках сидить, а я, як бачите, не занепадаю духом, знаходжу час і весною милуватись. А. як же інакше! Та якби я кожного разу, коли до моїх рук потрапляла складна справа, журився, то я й життя не. бачив би! Усі тридцять сім років роботи в органах мені допікав який-небудь «Колумбус». І все-таки я не забував дивитися і на сонечко, квіточки нюхав, закохався, одружився, дітей виростив. Майже під кожну неділю мчав на яку-небудь глуху річку, рибалив, варив юшку, розкладав вогнище, випивав чарку, співав пісні… Отак!.. — Шатров раптом відкинувся на спинку сидіння, заплющив очі і густим, соковитим басом затягнув:

Обірвавши пісню, він розплющив очі і повернув до майора усміхнене, ледь помережане зморшками, добре і розумне обличчя:

— Он які ми, старі, а ви…

— Отже, справа «Колумбуса» виявилася складнішою, — повертаючи полковника до попередньої розмови, серйозно сказав Зубавін. — А я гадав, що все складне залишилося позаду, особливо після арешту Кларка і його зізнання.

— Далеко не все, Євгене Миколайовичу! — Шатров випростався, сів зручніше. Обличчя його стало суворим, а погляд зосередженим. — Хіба хазяї Кларка так і примиряться з тим, що він втрачений? Хіба шеф «Півдня» залишить Закарпаття без своєї резидентури? Він, напевне, вжив уже найенергійніших заходів, щоб повернути втрачені позиції і завоювати нові.

— Це я розумію, товаришу полковник. У справі «Колумбуса» мене в основному непокоїть те, чого ми недодумали, недогледіли.

Машина мчала по сонячному безлюдному шосе на повній швидкості. Незважаючи на те, що Зубавін вів з Шатровим важливу розмову, він легко, за давньою звичкою, автоматично справлявся з своїми шоферськими обов'язками.

— Так, у справі «Колумбуса» у вас немало промахів, — говорив Шатров. — Цей мерзотник не повинен був звалитися у провалля. Ви, звичайно, не знали, що Дзюба — резидент, але хіба це може бути виправданням? Ми з вами повинні були своєчасно розпізнати його справжнє обличчя. Передчасна смерть Дзюби — наша серйозна помилка, промах номер один. Ми втратили можливість виявити всіх агентів, які працювали на резидента. Скибан, звичайно, був не єдиним помічником Дзюби. І як би ми не трусили це дерево, на землю з нього не впаде жоден плід. Рядовий агент не міг знати, хто ще працює на резидента. Виходить, решта агентів гуляє на волі, чекає нового хазяїна.