Усе вищевикладене давно стало для Зубавіна непорушним керівним принципом у повсякденній важкій праці. Тому він і був обережним. Вивчаючи Крижа і Лисака, він піклувався і про те, щоб вони зовсім не відчували того, що їх вивчають. І досі це йому цілком вдавалося. Вдавалося тому, що він діяв з допомогою не тільки своїх співробітників, а й при найближчій участі численних розвідників-добровольців. Яворяни активно допомагали йому. Цікавою була та обставина, що Зубавін багатьох із своїх помічників вперше бачив і, отже, не ділився з ними своїми думками про Крижа.

Світлана Андріївна Казанцева, касир книжкового магазина книготоргу, де працював Криж, прийшла до Зубавіна і розповіла таке. Тижнів два тому до них у магазин забрів проїжджий іноземець. Якої він національності, вона не знає. Розмовляв з Крижем німецькою мовою. Про що — теж не знає. Він купив англо-російський словник і пішов до виходу, гортаючи книгу. Не дійшовши до дверей, він раптом повернувся до прилавка і попросив замінити йому цей примірник словника, бо він, за його словами, виявився з браком. Тоді, як Криж міняв словник, іноземець щось шепнув йому. Ні, пі, вона не певна, що це був якийсь особливий, таємничий шепіт. Відверто кажучи, вона спочатку не надала йому ніякого значення. І тільки згодом, коли побачила словник, який був у руках іноземця, стурбувалась. Чого вона звернула увагу на цей словник? Просто так: цікаво було подивитися, чим він не сподобався покупцеві, який брак припустила книжкова фабрика. Випадково вона побачила, куди Криж поклав бракований словник. На другу полицю, третім з краю, ближче до вікна. Поверхово оглянувши книгу, Світлана Андріївна не помітила в ній будь-якого дефекту. Її цікавість розгорілася. Вона почала уважніше роздивлятися книгу і виявила, що невистачає одного листка. Двісті вісімнадцята сторінка є, а двісті дев'ятнадцятої і двісті двадцятої немає. Листок був вирваний, як визначила Світлана Андріївна по свіжому корінцю, недавно.

— Криж бачив, як ви роздивлялися цей словник? — спитав Зубавін.

— Ні, він виходив в аптеку за ліками.

— Дуже добре, що не бачив. Людей не можна ображати безпідставною підозрою.

Обличчя Світлани Андріївни зробилося розгубленим, винуватим.

— Та я й сама цього боялася, — сказала вона, зітхаючи. — І зараз, одверто кажучи, боюсь. Любимор Васильович завжди такий шанобливий, культурний, освічений. Я стільки хорошого взнала від нього. Так що ви пробачте мені, товаришу майор, якщо я помилилась, даремно вас потурбувала.

— Нас ви можете турбувати в усякий час, по всякому питанню, а от…

— Я розумію. Любомир Васильович нічого не знає.. Ніхто не знає. Тільки одному вам я розповіла про свої думки.

— Правильно робите, — підбадьорив Зубавін касира. — Скажіть, а чому ви не прийшли до нас раніше?

— Та хіба можна, не знаючи броду, лізти в воду? Я б і зараз не прийшла, якби…

— Щось трапилось?

— Атож! Криж узяв з полиці забракований екземпляр словника, поклав його в кишеню і поніс додому. На другий день словник був на місці. Але це вже був не той екземпляр, я перевірила: листок з двісті дев'ятнадцятою і двісті двадцятою сторінками не був вирваний.

Зубавін записав усе, що сказала Світлана Андріївна Казанцева, подякував їй. Проводжаючи касира до дверей, він попросив її не сумніватись, приходити до нього в будь-яку пору дня і ночі, коли вона вважатиме за необхідне.

— Отже, ви гадаєте, я недаремно прийшла до вас? — зраділа Світлана Андріївна…

— Гадаю, що недаремно… Тобто, в якому розумінні недаремно? — схаменувся Зубавін.

— Я відносно Любомира Васильовича. Може він виявитись не нашою людиною?

Зубавін відповів ухильно:

— Поки що нічого не можу сказати. Поживемо — побачимо. До побачення, Світлано Андріївно, заходьте.

Коли двері за касиром зачинилися, Зубавін повернувся до стола, взяв папку з написом «Гірська весна» і поклав у неї заяву Казанцевої.

Таке швидке просування Зубавіна до мети не було для нього несподіваним. За багато років роботи в органах безпеки він неодноразово переконувався, що ворожий лазутчик, засланий до нас або завербований на місці, зможе існувати безкарно, в ролі невідомого доти, пики активно не проявив себе, або поки діє один, без всякого контакту з своїми спільниками. З того часу, як агент налагодив зв'язок з собі подібними, він приречений. Про це непогано знають і самі агенти по численних провалах своїх попередників. Але що вдієш: розвідник, який працює одинаком, не являє собою якоїсь цінності. Добутий ним матеріал повинен бути вчасно Пересланий туди, де його з нетерпінням чекають: за кордон, у штаб, що керує таємною війною. А хіба все це можна зробити без зв'язківця, без резидента, без радіопередавача, без грошей, без «таємної пошти»?

Як тільки полковникові Шатрову стали відомі змушені визнання залізничника Горгулі і заява касира книготоргу, він негайно покинув Львів.

Повернувшись до Явора, Шатров одразу ж, не відпочиваючи після безсонної ночі, не заїжджаючи навіть у готель, попрямував на Київську, до Зубавіна і, не гаючи жодної хвилини, приступив до роботи.

Робота такого розвідника, яким був, наприклад, Василь Гойда, — це майже безперервний рух, найвище фізичне і духовне напруження, швидкість і натиск, спритність і обережність, завбачливість і блискавичне орієнтування в будь-яких обставинах. Робота ж розвідника масштабу Шатрова складніша і не кожному під силу, навіть найспритнішому слідопитові. Те, що повинен був робити Шатров, вимагало більшого досвіду і зрілості.

Микита Самійлович Шатров належав до тієї славної когорти чекістів-дзержинців, які, віддаючись роботі всією душею і серцем, усе ж витрачали свою енергію розраховано й мудро, діяли натхненно і обережно, холоднокровно й методично, скромно і наполегливо. Маючи за плечима не одну перемогу над ворогами Батьківщини, Шатров брався за кожну нову справу не легковажно, не «нальоту, а фундаментально і робив її грунтовно, цеглинку за цеглинкою, доти, поки не завершував. Люди нікого складу, як Шатров, не вміють парадно шуміти І пускати «золоту пилюку» в вічі, набирати позу всезнаючих, усевстигаючих начальників і безжально розпікати, принижувати своїх підлеглих. Люблячи мислити терпеливо і широко, Микита Самійлович любив і вмів пробуджувати думку в кожного, з ким йому доводилось працювати.

Більшу частину свого робочого часу Шатров проводив звичайно у роздумах. Це були кращі години його трудового життя. Той розвідник, що не вміє терпеливо, протягом багатьох годин і днів, вивчати матеріали секретного слідства і замислюватись над ними, хто не здатний поєднувати в собі «лід і полум'я» — холоднокровність штабіста та навальність і відвагу оперативника, — хто не привчився розглядати предмет з усіх боків, хто не натренований шляхом аналізу явищ докопуватися до істини, хто не вміє в думці перевтілюватись у того чи іншого свого противника, кому чужий високий зліт догадки, фантазії, — такий розвідник не вміє по-справжньому працювати і, отже, не може розраховувати на великий успіх в боротьбі з ворогами народу.

Шатров залишився на самоті у відведеному йому кабінеті, уважно, сторінка за сторінкою, прочитав усі додаткові матеріали, підготовлені Зубавіним. Деякі сторінки справи 183/13 він перечитував двічі. Особливо довго затримувався він там, де йшлося про Любомира Крижа. Час від часу він робив у своєму малесенькому, розміром з сірникову коробку, блокнотику якісь загадкові записи, подібні до стенографічних знаків. Перечитавши останню сторінку справи, Шатров зібрав і порівняв усі папери, розгладив їх долонею, закрив папку і зав'язав тасьомки. Після цього він деякий час мовчки, димлячи цигаркою, ходив з кутка в куток і міркував. Проходячи повз червону папку з справою 183/13, він торкав її рукою, ніби переконуючись чи на місці вона.

До кабінету постукали:

— Дозвольте, товаришу полковник?

На порозі відчинених дверей стояв майор Зубавін. Обличчя його було заклопотаним, а молоді, сині-сині очі тривожно запитували: невже я знову чогось недоробив?