– Стій на місці, а то зараз будеш замість грізлі!

І знову регіт. Прикусивши губу, канадець відступив; дехто із тих, що сиділи поряд нього, похапцем перемістилися на інший бік стола – подалі від зони обстрілу.

Наступної миті Едді перебрав увагу на себе, взявшись показувати ведмедя. Махаючи руками та розхитуючись на напівзігнутих ногах, хлопець смішно, по-дитячому загарчав:

– В-У-А-А! В-У-У-А-А-А-Р! А-Г-Р-Р-Р!

– Oh my gosh, – награно зойкнув Нейт, – подивіться, який страшний грізлі.

Глядачі вкотре розсміялися. Навіть Левко не стримав усмішки. Американець вихопив з-за пояса балончик і витягнув руку в бік «грізлі» (після цього між Едді й балончиком усе ще було шість із лишком метрів), а тоді…

Насправді веснянкуватий не мав на думці нічого лихого. Він просто хотів жартома продемонструвати, що ведмежий спрей є абсурдним і абсолютно непотрібним засобом, яким у реальних умовах нізащо не зупинити ведмедя (хіба що ви вже зійшлися з ним врукопашну).

Справді, що можна вдіяти зі спреєм-балончиком завбільшки з долоню проти великого й могутнього грізлі? Нейт сподівався, що пшикне газом не далі як на півметра від себе, після чого вони всі покашляють і посміються з дурнуватого винаходу, чиє основне призначення – витягувати гроші з кишень полохливих відвідувачів національних парків. Так він собі думав. Власне, так думали всі.

– А зараз він мене атакує, – фальцетом проспівав американець. Едді випростався, замахав «лапами» та погрозливо загув «У-У-У-У!», втім, на жоден сантиметр не підсунувшись до веснянкуватого. – І я…

І Нейт злегка натиснув на розпилювач.

ПШС-С-С-С-С-С-С!

Те, що сталося потім, ошелешило навіть Калеба. Балончик виявився збіса справним. Замість миршавої хмарки газу, на яку всі сподівалися, з отвору випорснула довга, мов спис, брудно-біла струмина. Вона витягнулася метрів на вісім, простреливши кімнату наскрізь, і гепнула просто в обличчя Едді. Едді, навіть не писнувши, розпластався на підлозі.

На секунду в залі запала тиша.

«Твою маму», – подумав Левко.

– Упс… – першим порушив мовчанку Нейт і… зайшовся реготом. Регіт миттю підхопили інші. Стіни зали затремтіли від розкотистого гоготання. Народ гув, плескав один одного, корчився, тримаючись за животи. Сльози сміху змішувалися зі слізьми від капсаіцину – активної речовини противедмежого спрею, чиї краплини повільно ширилися кімнатою, осідаючи на язиках, у ніздрях, виїдаючи очі.

– Ти це бачив?! – горлав Айк на вухо Ґремові. Так наче хтось із присутніх у залі міг не побачити струменя.

– Fuckin’ hell! Як із брандспойта! – душачись від сміху, гаркотів Ґрем. Шкіра навколо губ починала неприємно чухатися.

– Повідчиняйте вікна, придурки, – бухикаючи, просила Сатомі. Левко обвів їх поглядом. Невже вони не помічають?

– Агов! – українець підвівся. – Ви осліпли? Він лежить без свідомості.

У залі стало тихо, якщо не зважати на приглушене покашлювання, що зринало то тут, то там. Погляди нарешті прикипіли до Едді. Хлопець не рухався та, здавалося, не дихав.

– Едді? – покликала Меґан.

Без відповіді.

– Ти його завалив! – спробував пожартувати Ленс, одначе цього разу ніхто не засміявся.

– Він нас розігрує, – несміливо припустив хтось із канадців. – Правда? – питання було адресовано Нейту, проте веснянкуватий німував, спідлоба зиркаючи на приятеля.

Левко розштовхав американців, підійшов до непритомного й… відсахнувся. Довелося потрусити головою, щоби переконатись, що йому не ввижається. Перед ним лежав не Едді. То був хтось інший. Риси обличчя змінилися до невпізнання: вилиці покруглішали, очі заплили, губи повивертало, а шия потовщала чи не вдвічі. Шкіра набула землистого відтінку. Едді скидався на потопельника, який тиждень пролежав у воді.

– Що з ним? – промовив Левко та похлинувся. У горлі запекло, а повіки почали смикатися, марно намагаючись захистити очі від пекучого болю.

Ліворуч від українця, прикриваючи носа футболкою, стояв Ян.

– Він спухає, – сказав чех.

– О Боже, ні! – десь позаду скрикнула Меґан.

– Це все він! – заверещав Нейт, тицяючи в Калеба. – Я не знаю, що він підсунув мені! Я не винен!

Левко безпорадно кліпав: волога мла застилала погляд. Він дивився на Едді наче крізь шматок льоду, та навіть так усвідомлював, що з американцем коїться щось дуже недобре. Ян Фідлер зорієнтувався швидше за українця й різко наказав:

– Лео, бігом по Сьому.

Левко перескочив через Едді та рвонув сходами нагору.

У спальні було темно, проте Сьома не спав. Росіянин лежав під теплою шерстяною ковдрою на верхньому ярусі двоповерхового ліжка та, начепивши на голову налобний ліхтар «LED Lenser», щось виклацував на нетбуці.

– Сьома! – Левко старався говорити тихо, щоб не розбудити інших. – Там газовий балончик… Ведмеді… – від рідкого повітря й печіння в горлі у голові все переплуталося.

– Лео?

– Якийсь америкос застосував газовий балончик проти грізлі.

– Тебе розвели, – не відводячи очей від нетбука, незворушно проказав Семен. – У Перу ведмедів немає.

– БЛЯХА-МУХА, ЧУВАК, Я ЗНАЮ, ЩО В ПЕРУ НЕМАЄ ВЕДМЕДІВ! – заволав українець; з дальнього правого ліжка хтось люто щось буркнув з-під ковдри. – Внизу хлопчині приснули в лице з противедмежого балончика.

Клацання припинилось. Сьома нарешті зацікавився та відірвався від екрана.

– Чого тобі треба від мене?

Промінь налобника засліпив Левка. Очі запекли ще більше.

– Не знаю. Допоможи. Ти ж шариш…

– У противедмежих балончиках?

– Той чувак лежить без свідомості. І, по-моєму, в нього розпухає голова.

Семен умить зрозумів. Зіскочив із ліжка, ледь не живцем вирвав із рюкзака аптечку та, не взуваючись, почесав униз слідом за українцем.

Американці й канадці обступили Едді, наче стадо овець: мовчки витріщалися й нічого не робили. Хтось хрипнув «Call an emergency!»68 й тут-таки закашлявся. Всі, як один, затуляли носи та роти – хто тканиною, хто просто руками.

Удихнувши просякнуте газом повітря, Сьома скривився.

– Що ви наробили?

Левко прошамрав щось нерозбірливе у відповідь, а росіянин проштовхався до Едді. За неповні три хвилини обличчя американця набрякло ще дужче. Шкіра нагадувала попелястий мармур. Семен присів навпочіпки.

– Ти знаєш, що з ним? – українець визирав з-за спини товариша. Сьома відразу збагнув, що ситуація критична.

– Так. Те саме, що станеться зі мною, якщо я з’їм горішок завбільшки з горошину, – хлопець повернув голову до натовпу та запитав англійською: – Чим у нього бризнули? Він алергік? Страждає на алергію?

Підхопили балончик і по руках передали Семенові. На запитання про алергію не відповів ніхто. Не знали, а може, не відважилися. Хлопець примружився, вчитуючись у напис на балончикові:

– Капсаіцин69… ідіоти… – сам до себе прошепотів росіянин, тоді знову англійською: – Швидко! Його треба винести з кімнати на повітря.

Айк і Ґрем узяли Едді за ноги, Ян, який стояв біля голови, підхопив хлопця за тулуб.

На рецепції їх побачив Девід Ренцо, власник хостелу.

– Що трапилося?

– Девіде, нам треба до лікарні, – скоромовкою проказав Сьома.

– Я викличу «швидку»!

– Ні, – гаркнув росіянин. – Можемо не встигнути. Готуйте мінівен.

– О’кей! Тоді зателефоную в «San Jose»70, попереджу, щоб готували барокамеру, – власник «Samay Wasi» помилково припустив, що Едді знепритомнів через гірську хворобу.