Зубавін наказав посилено стежити за Лисаком. З багаторічного досвіду він знав, що в прикордонному місті таких людей не можна залишати без уваги, не цікавитись їх зв'язками. Сьогодні вони пиячать, а завтра…

Повернувшись додому, Андрій Лисак весь день проспав. Увечері було зафіксовано, що в будинку кравчихи з'явився продавець книготоргу Любомир Криж. Зубавін одразу ж спитав себе, хто такий цей Криж, чого і до кого він прийшов — до хазяйки чи до її сина? З'ясувалося, що Криж давній щирий приятель Марти Стефанівни. Виходить, нібито його поява в будинку кравчихи закономірна, не має будь-якого відношення до Андрія Лисака. Звичайно, можуть бути всякі несподіванки, але поки що немає підстав звертати особливу увагу на Крижа. Зубавін відсунув убік цю малозначну постать і спрямував всю свою енергію на Василя Петровича Горгулю, помічника начальника станції Явір.

Того ж вечора, про який іде мова, Андрій Лисак був у Горгулі в гостях: що спільного між цими людьми? Чи давно вони знайомі? Пробуючи про це дізнатись, Зубавін несподівано для себе з'ясував, що Горгуля не знайомий з людиною на прізвище Лисак, ніколи навіть не чув про неї. З цього моменту Зубавін зрозумів і відчув, що натрапив на справжній слід. Куди, до кого він поведе?

Андрій Лисак приходить до незнайомого чоловіка Горгулі, цілу годину перебуває в його будинку, розмовляє про щось з господарем і виходить. І після цього Горгуля насмілюється твердити, що він не знає Лисака, ніколи, мовляв, не чув про нього. Навіщо бреше? Чого відрікається від знайомства з Лисаком? Воно йому невигідне? Боїться обнародувати свій зв'язок з ним? Здається, так. А коли це так, то можливо, що Горгуля вже завербований іноземною розвідкою. Помічник начальника першокласної прикордонної станції Явір багато знає, в його руках чимало державних таємниць, він — спокуслива принада для «Бізона». Чи не спійманий Горгуля на один з бізонівських гачків?

Найближчі години внесли ясність у загадковий візит Лисака до Горгулі. В розмові з своїми сусідками біля водорозбірної колонки дружина Горгулі розказала про те, що вчора ввечері у них в домі був незваний і непроханий гість. Хто такий? Не_ знає. Вчора вперше побачила. Високий, з опухлою мордою, вирячкуватий, п'яний. Якби такий зустрівся вночі на вулиці, закричала б «рятуйте». Чого він приходив, про що говорив з чоловіком, вона до ладу не знає. За словами чоловіка, це один із службовців станції, який нібито приходив просити позачергову відпустку, бо збирається одружуватись. Не повірила вона чоловікові. «Коли це правда, що приходив за відпусткою, то чому мій Василь сам не свій зробився, коли випровадив гостя на вулицю? Цілу ніч не спав, зітхав».

Дізнавшись про це, Зубавін замислився. Що робити? Нехай події розвиваються самі собою, назрівають? Вивчати далі Лисака і Горгулю, чекати, у що вилються їх таємні стосунки? Але чи варто чекати? Чи не запізниться? Чи не може він зараз бути корисним Горгулі? Ні, чекати не можна! Треба негайно діяти. Зубавін вирішив відверто поговорити з Горгулею.

Зайшовши до нього в кабінет, він щільно причинив двері, привітався і прямо приступив до справи:

— Василю Петровичу, що за гість був у вас позаминулої ночі?

— Ви вже знаєте!..

Горгуля впав у крісло, обхопив руками голову і заплакав. Зубавін не вперше бачив істерику в людей, викритих як злочинці. Терпляче чекав, поки помічник начальника станції призвичаїться до свого нового становища і зможе відповідати на запитання.

Через п'ять хвилин Зубавін сказав:

— Назвіть прізвище людини, яка приходила до вас. Горгуля підвів голову, притис руку до грудей:

— Не знаю, товаришу майор. Слово честі, не знаю. Ніколи не зустрічався з ним до того вечора.

— Гаразд, припустимо. Чого він приходив?

— За грішми. Він… Я… Справа в тому, що я… словом, товаришу майор, це я своїм «Москвичем» збив велосипедиста на Краснополянській дорозі. Арештовуйте.

Горгуля вийшов з-за столу і, наблизившись до Зубавіна, витягнув руки по швах, схилив голову.

«Збив велосипедиста?.. — подумав Зубавін. — На Краснополянському шосе? Не знаю. Я нічого про це не знаю».

— Коли це трапилось? — спитав він.

— Кілька днів тому. — Горгуля махнув рукою, зажмурився. — Потерпілий помер. Син вимагав п'ять тисяч. Обіцяв мовчати.

— І ви дали?

Горгуля кивнув:

— Три тисячі. Більше не було.

«Звичайний шантаж», не без розчарування подумав Зубавін. Він підійшов до телефону, зв'язався з районною автоінспекцією і попросив дати довідку, коли і де вбитий автомашиною велосипедист. Відразу ж, не відходячи від телефону, він одержав довідку. Ні, за останні тижні, навіть місяці, в районі не було зафіксовано жодного подібного випадку.

Поклавши трубку, Зубавін вернувся до Горгулі:

— Ви кажете, що збили велосипедиста на Краснополянській дорозі?

— Так, — твердо відповів Горгуля. — Збив і втік, як найостанніша…

— Ви помиляєтесь, Василю Петровичу! Даремно на себе наговорюєте.

— Я помиляюсь? У мене й досі права фара розбита і на крилі вм'ятина.

Зубавін попросив Горгулю розказати з усіма подробицями, як все це трапилось. Вислухавши його, він вирішив, що треба оглянути машину і побувати на місці пригоди.

Зробивши те і друге, він прийшов до висновку, що велосипедист навмисне кинувся під машину Горгулі. Для чого він це зробив? Зрозуміло, з метою шантажу. Хто ж він, цей шантажист? Андрій Лисак — підставна особа (його три дні тому і в Яворі не було). Хто ж його послав до Горгулі? Криж? Так, схоже на це. І другорядна постать Крижа висунулася на перший план, прикувала до себе увагу Зубавіна. Саме через годину після появи Крижа в домі кравчихи Андрій Лисак іде до Горгулі і вимагає гроші. Отже, шановний, поважний Любомир Криж, активіст культурного фронту, продавець книжкового магазина, прекрасний майстер-любитель різьби по дереву, власник чудової бібліотеки і рідкісної колекції найрізноманітніших дерев'яних виробів, зроблених руками верховинських пастухів, плотогонів і мисливців, ніде і нічим не заплямований Криж — шантажист? Ні, не може бути! А втім… Згадавши скинутого в прірву кооператора Дзюбу і гвардійця Івана Бєлограя, Зубавін сказав собі: «Чого тільки не буває. Поживемо — побачимо». Він попросив Горгулю і далі нікому не розповідати, що з ним трапилось, і взявся за глибоке вивчення Любомира Крижа. Жодного дня, жодної години його життя він не залишав поза увагою. Усе фіксувалось: коли прокинувся Криж, запізнився чи не запізнився на роботу, куди пішов після закриття магазина, з ким зустрічався, про що говорив. Ці спостереження тривалий час не давали нічого істотного.

Якось у неділю вранці Зубавіну доповіли, що Криж у супроводі свого маленького приятеля, дев'ятирічного Колі Черевка, сусідського сина, пішов на зустріч піонерів з прикордонником-слідопитом старшиною Смолярчуком. О, це був уже багатозначний вчинок! Чому Криж пішов у Палац піонерів? Провести Колю Черевка? Лише для компанії з ним? А чи не тому, що сподівається почути, як Смолярчук останнім часом відзначився у боротьбі з порушниками кордону? Якщо це так, чим можна пояснити інтерес Крижа до розповіді Смолярчука? Просто цікавістю? Любов'ю до прикордонників? Навряд. А може, для нього не байдужа доля цих самих порушників кордону, затриманих і знешкоджених Смолярчуком? Можливо, він хоче дізнатися, як провалилися його таємні спільники?

Задаючи самому собі такі питання і відповідаючи на них, Зубавін, звичайно, не вважав, що збагнув істину. Можливо, що й помиляється. Він шукав. А коли шукаєш, не завжди щастить. Він будь-коли, легко і з радістю, відмовиться від своїх припущень щодо Крижа, якщо вони не підтвердяться. Ні, він не буде заради самолюбства упиратися, не буде зводити будинок на піску, не буде твердити, що біле є чорне, а чорне — біле. Зубавін у свій час пройшов чудову школу. В нього були добрі вчителі. Ще багато років тому Зубавін твердо засвоїв науку Кузьми Петровича Громади про те, що радянська розвідка — найкращий друг усякого чесного радянського трудівника і смертельний ворог його ворогів. Відповідно до цього і повинен діяти розвідник будь-якого рангу. Кожного дня маючи справу з покидьками людства, з його заклятими ворогами — диверсантами, шпигунами, терористами, — ні на одну мить не втрачай великої своєї сили — людяності. Будь на рівні справ своєї країни, свого народу, не забувай, що ти комуніст, пам'ятай, що ти тільки слуга держави, її вартовий, її охоронець, — і ти ніколи не перетворишся в гонористого півня, в ділягу, в незалежного чинушу незалежного департаменту, в такого собі «верховного наглядача», який стоїть над народом, над законами. Радянська розвідка — оголений меч в руках народу, який безжально вражає його таємних ворогів. Але гріш тобі ціна, розвіднику, якщо твого меча боїться не лише ворог, а й твій друг. Будь пильним, але не все підозрівай. Борючись з шпигунами, розмахуйся обережно і не бий заодно і своїх. Охороняючи державну безпеку і благополуччя народу взагалі, не зачіпай ні права, ні честі, ні гідності окремої людини. Кожний трудящий повинен жити і працювати, будучи цілковито впевненим, що його життя і спокій перебувають під твоїм надійним захистом.