Ґрем торкнувся рукою розпаленілого тіла між її ніг, не припиняючи цілувати. Знайшовши клітор, стиснув його пальцями, водночас відриваючись від губ дівчини й опускаючись із поцілунками на шию, а потім ще нижче – на груди.

Тепло від його рук розливалось усім її тілом.

Сатомі відступила на крок, щоб спертись об стіну, інакше просто з’їхала б на підлогу. Ноги тремтіли, ледве втримуючи тіло. Ґрем відчув це; взяв дівчину на руки (вона обхопила його ніжками) й поніс до спальні. Поставивши перед ліжком, Ґрем через голову зняв її сукню, залишивши японку в самих чорних панчохах і червоному мереживному брасьєрі, що ледве прикривав соски.

Потому легенько штовхнув на матрац.

Цілуючи, Ґрем піднявся вгору по її тілу. Коли дотягнувся до лиця, Сатомі з жадобою впилась у його губи. Якийсь час вони грались язиками, потому Ґрем узявся пестити її груди. Його язик закружляв навколо набухлого соска, й Сатомі, стиснувши в кулачках цупке волосся американця, притишено застогнала.

Мулат ковзнув пальцями по низу живота – раз, другий, третій. Доторкнувся клітора. Сатомі зірвала з хлопця сорочку й почала водити руками по спині від шиї аж до сідниць, стягуючи нижче джинси.

Коли його великий палець зачіпав винятково чуттєву точку, дівчина скрикувала і встромляла нігті у спину американця.

На мить відірвавшись від тіла, що пашіло плотським теплом, Ґрем скинув джинси.

– Ніколи не думала, що я з тих дівчат, які готові віддатися першої ж ночі… – м’яко сказала Сатомі, насолоджуючись його м’язистим, доглянутим тілом. Вона побачила його член і замружилась від ущипливого передчуття, що, наче бульбашки газованої води, розпливлося по втягнутому животу.

Він кинув на неї погляд, ладний наморщити брови, та з виразу обличчя зрозумів, що це лише гра. Дівчина не має на увазі те, що каже, вона не має наміру зупинятись, і Ґрем продовжив пестити її (ліва рука – між стегон, права – на грудях), відчуваючи, як указівний і середній пальці долоні стають мокрими.

– Усьому буває перший раз, – відповів він, поцілувавши внутрішню частину стегна Сатомі. Близько. Так близько…

Вона вигнула спину, прикусивши краєчок нижньої губи, й застогнала голосніше. Від рухів його пальців спирало подих. Усередині, готуючись вивільнитися, згущувалась енергія сотень атомних вибухів.

Ґрем більше не міг стримуватися, тож лагідно розвів її ноги.

– I want to fuck you until you can’t walk anymore… – хрипко прошепотів мулат і увійшов так глибоко, як тільки міг.

За вікном дощило. Від затоки тягнуло крижаною вогкістю. Ґуннар Іверс підставив Левку та Семенові по табурету, сам сів на дерев’яний стільчик і, не запропонувавши ні кави, ні чаю, розгорнув накидану від руки карту.

Левко іронічно всміхнувся. Поведінка художника все більше нагадувала фарс, а сам він в очах українця перетворювався на психічнохворого – не буйного, та все ж із конкретно перекособоченим дахом. Сьома німував, звіддалік роздивляючись альбомний аркуш, який злегка виблискував у світлі лампи.

– Не говоріть нічого, – схвильовано промовив Ґуннар, – спочатку вислухайте, а потім вирішуйте, що із цим робити, – він розгладив долонею аркуш і тицьнув пальцем у точку в нижньому правому куті: – Ось це Пуерто-Мальдонадо, єдине поселення в регіоні Мадре-де-Діос, що може слугувати відправним пунктом для експедиції…

– А хто вам сказав, що ми… – розтулив рота Левко.

– Я ж просив не перебивати мене, – наморщив лоба старий швед. – До Пуерто від Куско тягнеться асфальтована дорога С30 – за шість-сім годин можна доїхати рейсовим автобусом. Після Пуерто-Мальдонадо шосе С30 прямує на північ, проходить уздовж кордону, огинаючи ліси Мадре-де-Діос зі сходу, та приблизно за 250 кілометрів завертає у Бразилію. Хоча шосе вам не потрібне. Через Пуерто пробігає річка за назвою Ріо-Мадре-де-Діос. Вона тече із заходу на схід, роблячи чималий гак біля Пуерто-Мальдонадо. Ось тут, – палець зупинився на вигині річки. – З північного заходу в цей «гак» впадає одна з найбільших приток Ріо-Мадре-де-Діос – Ріо-де-лас-П’єдрас, яку місцеві кличуть Такуатіману. Якщо йти вгору за течією Ріо-де-лас-П’єдрас, то через 180 км від Пуерто-Мальдонадо на правому березі (тобто зліва, якщо зважати на те, що просуваємося проти течії) натрапите на ґрунтову злітну смугу. Вона обслуговує наукову станцію «Проґресо», фактично, невелику хатину, де ночують учені, що прилітають на стариці45 Мадре-де-Діос поспостерігати за птахами. Приблизно за 260 км від Пуерто-Мальдонадо із заходу в Ріо-де-лас-П’єдрас має безіменну притоку. Точну відстань назвати не можу, та це й неважливо – Такуатіману після кожного сезону дощів змінює русло, – зате в мене є глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут, – палець перемістився аркушем навскоси.

– Піднявшись ще на 30 км безіменною притокою, праворуч від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, – «Parrot’s Head Cliff46». Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Папуги практично неможливо. Цей бескид позначає місце висадки, – що більше Ґуннар говорив, то дужче хвилювався. Кілька разів він кидав погляд на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і завадить йому завершити. – На південь від місця висадки сельва ховає два невеликі озера – Аппер-Уінкер-Лейк47 (така назва північного) та Лоуер-Уінкер-Лейк48 (південного). Аппер-Уінкер-Лейк лежить на 5 км південніше від Голови Папуги, а Лоуер-Уінкер-Лейк – ще на 3 км далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Уінкер-Лейк, на північно-західному березі знайдете кам’яну дорогу, схожу на древні тракти інків, яка тягнеться на захід крізь нетрі, – попри всі зусилля, старий не міг приховати тривогу. – Це шлях до Паїтіті.

Від напруження на лобі Ґуннара виступив піт. Пивний віддих залишився, та алкоголь з голови старого вивітрився. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха та міркував про те, на дідька божевільному вигадувати так досконало продуману історію. Розповідаючи, старий швед жодного разу не затнувся.

– А це що таке? – спитав Сьома, показавши (але не торкнувшись) пальцем на мапу.

– Це «Skull’s Crevice», Розколина Черепів, один з орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини до Паїтіті – два денні переходи, – кілька великих крапель збігли по скронях. Він узяв карту зі столу, згорнув її й тихо (майже благально) промовив: – Візьміть… це вам.

Семен не поворухнувся.

Лео звів брови.

– Для чого?

– Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте… – Ґуннар силкувався знайти аргументи, щоб схилити хлопців на свій бік, але в голову лізли самі банальності, – …подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.

Левко затих, намагаючись зібрати докупи все почуте й побачене за останні дві години. Історія виглядала заманливою. Аж надто заманливою, чорт забирай. І саме в цьому полягала проблема. Левко здогадувався, що Ґуннар збрехав про те, що випадково натрапив на Паїтіті. Тієї миті хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, одначе розумів, що людина не може просто так опинитися посеред джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією південно-східного Перу – все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсумнівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Твердиню, – так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар урешті натрапив на Паїтіті, славетну Твердиню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він хоче спихнути цю історію випадковим зустрічним.