— Ні… Та чого ти причепився з цим Бєлограєм? Іди ти з ним знаєш куди…

Останні слова Олекси протверезили Андрія Лисака. Він зрозумів, що сказав зайве, не в міру був наполегливим і необачним у своїх запитаннях. А дядько Любомир спеціально попереджав: дивись, цікався Бєлограєм начебто між іншим. Треба було виправляти становище, викручуватись. Андрій засміявся, по-дружньому обхопив плечі Олекси:

— Нікуди я не піду з цим Бєлограєм. Не потрібен він мені. З тобою я піду, на Кіровську.

— Не підеш зі мною на Кіровську. Я залишусь тут, на Степовій. Мені треба зайти до товариша.

Олекса зняв з плеча руку Андрія, холодно кивнув і пішов у двір, огороджений високим квітучим терном. Тут жив Василь Гойда.

— А ось ти й сам з'явився! Дуже добре! Молодець! Чуйний товариш, швидко догадався, що щастя в небезпеці.

Такими словами, з іскорками сміху в очах, зустрів Олексу Василь Гойда.

Олекса добре знав характер друга і тому не надав особливого значення його словам. Він, як звичайно, привітався, дістав сигарети, сів біля вікна, де завжди сидів, і приготувався докладно розповідати, як їздив до Львова, який одержав паровоз, як прикрасила його комсомольська бригада. Але Василь Гойда несподівано скерував розмову зовсім на інші рейки. Закурюючи, він сказав:

— Недавно в мене була Терезія…

Олекса зляканими очима дивився на друга і чекав, що той скаже.

— Привіт тобі передавала, — додав Гойда. — Дивується, чого ти її забув, чого перестав їздити на своєму мотоциклі на Соняшну гору.

— І більше нічого вона тобі не казала? — спитав Олекса. Обличчя його скам'яніло, голос задзвенів.

Гойда робив вигляд, що не помічає зміни ні в обличчі Олекси, ні в його голосі.

— У нас з Терезією довга була розмова, всього не запам'ятаєш.

— Про мене вона більше нічого не казала?

— Про тебе? Стривай, дай згадати. Ага, от!.. «Скучила я, каже, за Олексою, а він, дурень, не догадується про це, не показується над Тисою».

— Василю, облиш ти свої жарти! Я з тобою серйозно. Чи знаєш ти, що зробила Терезія? Вона… вона… — Олекса махнув рукою, відійшов од вікна.

Гойда поплескав Сокача по спині.

— Хороший у тебе язик, Олексо, розумний: відмовився слухатись твоєї дурної голови і ревнивого серця. Ех ти!.. Повірив пліткам…

Олекса круто, всім тілом обернувся до Гойди, вигукнув з гнівом і болем:

— Не плітки це! Я сам розмовляв з Іваном Бєлограєм і на власні вуха чув, що він казав.

— Цікаво, що ж він тобі казав?

— Ну… чого він демобілізувався, чого приїхав на Закарпаття. Заради неї все це зробив. Виявляється, він її жених. От! А я, дурень… І не мені одному він хвалився своєю нареченою: все депо знає.

— Він і повинен був хвалитись, така в нього була роль. А ось ти, Олексо, повинен був би поїхати до Терезії і поговорити з нею, правда то чи не правда.

— Правда!

— Нічого ти не знаєш.

— Знаю! Вона з ним давно листувалася, я сам його листи читав.

— От бачиш!.. Терезія показувала тобі бєлограївські листи. Отже, ніякого женихання не було. Листувалася з ним, як з другом, як з солдатом, який звільняв Закарпаття, а ти…

— Кинь ти її захищати, не варта вона цього!

— Варта! — закричав Гойда. — Слухай, недотепо, коли ти розмовляв з Іваном Бєлограєм?

— Давно.

— З того часу не бачив його?

— Ні.

— І не побачиш, Іван Бєлограй зник. Виїхав з Явора… Куди? У невідомому напрямку. Чого? Того, що… Одним словом, він зрозумів, що Терезії йому не бачити, як власних вух, і драпонув. Подробиці я розповім тобі іншим разом. От і все. Між іншим, яке враження справив на тебе цей Іван Бєлограй? Кажуть, на вигляд він був симпатичним хлопцем. Як по-твоєму?

— На таке запитання я вже відповідав. Чого це ви всі так цікавитесь Бєлограєм?

Гойда підбіг до друга, схопив його за руку:

— Ти сказав, що вже відповідав на таке запитання? Хто ще цікавиться Бєлограєм?

— Із Львова приїхав на практику Андрій Лисак. От він і допитував мене: чи правда, що Бєлограй жених Терезії, коли я бачив його, до від'їзду чи після приїзду, чи гарний він…

— Андрій Лисак? Франт із Залізничної? Син кравчихи? Звідки ти його знаєш?

— Збирається на моєму паровозі практику відбувати. Хоче стати машиністом.

— І як ти відповів на його запитання?

— Як і належить. Послав до всіх чортів.

— І добре зробив. Олексо, слухай мене уважно. Ти кохаєш Терезію. Вона теж тебе кохає. І ніколи не переставала кохати. Якщо ти собі не ворог, якщо вважаєш мене своїм другом — вір моїм словам! Вір і завтра ж сідай на свій мотоцикл, лети на Соняшну гору, обійми і поцілуй Терезію. Можеш їй не казати жодного слова, тільки обійми і поцілуй. І все буде гаразд, як і раніше.

Переконаність Гойди, його загадковий тон збентежили Олексу Сокача.

— Василю, нічого не розумію… Ти чогось не доказуєш.

— Не доказую, вірно. Докажу потім, коли матиму право. Зрозумів?

— Здається, починаю догадуватись.

— Ну, то роби це мовчки, ні з ким не ділися своїми здогадками. — Він багатозначно посміхнувся: — Цього вимагають інтереси твого щастя, а також державні інтереси.

Так, напівжартома, напівсерйозно, Гойда закінчив розмову з Олексою Сокачем.

Олекса повернувся додому пізно ввечері.

Мати Олекси, як завжди, не лягала, чекала його повернення.

Ганна Степанівна безтямно любила сина. В неї була лише одна турбота, одна тривога, одна радість — Олекса. Прокидалася вона, коли він ще спав; лягала, коли він уже спав. Зранку до ночі працювала: готувала сніданок, обід, прала білизну, прасувала сорочки, штопала шкарпетки, плела з ангорської вовни тілогрійки, кашне або рукавиці. В Олекси завжди були і нові сорочки, і добре взуття, і хороший костюм, не вибували сигарети. Бережлива Ганна Степанівна вміла так витрачати гроші, що Олексі нічого не бракувало. До грошей, зароблених сином, вона додавала чимало своїх. Успадкувавши від матері й бабусі, від неперевершених ясинянських майстерниць хист до вишивання, вона чудово вишивала і непогано заробляла.

Ніколи вона не скаржилась Олексі на будь-яку хворобу чи якийсь свій клопіт. Але зате кожного дня питала, як він, Олекса, працював, з ким зустрічався. Найбільше мати цікавилася його дружбою з Терезією. Тут її цікавість не мала меж. Усе їй треба було знати: чи не зазналась вона, ставши знаменитою виноградар-кою, добра чи зла від природи, чи шанує свою матір, що вміє робити, крім вирощування винограду, чи любить чепуритися, бережлива чи марнотратка. Посміюючись, Олекса заспокоював матір: «Хороша вона, мамо, не хвилюйся». Але хіба є на світі слова, які могли б примирити матір з тим, що її син уже не цілком належить їй, що його серцем заволодів хтось інший…

Мати мовчки поставила перед Олексою вечерю. Поки він їв, Ганна Степанівна сиділа біля плити, сердито постукуючи спицями і не підводячи очей. Він повечеряв, закурив і, підійшовши до матері, притулився щокою до її щоки.

— Ех Олексо, Олексо… — Ганна Степанівна поклала на стіл акуратний, у темно-червоній обкладинці томик «Молодої гвардії». — Ось, твоя Ганна-Терезія просила передати.

— Ганна? — Олекса схопив книгу, розкрив її, сподіваючись побачити листа або, в крайньому разі, який-небудь напис на сторінці з заголовком. Ні листа, ні напису не було. Струснув книгу, погортав сторінки — нічого. Він перевів погляд на матір, хотів спитати в неї, коли була Терезія, що вона казала, в якому була настрої. В очах матері він побачив осудження своїх радощів.

Під вікном почулися кроки, і хтось затарабанив пальцями в шибку:

— Гей!.. Товаришу Сокач!

— Хто там? — Олекса розчинив вікно.

У палісаднику, тримаючись за шорсткий стовбур абрикосового дерева, стояв знайомий хлопчина з депо, розсильний Грицай. Олекса виразно бачив облуплений ніс Грицая, його великі губи, руду голову, парусинові туфлі на босих ногах і все-таки не вірив своїм очам. О, поява Грицая в такий пізній час означала так багато, що повірити одразу було нелегко.