– Я теж.

Сьома всміхнувся й тут-таки скривився через блискавку, що шугнула крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:

– Отже, джентльмени, ми летимо до Перу!

Увечері Левко лежав у своїй кімнаті на ліжку, практично впираючись носом у стіну, та згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті тривожила, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справжньому, як-от, скажімо, свіжий анекдот не аж так вражає досвідченого коміка.

Поки що не вразила.

Водночас якесь непоясненне – химерне й незрозуміле – відчуття неспокою тихо скніло в нього за грудниною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він іще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста, котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі, стало прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він навіть не здогадувався, скільки сотень сміливців промовляли слово Паїтіті з люттю, огидою й бездонним, як Маріанська западина, відчаєм – промовляли як найстрашніший прокльон – за кілька хвилин до смерті. Левко не розумів сум’яття, бо поки що не усвідомлював, що стоїть за крок від того, щоб Паїтіті стало і його прокляттям.

Зайшовши до майстерні, Ґуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Здогадався із запаху: в суміші звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів проступав легкий чужорідний запах. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.

У голові старого крутнулася думка про втечу, та він відкинув її.

Куди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в животі не хлюпав уміст двох пивних кухлів, він однаково не мав шансів. Якщо хтось із них наважився проникнути в його дім, отже, йому кінець. Вони його не відпустять.

Час настав.

«Сумно…» – зміркував Ґуннар Іверс і переступив поріг.

Увімкнувши світло, він завмер, тримаючись спиною до приміщення майстерні. Намагаючись не робити різких порухів (тим самим виторговуючи кілька секунд життя), старий почав повертатися. Ставши впівоберту, зміг окинути майстерню поглядом.

– Ти? – можливо, в голосі й було здивування, та його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йому визволенням.

У кріслі-гойдалці в центрі кімнати сидів, тримаючи в руках чорну гелеву ручку «Tizo», рудий. На собі мав нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута аж під шию) та спортивне взуття, сховане під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках – тілесні гумові рукавички, а на голові – гумову, схожу на плавальну шапочку, під яку старанно заправив пасма свого вогненно-червоного волосся. Густу бороду він намастив таким товстим шаром гелю, що та полискувала в світлі ламп. Виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкома про інопланетян. Утім, Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад улаштовано з єдиною метою: не залишити слідів. Рудий вирядився наче клоун, щоби бути певним: на підлогу Ґуннарової майстерні не впаде жодна волосина, жоден шматок шкіри чи краплина поту з його тіла.

– Як поживаєш, Ґуннаре? – рудий промовляв із чітким шотландським акцентом, ледь викривлюючи губи.

Старий художник продовжував стовбичити впівоберту біля вимикача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.

– Холодно у вас тут у березні, – рудий крутив між пальцями гелеву ручку. – Я досі не можу втямити, чому ти вибрав такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?.. Чи ти перед смертю захотів дихнути рідним повітрям?

Ґуннар нарешті спромігся повернутись обличчям до чоловіка, що вб’є його впродовж найближчих кількох хвилин.

– Можна я… – почав художник, але замовк. Хотів виблагати хвилину часу, щоб зателефонувати дочці в Бостон. Він не розмовляв з Ліндою більше як два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась (вони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять). За два останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її навіть не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього… за хвилину до смерті… просто, щоби попрощатись… виглядатиме щонайменше дивно. З однаковим успіхом Ґуннар може зателефонувати операторові кол-центру з «Tele2» чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Найбільше, чого він доб’ється, – це налякає її. Хоча основна причина полягала в іншому – художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить.

– Ти комусь розповів? – запитав рудий.

– Ні, – опустивши голову, відповів Ґуннар.

– Я знайшов у тебе фотокартку, – чоловік кивнув у бік порожньої банки з-під фарби, всередині якої чорніли скручені від вогню рештки фотографії. – Хтось її бачив?

– Ніхто.

«А навіть якщо й бачив, то що з того?»

Рудий зітхнув. Він розумів, що старий каже неправду, проте перевірити інформацію не був спроможний. Так само, як не був здатен щось змінити. Лишалось останнє питання.

– Учора в тебе були студенти… – почервонілі очі примерзли до обличчя старого.

Ґуннар без поспіху звів голову.

– Вони заходили подивитися на картини, більше нічого.

Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли непорушно.

– Тим краще для них. Ти ж знаєш: вони пожалкують, якщо їм щось відомо.

– Я нічого не розповідав, – художник щосили старався говорити твердо. – Вони ще надто юні.

Рудий зняв ковпачок із ручки, і навіть із відстані трьох метрів Ґуннар Іверс побачив, що заряду з пастою в ній немає. На кінчику замість гострого пера чорнів триміліметровий отвір.

Рудий випростав руку, навівши ручку на старого.

– Джейсон просив переказати вітання, – посміхаючись, вимовив чоловік.

Щось сухо клацнуло, й Ґуннар відчув, як п’ятисантиметрова сталева голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на розправу більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, дванадцять годин (а то й цілу добу, якщо в бідолах витримувало здоров’я), та сьогодні він не міг собі такого дозволити. Художник жив у центрі Стокгольма, й один достатньо гучний скрик міг підняти на ноги поліцію всього Остермальму. Тікати вузькими хаотичними вуличками буде зна-а-ачно важче, ніж якби Ґуннар жив на околиці.

– Що… – Ґуннар поводив рукою по шиї, та голка ввійшла на всю довжину.

Закинувши голову, рудий гигикнув.

– Це шпилька з кількома міліграмами отрути острівного ботропса55, змії, яка водиться винятково на острові Кеймада-Ґранде, що в Атлантичному океані неподалік Бразилії. Одна з найотруйніших у світі гадюк. На острові немає іншої поживи, крім птахів, тому, щоб вижити, острівний ботропс навчився вбивати швидко: смерть від укусу настає швидше, ніж поранена жертва встигає злетіти. Внаслідок еволюції в цього унікального виду змій сформувалась найбільш швидкодіюча отрута серед усіх, відомих на планеті, через що я підозрюю, що кінця цієї фрази ти вже можеш не чути…

Так і було. Занімівши, Ґуннар Іверс повалився ницьма на підлогу. Через десять секунд у старого зупинилося серце.

Ховаючи ручку із замаскованим усередині пусковим механізмом для голок за пазуху, рудий підвівся й оглянув небіжчика. Переступивши мерця, підійшов до вимикача й завмер.

Якого біса? Хоча б у цьому він собі не відмовлятиме.

Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко перекинув його й поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукавицю на правій долоні на рукав спортивки й примотав її скотчем. Потому дістав із бокової кишені складного ножа й управним рухом розпоров живіт Ґуннара. Устромивши руку в черевну порожнину, він розштовхував нутрощі та заглиблювався, доки не дістав ще тепле серце. Кров заливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши пальцями занімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени й артерії не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, та згодом чоловікові вдалося вирвати його й видобути на поверхню.