– Я вигадав, що слід зробити, коли доберешся до Ґрема, – водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав повільно, насолоджуючись кожним поворотом, повільно стартуючи після світлофорів.

– Ну?

– Якщо часу на пояснення не стане, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в потилицю, ось що треба буде зробити… – і Семен стисло виклав суть задумки.

Тонко вискнули велосипедні гальма.

– Ти здурів! – заволав Ян Фідлер. – Я не згоден! Ти грьобаний збоченець!

– Яне, треба, – лаконічно аргументував росіянин.

– Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! – без потоку повітря, що огинав тіло під час їзди, на лобі, шиї, спині й руках чеха висипали краплі поту.

– Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми сміятимемося, згадуючи цю витівку. Для нас основне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.

– До вильоту ще чотири місяці! – не вгавав Ян. – І весь цей час усі вважатимуть, що я…

– Ну хто всі? Хто всі, Яне? – Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло на нього поглипувати. – Вважатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.

– А раптом він комусь розкаже?

– Не розкаже, я про це подбаю! Я прямую до Берґшамри на таксі, перестріну Лео, коли він повертатиметься та поговорю з ним. Не дрейф.

– Я не знаю, чувак, це якось… дивно. І стрьомно.

– Ти хочеш поїхати до Перу чи ні?

– Хочу, але…

– То не гай часу. Що довше ти стоїш і мнешся, то більша ймовірність, що доведеться застосовувати мій план.

– Добре, – неохоче згодився чех і натиснув на педалі.

Сьома нахилився до водія машини.

– Послухай, друже, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, я сів би на громадський транспорт…

Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового велосипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes E class» із жовтими шашками таксі на даху та Семеном на задньому сидінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця й звелів водієві спинитися.

Почекавши, доки Левко віддалиться, Семен розрахувався та вийшов із машини.

На той момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця аж на чотири хвилини та мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема вивести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе, згідно з планом, і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контролювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, дістав мобілку та набрав Яна. Ян, подумавши, що Лео його випередив і поспішати нікуди не треба, потягнувся по телефон, на мить втратив концентрацію, налетів на бордюр і загримів із велосипеда, капітально просунувшись писком по асфальту.

Перекидаючись на спину, відчуваючи, як шкіру обліплює потом і як пульсує жаром подерта щока, Ян Фідлер натиснув кнопку «Прийняти виклик».

Сьома очікував почути що завгодно, та лише не те, що долинуло з трубки.

– А-а… а-а… е-ех… – стогнав чех.

Семенова уява мигцем вималювала картинку: Ґрем, почувши від Яна Семенову ідею, з розмаху валить чехові в гарбуз, незважаючи на різницю у віці та наукові заслуги Фідлера.

– Це… е… це янкі так сприйняв мою пропозицію? – кволим голосом спитав Сьома.

– Ні… а-а… хай тобі! – крякав Ян. – Я впав з велосипеда.

«Тільки не це! Краще б уже Ґрем бив морду!»

– Де ти?!

– Метрів за триста від Ґремового будинку.

– Лео за квартал від тебе! – прокричав Семен.

– Звідки ти знаєш?

– Я суну за ним. Давай, Яне, давай, уставай, між вами дві хвилини ходу. Якщо Лео зустріне тебе, нашій справі кінець! – хапнувши повітря, росіянин додав: – І не випускай звідти Сатомі! Він не повинен її бачити!

Ян Фідлер, крекчучи й подумки поливаючи росіянина добірною чеською лайкою, звівся на ноги. Підняв велосипед і пошкутильгав до входу в дев’ятиповерховий будинок, де Ґрем знімав квартиру.

Обліплений листям чорний «Porsche Cayman» глипав на нього округлими фарами.

Залишивши велосипед біля під’їзду, чех підійшов до ліфта. На цифровому індикаторі праворуч від кнопки світилася цифра «9»: ліфт стояв на найвищому поверсі. Чекати, поки він спуститься вниз, було ризиковано, Лео міг наскочити щосекунди, тому Ян, зціпивши зуби, гайнув на восьмий поверх сходами.

Через дві хвилини, коли чех зупинився перед квартирою № 31, піт юшив із нього струмками, а подряпане лице аж пашіло жаром.

Ліфт спускався з дев’ятого поверху, а Левко прокручував у голові, що казатиме Ґрему.

«Янкі, коротше, нам треба поговорити… Ні не так, – від напруження хлопець зіпрів. – Краще так: слухай, бадді, останнім часом ти підозріло близько трешся біля моєї дівчини… та вона мені не дівчина, і “бадді” казати не треба, а то він подумає, наче я його копіюю… Треба простіше, типу… Чувак, оскільки ми взяли тебе в свою компанію та вирушаємо разом у нелегку подорож… Чорт! Знову не те…»

Ліфт опустився, двері роз’їхались. Хлопець уступив до кабіни.

«Хрін із ним! На ходу щось придумаю».

Перед дверима Ґремової квартири Лео затримався, збираючись із думками, а тоді, двічі легенько постукавши, ввалився досередини: мулат, як і більшість його сусідів, дверей не зачиняв.

– Ґреме, це я, Лео!

Тиша.

– Як ти, янкі?

Американець знімав двокімнатну квартиру, яка складалась із невеликого передпокою, що плавно переходив у кухню, та однієї великої кімнати, котра слугувала водночас спальнею і залою.

Зі спальні долинули підозрілі шерехи та нервовий, поквапливий шепіт.

– Ґреме? – Левкове серце підскочило. Ось чому Семен не пускав його! Ґрем зараз із Сатомі, вони просто цієї миті кохаються, забувши замкнути двері, а він… Ноги самі несли хлопця до проходу в спальню.

Діставшись хідника, Левко по-папужому верескнув і відсахнувся.

– Розтуди мою маму, – прошепотів він, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

На ліжку, просто супроти українця, прикриваючи наготу однією ковдрою, пліч-о-пліч сиділи Ян і Ґрем. Ґрем був лихий, аж страшно дивитися, – з очей хіба що іскри не сипалися. Він виглядав так, ніби щойно дізнався, що хтось проколов усі чотири шини в його «Porsche».

Ян виглядав спітнілим, наче щойно зліз із велосипедного тренажера, а на щоці виднілися чотири паралельні червоні подряпини.

Біля ліжка валявся одяг. Яна та Ґрема.

– Ви… – витиснув Левко. – Як це? – і все. Відібрало мову. Ґрем ковтнув слину, облизав губи й забубонів:

– Лео… Лео… чувак… ти не… це не… не те, що ти… ти не дивись… ми…

– О, так, – млосно протягнув чех, обнявши спітнілою рукою Ґрема за плечі. І всміхнувся.

Українець відчув у роті гіркуватий присмак блювотиння. Від потрясіння в голові все перемішалося, і він не знав, як далі поводитись, що казати.

У цей час Сатомі, загорнена в рушник, душилась зі сміху у ванній.

– Вибачте, – зрештою пролепетав Левко й, задкуючи, вийшов із квартири.

На вулиці він притулився до стіни будинку, постояв трохи – усвідомлював побачене, – а потім помітив Семена. Росіянин стовбичив за кілька кроків від під’їзду та перелякано витріщався на Левка.

– Що ти тут робиш?

– Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати… розповісти все… про них…

– Ти знав? – українець обхопив голову руками. – Як давно?

– Та нещодавно. Практично вчора дізнався, – вглядаючись в обличчя приятеля, Сьома силкувався втямити, про кого, чорт забирай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Ґрема та Яна? – Я хотів тобі сказати, проте не знав, як…

Телефон, який росіянин тримав у руках, завібрував. На екрані висвітлилось «JAN». Сьома підніс трубку до вуха.

– Ага, слухаю… Так… Так, добре… Я потім наберу, – від серця відлягло. Встигли. Він підступив до Левка та поплескав його по плечі. – Ти як, брате?