– Усе пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, – надійшло з-за спини.

Побігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про готовність групи. Їм роздали ріжки (в кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм), прогорлали стандартні інструкції, наказали лягати. Джонік упав скраю ліворуч, одразу за ним на рядно хляпнувся Левко, далі розмістились інші.

Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд ліворуч, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Американець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Механізм заклинило.

– Товаришу лейтенант… – Гена поклав автомат біля себе й обернувся до офіцера, впираючись рукою та трохи піднявши тулуб над рядном.

– Лежати!!! Б…дь, мудак, якого хера ти встаєш?! – лейтенант припечатав Джоніка важким військовим черевиком до землі. – Я сказав: лежати, єбла-а-ан!!!

Від удару по спині Джонік харкнув слиною, наче йому влупили в сонячне сплетіння. Левко скривився.

Комвзводу витягнув руки, показуючи, що не збирається торкатися АК-74, і прохрипів:

– Т-товаришу лейтенант… хе… дозвольте звернутися.

– Б…дь, дозволяю!

– У мене, здається, автомат заклинило.

Не знімаючи ноги з Джоніка, лейтенант нахилився та підняв автомат. Посмикав затвор – той справді не працював. Потому вийняв ріжок, переставив його в інший автомат і подав зброю Гені.

Решта налаштувалась до стрільби без проблем.

– Вогонь, салабони!

Левко перемістив перемикач режиму в положення АВ8 і затримав дихання. Притулив щоку до приклада АК-74, навів мушку на ціль. Далеко в полі височів вирізаний із листової сталі контур людини (дідько, яким же він маленьким виглядає звідціля!). Хлопець уперся носаками черевиків у землю та плавно натиснув на спусковий гачок.

Та-да-да! Три кулі вилетіли вмить. Левко не встиг навіть кліпнути. Віддача вийшла слабкою, принаймні слабшою, ніж він очікував.

Та-да-да-да! Цього разу ліворуч. Джонік перестарався і смикнув курок занадто сильно, випустивши більше як половину боєзапасу – чотири чи п’ять куль.

Левко звів голову над прикладом. Його мішень хилилася додолу. Крайня ліворуч стриміла на місці. Джонік промазав! Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався пошепки підбадьорити свого товариша, як Джонік іще раз пальнув. Бах! Бах! І цього разу знову поквапився. Не прицілившись як слід, Гена послав останні кулі повз ціль.

«Мазило! – подумки розлютився Левко. – Програємо ж на хрін!» – Fuck! Лео, допоможи, – благально зашепотів Джонік, – я облажався.

Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. Із чотирьох стриміла незбитою тільки одна. У хлопців ще нібито лишалися патрони, отже, покладуть. Мусять покласти. Тоді він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.

– Я беру, – сказав голосно. – Ліву я беру!

Після першого влучання цілився спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз – на ОД9. Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і…

…Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені стояла людина?» Левко замружився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувалися не кострубаті обриси, а… живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд управно. Хлопець здригнувся, розплющив очі й… замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сірасорочка із закоченими рукавами, темно-сині джинси. Юнак зиркав кудись убік, в абсолютно інший від вогневого рубежу бік, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям…

Самонавіювання вийшло таким вдалим, що Левку довелося кілька разів труснути головою, щоби прийти до тями. «Що за дурня, чувак? – вилаяв сам себе. – Нема там нікого». Він зосередився на цілі й натиснув курок. Коротке «клак!» – і мішень почала опускатися до землі. Хлопець зиркнув праворуч. Мішені зникли. Жодної не було. Вони «погасили» всі цілі.

Бінґо! Перемога!!!

Левко з насолодою послав дві останні кулі в небо над кущами, відчепив обойму, зробив контрольний постріл, переконавшись, що у стволі не залишилося патрона, поставив автомат на запобіжник і відтягнув затвор, гордо повідомивши:

– Курсант Бартош стрільбу завершив!

Один із лейтенантів пройшовся вздовж курсантів, перевіряючи патронники, й тільки тоді дав команду підійматись. Зводячись на ноги, Лео непомітно загріб долонею кілька гільз, що рясно вкривали рядно.

Просто так, на пам’ять.

Хлопці вишикувались у колону по одному. Левко обтрусив спину Джоніку.

– Ти як? Ребра цілі?

– Цілі, – пробурчав Джонік, буравлячи гнівним поглядом ненависного офіцера. – Як із ланцюга зірвався… Хіба ні, Лео?

На загальному шикуванні перед посадкою в автобуси, минаючи деморалізовану ватагу «економістів», Левко вибрав момент, коли в їхній бік не дивилися полковники, й тицьнув 121-му середнього пальця. Ловіть гостинець, салаги! З любов’ю від «механіків»! П’ятий рік поспіль взвод механічного факультету кращий у стрільбі. Кращий у всьому!.. Йому відповіли понурими позирками. Хтось, заховавшись за спинами товаришів, пирхнув:

– Пішов ти! – але на тому все закінчилося.

Зрештою броунівський рух курсантів припинився, і взводи вишикувались. Крижини хмар потовщали й почали наповзати одна на одну. Сонце майже не показувалось. Лиш де-не-де, неначе ополонки, синіли шматки чистого неба. Вітерець став зовсім не липневим.

Разом з іншими Левко стояв у лаві, краєм вуха дослухався до неоковирної напутньої промови начальника військової кафедри та пригадував найяскравіші епізоди стрільбищ. Раз за разом смакував перемогу над «економістами». Якби він не поцілив у мішень Джоніка, вони програли б. Хлопець уже встиг порахувати на телефоні: 17 цілей дають коефіцієнт 0,708, що менше, ніж у 121-го. 18-та «погашена» мішень воднораз вивела його взвод уперед – 18/24 = 0,75. Його 18-а.

Втім, був один спогад, який він намагався оминати. Та дивна мить, що передувала вирішальному пострілові. Левко гнав цей спомин геть, заштовхував углиб свідомості, проте не міг спекатись. Одна й та сама нав’язлива думка постійно лишалася на видноті. Причеплива, наче реп’ях, вона п’явкою пристала до мозку й дзижчала притишеним тлом для решти приємних споминів. Що було б, якби на місці мішені стояла жива істота? Чи вистачило б йому мужності вистрелити? Чи зміг би він так само холоднокровно пустити кулю в людину?

Хоча навіть не це було найважливішим. Якоїсь миті Левко навдивовижу чітко збагнув, що те химерне навіювання – не продукт його підсвідомості. Морочливі міркування могли бути хворобливим вихлопом із перенапруженого в критичний момент мозку, проте не той хлопець, не той незрозумілий обрис, що постав на місці мішені.

Він прийшов звідкілясь іззовні. У цьому Левко не мав жодного найменшого сумніву.

Бо юнак був темношкірим.

Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг як завгодно заспокоювати себе, нібито йде в таку ранню годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї хатини просто по воду, та насправді знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.

Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки та спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими самими моторошно-білими) від самої короткої думки про те, що невдовзі пропливе повз нього вниз за течією Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Траплялося й таке. 2005-го, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тодівін устиг нарахувати семеро мерців.