– Так, – погодився Ґрем.

– Почну з історії, котра, на перший погляд, не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?

Хлопці синхронно замотали головами.

– 1531 року іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами відбірними головорізами вирушив на завойовування Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Чисельність її населення, за різними даними, коливалася від 10 до 12 мільйонів осіб, із яких двісті тисяч були воїнами. 16 листопада 1532-го, після року виснажливих сутичок на узбережжі та в горах, Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інкського імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам за свою свободу викуп. Діставши вуглинку з вогнища, він випростався на повен зріст, провів горизонтальну лінію на стіні так високо, як тільки зміг дотягнутися, і сказав: «Якщо звільните, я заповню кімнату золотом аж до цієї межі». Кімната мала площу 35 м². Пісарро спочатку не повірив, що інки зможуть дістати так багато золота, проте схитрував, гарантувавши полоненому свободу, якщо той виконає свою обіцянку. Атауальпа розіслав в усі кінці імперії гінців із наказом нести золото. Звідусіль до Кахамарки54 потяглися каравани із вантажем жовтого металу. Вони прибували та прибували, наповнюючи темницю Атауальпи золотими виробами. Скептицизм Пісарро поступився цікавості, а згодом – безмежному здивуванню. На той час жодна людина на Землі, навіть королі, не бачила так багато золота відразу. Чиста вага металу перевищила 6000 кілограмів. Викуп Атауальпи став найбільшим за всю історію людства воєнним трофеєм.

– Що сталося з Атауальпою? – поцікавився Ґрем.

– Франциско Пісарро цілком у дусі того часу не дотримав слова. Одержавши викуп, іспанці влаштували імператорові суд. На Атауальпу повісили купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єресі й усіляких інших капостях, а потім засудили до смерті. Його примусили публічно прийняти християнство, а потому задушили. Після викупу Атауальпи сотні авантюристів рвонули до Перу в пошуках золота, та… нічого не знайшли. Окремі індіанці під тортурами розповідали про місто в сельві на схід від Анд, куди пішла інкська знать, забравши із собою всі скарби.

– Паїтіті? – встряв Левко.

– Можливо, – Сьома знизав плечима. – А тепер ближче до справи. Ось ліси Мадре-де-Діос, про які говорив Ґуннар.

Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.

Ґрем із Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, тож йому було незручно нахилятись). Зрештою американець знічено пробурмотів:

Джунглі Мадре-де-Діос – супутниковий знімок із «Google Earth»

– Ти вимкнув відображення доріг та об’єктів?

– Ні, – заперечив Сьома.

– Тоді що це? – мулат тицьнув пальцем у екран.

– Мадре-де-Діос.

Зазвичай на екрані в «Google Maps» з’являється купа інтерактивної інформації – погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами та позначені на карті тощо, – яка відчутно оживлює картинку. Екран перед хлопцями відображав суцільне зелене тло, посічене звивистими річками. Жодних доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті виднілося якесь поселення, певно, Пуерто-Мальдонадо, праворуч пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; й усе – більше нічого.

– Ґуннар мав слушність: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисого його знайдуть… – поправивши рушник, відзначив Левко.

– Та де там Нью-Йорк, – заперечив Ґрем, – за бажання в цих нетрях можна загубити Швейцарію.

– Назва мені подобається: Мати-Божа, – хмикнув Ян.

– Ага, – всміхнувся Сьома, потішно труснувши перекривленою головою. – По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.

– Напевно, в наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, – промовив українець.

– Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? – запитав Ґрем.

Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, задивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, заговорив про інше:

– Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи існує Паїтіті та чи правда все те, про що розказав Ґуннар Іверс, – хлопець узявся за мишку й став пересувати зображення у вікні «Google Maps». – Я проаналізував карту, після чого «піднявся» вгору за течією по Ріо-де-лас-П’єдрас… І ось, що виявив.

Семен зупинив прокрутку та «наблизив» землю. У центрі, під одним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.

– Злітна смуга в джунглях! – Левко не вірив власним очам.

– Маєш рацію, Лео, – стримано прокоментував росіянин. – Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник.

Ґрем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.

– Це ще не все, – правив далі Сьома. – Я ввів координати, що їх дав Ґуннар, і опинився у місці появи в Ріо-де-лас-П’єдрас великої притоки. Просунувшись на захід, я побачив ось це, – ще до того, як перестав говорити, хлопець перемістив зображення.

Хрускання чипсів і сухарів урвалось. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, що з такої висоти нагадувала ворсистий килим, проступили два невеликі озера (одне на півночі, а друге на півдні, майже на лінії з першим), чиї обриси повторювали форми водойм, намальованих Ґуннаром на карті.

Злітна смуга в джунглях Мадре-де-Діос – супутниковий знімок із «Google Earth»

Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк – супутниковий знімок із «Google Earth»

– Не може бути! – Левко витягнув шию так, що ледь не впав із лави. – Озера! – хлопець перевів погляд на Семена, несподівана здогадка кинула його в жар. – Паїтіті… ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!

– Ні, – росіянин, спираючись ліктем на стіл, продовжував натирати брову. Вільною рукою він повернув карту в початкове положення. – Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізоване знімання. Крім того, – Сьома обвів пальцем ліву частину екрана, – ця ділянка цілковито затягнута хмарами, так, наче її навмисно знімали у хмарні дні, щоби приховати щось; є місця, де важко роздивитися русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Ґуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля «Проґресо», Аппер-Уінкер-Лейк і Лоуер-Уінкер-Лейк є насправді.

– Круто… – мутні очі Ґрема підсвітились ізсередини, ніби хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.

– А тому, чуваки, – Семен поклав долоні перед себе на столі, – я не відкидаю ваші варіанти, але хочу поставити на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити до Мадре-де-Діос і спробувати знайти Паїтіті? – Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. – Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи навіть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо й повернемось із порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо та з насолодою переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато років після її завершення… Отож, хто за те, щоб організувати експедицію в джунглі на сході Перу?

Мовчанка тривала не більше як півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.

– За!

– Я за!