Пішли далі. Тепер Тюльпанов обережно озирався на всі боки, терпляче вслухався в ніч, боявся ще раз побачити те, чого не було, зняти хибну тривогу, осоромитись. Так він пройшов метрів сто і раптом виразно почув шарудіння в кущах. Розгублено зупинився, вірячи і не вірячи своїм вухам, міркуючи, треба чи не треба просигналізувати старшині. Але той сам покликав його до себе.

— Чуєш? — спитав Смолярчук.

— Так, — неслухняними губами прошепотів Тюльпанов.

Витязь натягнув поводок, поривався до чагарника.

— Вперед! — наказав старшина і, повернувшись до Тюльпанова: — За мною!

Смолярчук, якого тягнув вперед сильний Витязь, дряпаючи обличчя і руки колючим терном, пробився крізь прибережний чагарник і вискочив до службової смуги, звідки було чути шарудіння. Якщо ворог прорвався через кордон, то тут, на смузі, він обов'язково залишив свій слід. Смолярчук увімкнув ліхтар. Так, на м'якій, розпушеній землі було ясно видно якісь відбитки. Присівши, старшина почав їх уважно вивчати. Тюльпанов схвильовано дивився на дії досвідченого слідопита.

— Порушник?

— Чотириногий порушник. Дикий кабан на водопій побіг. Постав вішку.

— Навіщо?

— Для прикмети.

Тюльпанов обережно, намагаючись не шуміти, зрізав гілку, встромив її в м'яку землю.

— Ну, а тепер ходімо своєю дорогою, — сказав Смолярчук.

Вони повернулися на дозорну стежку і знову повільно рушили вздовж Тиси, старанно перевіряючи службову смугу. За кілька метрів на схід від прикордонного знаку № 361 прикордонники зупинилися. Їх увагу привернули відбитки кінських копит, що ясно виднілися на чорній, добре обробленій землі. Смолярчук присів, мовчки вивчав сліди. Тюльпанов чекав, що старшина встане і спокійно скаже: «Кінь на водопій пройшов». Та старшина мовчав.

— Що, не справжній кінь? — не стерпівши, спитав Тюльпанов.

— Схоже на те.

Продовжуючи вивчати слід, стурбований Смолярчук задумався. Чий кінь міг опинитися тут уночі, біля самого кордону? Сліди були тільки в одному напрямі — в наш бік. Якщо кінь колгоспний, то не міг же він перелетіти до Тиси повітрям, а назад повернутися по землі? Де сліди до річки?

Смолярчук витер об росяну траву забруднені сирою землею руки, підвівся.

— Дивись уважно, Тюльпанов!

Мовчки, насторожено, готові кожної миті до нападу і оборони, вони пішли по сліду коня. Витязь непокоївся дедалі більше, рвав поводок, настовбурчував шерсть і тихенько скавчав він нетерпіння. Смолярчук і Тюльпанов пішли швидше, майже побігли. З прохолодної прибережної імли показалися виноградники нижнього, підніжного краю гори Соняшної. Витязь кинувся праворуч. Смолярчук увімкнув ліхтар, освітив прибиту вчорашньою зливою землю. На ній чорніли свіжі глибокі відбитки великих черевиків з підковами на підборах і рубчастими пластинками на носках.

— Порушник!

У велику спальну кімнату застави, грюкнувши вхідними дверима, влетів черговий Тарас Волошенко:

— Тривога!

Злетіли вгору простирадла, ковдри. Всі прикордонники, які відпочивали після наряду, миттю схопилися з ліжок. Усі одночасно одяглися, взулися, озброїлись.

Волошенко, сповнений величі, побіг далі, йому назустріч поспішав, застібаючи на ходу гімнастьорку, начальник застави.

Волошенко був такий схвильований, з таким почуттям виконував свою службу, що одразу не міг доповісти капітану про пригоду на кордоні, почав заїкатися. Нарешті, переборовши хвилювання, він відрапортував:

— Товаришу капітан! Рядовий Тюльпанов доповідає від орієнтира п'ять: в кількох метрах східніше прикордонного знаку номер триста шістдесят один виявлено слід порушника, що веде в наш бік. Застава піднята по тривозі. Смолярчук переслідує порушника в напрямку видолинка Сирий.

Шапошников спокійним, впевненим рухом правої руки відсунув шторку, що затуляла схему ділянки кордону п'ятої застави і сусіднього з нею району. В його розпорядженні були лічені хвилини, треба було хоча б коротко оцінити обстановку. Виймаючи бінокль, планшет, запасні обойми до пістолета, гранати, ракетницю і патрони до неї, Шапошников міркував. Слід виявлено біля прикордонного знаку № 361. Порушник прямує до не прикритого нарядами видолинка Сирого. Як він піде далі? Звичайно, порушник не залишить зручного видолинка: він у густих зарослях, з ручаєм на дні, зарослий мохом, а одною стороною майже впирається в битий шлях, який виводить на Явірське шосе. Шапошников прийняв рішення закрити додатковими нарядами кордон і кинути групу прикордонників у тил, навперейми порушнику. Наказавши черговому по заставі доповісти в штаб комендатури про обстановку і про своє рішення, капітан Шапошников сів на коня і помчав у напрямі видолинка Сирого, по шляху Смолярчука.

«Учитель» і «Пастух» покинули дзвіницю ще тоді, коли туман зовсім вкривав Тису і її плаский лівий берег. Пробиралися до річки майже навпомацки, рискуючи наштовхнутися на угорський прикордонний патруль. Дуже допомогла дружина «Пастуха» своєю роботою на дзвіниці: орієнтувалися в білястій темряві по церковному дзвону. Зовсім поруч лунав церковний дзвін, а громаддя кам'яної церкви все-таки вже не видно: вся, від підніжжя до верхівки, оповита туманом.

Найпильніше прикордонне око не помітило б зараз в тумані «Пастуха» і «Вчителя».

На спинах у лазутчиків важкі рюкзаки, за поясом гранати, в кишенях пістолети, а йшли вони швидко і безшумно, невидимі і нечутні, як істоти, що породжені туманом і живуть у тумані. Вони з'явились біля самої кромки тиської води. Тут було трохи світліше, тому лазутчики і виділилися з сірої імли своїм чорним одягом. Дубашевич, знявши вантаж, обережно опустив його до ніг свого супутника. Той швидко, вміло розпустив ремінці в'юка, який виявився невеликим гумовим човном, обладнаним балончиком із стиснутим повітрям. Дзвонар відкрив краник, і човен почав швидко напухати, виростати, округлятися.

«Пастух» смикнув «Учителя» за полу піджака: мовляв, приготуйся.

Човен безшумно ковзнув на воду. Спритно балансуючи, «Пастух» переступив через його борт, Дубашевич зробив те саме, і човен відчалив. В тумані надривався дзвін.

Швидка течія Тиси винесла човен до правого, високого берега, зарослого чагарником. Дубашевич направив автомат на темні обриси кущів, а перевізник зачепився багром за підмите коріння верби і, присівши навпочіпки, озираючись, готовий відплисти при виявленні прикордонників, обережно пришвартовувався.

— Не заблудили? — дивлячись на компас, що світився, по-німецьки спитав Дубашевич.

Перевізник похитав головою:

— Не хвилюйтесь. Дзвін гуде лівіше. Отже, нас винесло куди треба.

«Пастух» відв'язав приторочені до пояса кінські копита, надів їх на руки і на ноги, навкарачки вийшов з човна і підставив спину «Вчителю». Той сів на провідника. Щоб не торкнутися ногами землі, він повернув «коня» до берега. Інструкція «Бізона» зобов'язувала його перейти кордон тільки так — верхи на провіднику. Дубашевич не знав, що «Бізон» примусив його повторити прийом Кларка.

«Пастух» з обачливою рівномірністю, по-звірячому принюхуючись до повітря і прислухаючись, чи не донесе нічний вітер запаху солдатської шинелі, наскрізь просякнутої димом тютюну, чи не хрусне гілка під ногою прикордонника, просувався вперед. Була непорушна тиша.

Безперешкодно пройшли службову смугу. Минули давно не сіяні і не орані, здичавілі землі забороненої прикордонної зони, добрались до виноградників — і все без зупинки, без відпочинку. «Пастух» важко дихав, майже хрипів, він зовсім знесилився, спина його змокріла, але він ішов і йшов углиб радянської території.

— Досить! — пошепки скомандував Дубашевич.

«Пастух» зупинився. «Учитель» обережно спустився на землю, сів поруч з провідником, обняв його за плечі, вийняв з кишені флягу з коньяком:

— Підкріпись!

«Пастух» узяв флягу, жадібно, не переводячи подиху, випив майже все, що там було.

— Пройди ще трохи вглиб території, а потім можеш повертатися на свою дзвіницю. Прощай, — сказав Дубашевич.