— Просто як у тещі на печі. Спасибі вам, братці, виручили. Ну й віддячу ж я вам! На інших полонинах півгодини читаю лекцію, а вас двогодинною наділю.

Підпасок підвів голову, серйозно і уважно подивився на Кларка.

Той засміявся:

— Бачу, не приховаєш — до науки рвешся. Потерпи до завтра. Ранок вечора мудріший. — Кларк позіхнув, заплющив очі. — Спати! Спати… спа…

Недокурена цигарка впала на землю, почулося богатирське хропіння. Але Кларк не спав. Насилу перемагаючи сон, він чекав, що робитимуть вівчарі. Якщо вони не повірили, що він ветеринар з області, якщо вгадали, відчули в ньому закордонного гостя, то меткий підпасок, розуміється, негайно побіжить до прикордонників і повідомить їх про появу підозрілої людини…

Минуло п'ять, десять хвилин, чверть години, а з колиби ніхто не виходив. Кларк ледь-ледь розплющив очі. Сивоусий верховинець уже мирно дрімав, по-старечому прихилившись до рубленої стінки і не випускаючи з рота своєї люльки. Білявий його помічник старанно скоблив лезом сокири ярмо. Багаття догоряло. По берестяній покрівлі глухо і нудно тарабанив дощ. Десь, мабуть, внизу, у ближній ущелині сумно вили вовки.

Повіки Кларка обважніли, він зажмурився, втратив над собою контроль і заснув.

Проспав він, можливо, годину, дві або три — невідомо. Прокинувшись, побачив над собою чорну, закурену стелю колиби з круглим вирізом посередині, в який струмувало до нічного неба полум'я ватри. Він хотів перевернутися із спини на бік, щоб подивитися, чи на своїх місцях вівчарі, але не міг цього зробити. Однак він не хотів вірити в те, що сталося. Напружив усі сили, рвонувся, намагаючись підвестися. Мотузки, якими Кларк був прив'язаний до букової колоди, були міцні і вузли надійні.

Кларк вилаявся, застогнав, завив. Із дальнього кутка колиби донісся глузливий голос сивоусого верховинця:

— Відпочивай, відпочивай, песиголовцю! Ранок вечора мудріший…

Вранці на полонину прибули верхові прикордонники. Вони посадили зв'язаного Кларка на запасного коня і повезли вниз, у Явір. Того ж дня його передали майору Зубавіну.

Скибан на першому ж допиті охоче розповів усе про себе, про Дзюбу і про свого останнього шефа — «пана Бєлограя».

Майор Зубавін передав Скибана слідчому, а сам зайнявся п'ятим порушником. «Пан Бєлограй», якого ввели в кабінет конвойні, з похмурою і злісною цікавістю з ніг до голови оглянув Зубавіна.

Кларк за час перебування в дорозі, від полонини, де його затримали, до Явора, встиг виробити план самоврятування. Він давно зрозумів, що взято й Скибана, що стався повний провал. Безглуздо тепер усе заперечувати, удавати з себе невинно ображеного слюсаря Івана Бєлограя. Скибан, звичайно, вже розповів, як і хто вбив демобілізованого старшину. Значить, треба діяти, виходячи з реальних умов.

— То це завдяки вам я маю честь потрапити в таке становище? — спитав він високомовно, з удаваною зверхністю.

Зубавін приготувався до важкої, багатоденної розмови, що ускладниться, як він гадав, різними несподіваними крутими поворотами. І тому, зберігаючи сили, прирік себе на витримку, терпіння і байдужість.

— Так, не заперечую, — серйозно відповів Зубавін, — і я потурбувався в міру своїх можливостей, щоб ви потрапили в таке ось становище: у становище спійманого диверсанта, терориста і шпигуна.

Кларк поморщився:

— Побережіть, майоре, ці страшні епітети для слабонервових.

Він сів на найближчий стілець, закинув ногу на ногу і, гордовито посміхаючись, чекав продовження допиту.

Зубавін закурив. «Пан Бєлограй», не чекаючи запрошення, безцеремонно простягнув руку до цигарок. Зубавін дістав нову коробку «Казбека», поклав перед арештованим. Обидва деякий час мовчки димили, відверто, у вічі дивлячись один одному і готуючись до поєдинку.

Як не бравірував цей «п'ятий» порушник, але він не в силі був приховати від Зубавіна справжній свій стан.

Печать тваринного страху, печать приреченості, всупереч його волі, ясно проступала на пихато-зухвалому обличчі. Під глибоко запалими, гарячково почервонілими очима нависли свинцеві мішки. Губи смертельно зблідли, потоншали, висохли. Кінчик носа загострився, побілів, неначе відморожений. Горло стало гострим, кадик помітно випирав — по ньому перекочувалась якась кулька. Кларк без упину ковтав слину.

Зубавін підсунув до себе купку паперу вмочив перо в чорнило і поставив те обов'язкове перше запитання, яким починається всяке слідство:

— Прізвище?

Арештований помовчав, усміхаючись.

— Іван Федорович Бєлограй, — сказав він. — Якщо це вас не влаштовує, тоді — Сидоров. Або Петров. Згоден і на Іванова.

— Мене найбільше влаштовує ваше справжнє прізвище.

— О, майоре, ви занадто багато хочете. Такі речі, як справжнє прізвище, ми не зобов'язані зберігати з пам'яті. Ми їх твердо забуваємо. Назавжди!

— А ви все-таки спробуйте пригадати.

— І радий би, та…

— Допомогти?

«Пан Бєлограй» з живою, непідробленою цікавістю подивився на майора. «Що-небудь він знає, чи… Нічого йому не може бути відомо. Навіть в Америці мало хто обізнаний з моїм минулим».

Вголос він сказав:

— Майоре, ви марно витрачаєте свої зусилля: пам'ять моя незговірлива.

— І все-таки спробуємо. — Зубавін тим же рівним, спокійним голосом, яким розмовляв до цього часу, сказав: — Кларк. Ральф Кларк. «Колумбус».

Смертельна блідість, що застигла на губах «пана Бєлограя», залила його щоки, лоб, підборіддя.

Хвилину або дві тривало мовчання. Нарешті Кларк скривив рот у посмішці:

— Поздоровляю, майоре! — він закурив нову цигарку. — Для вас, звичайно, уже заготовлені погони підполковника, підвищення в посаді і так далі.

Зубавін, почекавши, поки Кларк виговориться, висунув шухляду письмового стола, дістав пачку фотографій і поклав їх перед арештованим:

— Відсвіжіть свою незговірливу пам'ять, «Колумбус», ще ось і цими даними, одержаними нами від одного фотолюбителя, вашого постійного супутника під час прогулянок по Москві. Як вам відомо, він провалився, пійманий на гарячому.

Кларк побачив фотографії, на яких був зображений він, Ральф Кларк, в той період свого життя, коли жив у Радянському Союзі на легальному становищі, як член місії «союзної держави». Ось груповий, воєнного періоду знімок. Чоловік з двадцять молодих людей, одягнених у нову, ще не обношену офіцерську форму, випускники артилерійського училища, товпляться перед відчиненим віконцем театральної каси. Трохи осторонь від них, у скромному пальті, в кепці з довгим козирком, стоїть Кларк. В руках у нього заповітні папірці, що дають право подивитися спектакль. Десятки офіцерських очей з пожадливістю спрямовані на «зайві квитки». Кларк усміхається на знак того, що радий би, мовляв, усіх офіцерів ощасливити, але, на жаль… він показує два пальці: мовляв, лише два квитки може продати.

Ось ще фотографія, на якій Кларк зображений на вокзалі. Він сидить на лаві в багатолюдній залі для чекання і, напівзаплющивши очі, ніби дрімаючи, прислухається до того, про що говорять пасажири, які прибули в столицю з різних кінців Радянської країни. Третя фотографія відображала Кларка в той момент, коли він, сидячи за рулем, щось фотографував через автомобільне скло.

Четверта, п'ята, шоста, сьома, десята і дванадцята фотографії теж викривали Кларка в діяльності, яка нічого спільного не мала з тим, чим повинен займатися представник дружньої союзної держави.

— Ну як, не забули всі ці картини?

Так, Кларк добре пам'ятав, що всі ці знімки були таємно зроблені у свій час його колегою по посольству, молодшим клерком Джексоном. Справді, він був його постійним супутником під час прогулянок по Москві. У самітні хвилини відпочинку, за віскі або коньяком, Джексон, добре напідпитку, не раз діймав свого приятеля, демонструючи йому фотографії, про існування яких довго й гадки не мав вельми досвідчений, досить здібний Кларк.

Зубавін зібрав фотографії, поклав у шухляду письмового стола:

— Отже, Ральф Кларк, «Колумбус», вихованець таємного коледжу…