— Добре, дівчата, досить про це, — серйозно і рішуче промовила Терезія. — Не для цього я прийшла до вас. Хочу попрощатися. До побачення. Дивіться ж тут, не кривдіть Соняшну гору.

— Не скривдимо, Терезко, будь певна! — дружно відгукнулися виноградарки.

Попрощавшись з подругами, Терезія повернулася додому, де її вже чекала машина. Того самого дня вона сіла в поїзд Явір — Будапешт і залишила Радянський Союз, так і не зустрівшись з Олексою Сокачем і, отже, не розповівши йому про свою зустріч з Бєлограєм. Повернулася вона з-за кордону після першотравневих свят, коли її «берлінський друг» був уже викритий. Терезія дізналася про це від майора Зубавіна. А вдома, від матері, вона дізналася про те, що поки вона була в Угорщині, приходив Олекса Сокач. Похмурий. Злий. Небалакучий. Мовчки поклав на східцях ґанку перев'язані книжки, які колись брав читати в Терезії, і мовчки, чужий і ворожий, пішов.

Терезія зрозуміла, що до Олекси Сокача дійшла чутка про її «берлінського друга». Вона одразу ж кинулася в Явір, щоб розповісти Олексі правду.

Вдома його не застала: поїхав на паровозоремонтний завод до Львова приймати для своєї комсомольської бригади новий паровоз.

Терезія метнулася до друга Олекси — Гойди. Ледве стримуючи сльози, червоніючи від сорому, не насмілюючись подивитися Василеві у вічі, вона щиросердо висповідалась перед ним. Він співчутливо вислухав її, заспокоїв як міг: «Не журись, Терезіє, все у вас владнається». А потім, ставши заклопотано-суворим, спитав:

— Попереджав тебе майор Зубавін, щоб ти нікому нічого не розповідала про цього Івана Бєлограя?

— Попереджав.

— Чого ж ти не дотримуєш слова, товаришу прикордонна комсомолко? Чого першому зустрічному викладаєш такі важливі секрети?

— Хіба ти перший зустрічний? Я ж тільки тобі, одному тобі розповіла.

— Мені могла і не розповісти, бо я все це давно знаю. Олексі теж хочеш розказати?

— Аякже! Якщо я йому не розкажу, то він… — Терезія запнулася і замовкла.

Василь Гойда дивився на дівчину веселими, усміхненими очима, а вона ледве не плакала.

— Що ж він зробить? — насмішкувато спитав Гойда. — Розлюбить? Не візьме тебе?

— Він і так вже розлюбив! — великі сльози побігли по щоках Терезії. — Повірив пліткам!.. Не захотів навіть поговорити з моєю мамою, втік. — Терезія схопила руки Гойди і, стискаючи їх, благально зазирала йому в очі:— Василю, розкажи йому правду, наведи на розум!

— Спочатку тебе треба навести на розум, дівчино хороша. Терезко, дурненька, заспокойся! Викинь з голови думку, що Олекса розлюбив таку дівчину, як ти! Це неможливо. Та він сам до тебе завтра або післязавтра з'явиться, сам пробачення попросить і сам буде набиватися з своїм коханням. Ех Терезко, Терезко!.. Золота Зірка на твоїх грудях, а ціни ти собі не знаєш. Більше гордості, красуне! Вище голову, знаменита виноградарко! Недоступно виблискуй очима! Таких, лише таких кохає наш брат чоловік!

Василь Гойда втішав Терезію в такому ж дусі ще півгодини. Наприкінці розмови з ним вона перестала плакати і на її просолених сльозами губах майнула перша посмішка. Вона пішла від Василя Гойди переконана в тому, що такий хлопець обов'язково налагодить її дружбу з Олексою.

Олекса Сокач повернувся із Львова на новому паровозі «ЕР 777–13». Локомотив поставили на запасну колію, його зразу ж оточила група молодих явірських паровозників. Комсомольці зняли з труби запобіжний щиток, обережно змили гасом мастило, заправили букси, підтягнули всі гайки, підбили буксові і дишлові клини, викупали весь паровоз від труби до коліс, пофарбували на свій смак, не шкодуючи найдорожчих фарб.

— Ну, хлопці, як ми назвемо машину? — спитав Олекса, закінчивши покривати червоною нітроемаллю колеса.

— Ганною — Терезією! — вигукнув кочегар Іванчук.

Іванчук так покірно склав руки на грудях, так винувато посміхнувся і так смиренно примружився, що всі комсомольці засміялись. Змушений був усміхнутися і Олекса.

— Давайте назвемо її просто… «Галочкою», — запропонував він.

— Хто ж вона така, ця сама Галочка? — спитав Іванчук. — Заміжня чи ще дівчина?

Під загальний сміх товаришів Олекса відповів, що галочка — це звичайнісінька пташка з довгим сизим носом, з чорним хвостом і чорними крилами.

Надвечір машина «ЕР 777–13», сяючи лаком, міддю, нікелем, з повним тендером вугілля і води, готова була вступити до ладу діючих локомотивів.

Олексі Сокачеві хотілося негайно ж стрибнути на паровоз, роздути полум'я в його топці, підняти пару і помчати з важковаговим поїздом у будь-яку частину світу. На жаль, цей бажаний момент відкладався на тривалий час, бо на лінії була достатня кількість робочих паровозів. Післязавтра, згідно з графіком, стане на чергову промивку «ЕР 770–09». І тільки тоді «Галочка» матиме право на вогонь, на пару, на працю, на життя. Через два дні! А що ж робити Олексі сьогодні? І завтра?

Він зітхнув і, оглядаючись на свою красуню, рушив додому.

Виходячи з воріт депо, він віч-на-віч зустрівся з Андрієм Лисаком. На практикантові був ясно-коричньовий, з золотою іскрою костюм, пісочного кольору шовкова сорочка і жовті сандалети. Він був напаханий і модно зачесаний.

— А, Олексо, здоров був! — він простягнув Сокачеві обидві руки. — Поздоровляю з одержанням паровоза, товаришу бригадир! Коли в рейс?

— Коли накажуть. Ти ще не роздумав практикуватися на моєму паровозі?

— Що ти! Навпаки. Я тільки про це тепер і думаю, як буду з тобою працювати.

— Не схоже! — Олекса з ніг до голови оглянув Лисака.

Лисак зітхнув, розвів руками і підвів очі до неба:

— Грішний: люблю красиву сорочку і добротний піджак, люблю випити хорошого вина. Молодість!.. Постарію, то все розлюблю, все, крім молока! — Лисак засміявся. — Сьогодні теж збираюся грішити. Може, підтримаєш компанію, га? — Він поплескав себе по кишені: — Гроші є.

Олекса похитав головою:

— На чужі не гуляю. — Він вийняв п'ятдесят карбованців, простягнув Лисакові. — Ось тобі борг, тримай!

— Який борг? Дурниці. — Андрій рішуче відсторонив руку Сокача. — Сховай, коли не хочеш, щоб я розсердився. Вчора я тебе почастував, а завтра — ти мене.

— Ні, друже, від мене ти не дочекаєшся частування. Візьми!

— Будь ласка, можу взяти. Ти куди зараз ідеш?

— Нікуди.

— Як це — «нікуди»?

— Так. Додому. На Кіровську.

— Нам по дорозі. Я проведу тебе.

Андрій взяв Олексу під руку, і вони вийшли з депо.

— Чого це ти сьогодні такий колючий? — ласкаво запитав Лисак.

— Я завжди такий.

— Ні, не завжди. Свято в тебе, новий паровоз одержав, а ти… Може, трапилося щось? — Лисак ляснув себе долонею по лобі, зупинився, затримав товариша. — . До речі, Олексо, правда те чи не правда, що про тебе і Терезію говорять? Нібито слюсар Іван Бєлограй, демобілізований гвардієць з Берліна, відбив у тебе Терезію, збирається одружитися з нею. Вірно це чи плітки?

Олекса похмуро мовчав.

— Ну, а сам ти як думаєш? — раптом спитав він і визивно подивився на Лисака.

Андрій не чекав такої відповіді. Він розгубився і не одразу добрав розуму, що сказати. Готуючись за дорученням Крижа до розмови з Олексою, сподіваючись у нього вивідати щось про Івана Бєлограя, він передбачив, здавалося йому, все, що скаже Олекса і що він відповість. Ні, виявляється, не все передбачив.

— Я думаю… думаю, що це неправда.

— А чого ж ти тоді лізеш з цією неправдою в мою душу?

І вираз обличчя Олекси, і його погляд були сердитими, а руки стиснулися в кулаки. Та це не злякало Андрія.

— Не кип'ятися, механіку. Я все це тобі по-дружньому сказав, щоб ти знав, які точаться розмови про Терезію і про цього геройського слюсаря Івана Бєлограя. Цікаво подивитися на нього — який він? Кажуть, красень, очей не відірвати. Вірно це?

— Не знаю.

— Та ти бачив його, чи не бачив?

— Ну, бачив. Пикатий. Високий, як верблюд.

— Давно бачив?

— Ще до від'їзду до Львова.

— А після приїзду не бачив?