У Яна Фідлера озвався мобільний.

– Алло, – відповів чех.

– Племіннику, я наполегливо рекомендую тобі повернутися додому, – пролунало в динаміку.

Ян жив із рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипломатом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції та після виходу на пенсію залишився жити в Стокгольмі. Ніколас виділив племіннику вутлу комірчину на півпідвальному поверсі свого будинку, трохи північніше від станції «Ропстен» на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялись теплотою, хоча Ян тим особливо не переймався; йому вистачало того, що Ніколас Фідлер не бере з нього гроші за кімнату.

– Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і… – чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, – …і зараз трохи зайнятий.

– Добре, Яне, не заважатиму тобі, – легко згодився дядько, – просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, тож іще одна пара рук зараз не була б зайвою.

– Що? – іскорки в очах аспіранта згасли.

– Що чув, племіннику: лопнула труба, якою гівно відводиться з будинку.

– І… а… а як моя комірчина?

Голос дядька Ніколаса ніби й не змінився, проте відчувалося, що того аж викручує від прихованої втіхи.

– Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не стане перебільшенням.

– Чорт, – простогнав Ян. – Зараз буду.

Він натиснув «Відбій» і подивився на друзів.

– Мушу бігти, у моєму підвалі прорвало каналізацію, і… – чех стиснув кулаки від безсилої люті, – …найближчими днями мене не чекайте.

– Давай, – махнув рукою Левко. – Ми потім надішлемо тобі стенограму розмови.

– Якщо дуже смердітиме, приїжджай ночувати до нас, – запропонував Сьома.

– Дякую! – потиснувши всім руки, Ян заквапився до виходу. Росіянин і українець повернулися до розмови про літню мандрівку, зосередившись на двох варіантах – Мексика та Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши за планшетом, вони заходилися шукати, що можна побачити й що робити в цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним поглядом ковзаючи по відвідувачах «Wirströms Irish Pub».

На столі коротко завібрував чийсь телефон. Семен скосив очі й побачив, що Ґрему надійшло повідомлення від відправника Satomi. Левко в цей час поринув у вивчення руїн майянського міста Яшчілан, розташованих у джунглях на межі між Мексикою та Гватемалою, а тому нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко зведе голову й зауважить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, вгледівши, від кого смс, усміхнувся. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стискаючи смартфон у долоні, американець підвівся й рушив до виходу. Семен глипнув на Левка.

– Куди це він?

– По телефону поговорити.

– А… Глянь, – Левко крутнув планшет до росіянина, – це Яшчілан40. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях. Це не задрипана Чичен-Іца, де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше як півсотні задниць і голів41. На Яшчілан водять тури по 7—10 осіб, туди треба на човні добиратися…

Сьома дивився на товариша й не чув його. Він думав про те, чи мусить розповісти про роман америкоса та японки. Як друг, мусив би. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стримувався. Лео, певна річ, гніватиметься на Ґрема й затаїть образу на нього, Семена, за те, що не сказав про Сатомі раніше. У такому разі про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, бо через півроку вони розбіжаться хто куди й не факт, що коли-небудь побачаться.

Ґрем повернувся швидко.

– Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.

– Куди? – не бажаючи розставатись з iPad-ом, скорчив невдоволену міну українець.

– Маю справи.

– Які справи у п’ятницю ввечері? – звів брови Левко.

– То довга історія, вам буде нецікаво, – Ґрем підморгнув товаришам.

Семен похитав головою, туплячись кудись під стіл.

Забравши планшет, американець вийшов із бару.

– От і поговорили, – насупився Левко. – Як із ними можна про щось домовлятись? Ми навіть у бар організовано вибратися не можемо, що вже казати про Мексику чи Кенію.

Сьома мовчки цмулив пиво з бокала.

– Ґуннар Іверс, – відрекомендувавшись, старий умостився на стілець напроти хлопців, поклав перед собою течку для паперів і поставив бокал. Він провів у «Wirströms» півдня й до вечора встиг пристойно набратися (що було потрібно, бо інакше старий не зміг би почати розмову).

Левко і Семен переглянулися.

– Лео, – першим зреагував українець.

– Сімеон, – після паузи відповів росіянин. – Ми знайомі?

– Уже так, – швед усміхнувся, стараючись погамувати істинні почуття. Вдавалось погано. Дивлячись на нього, Левко усвідомив, що посмішка роблена. – Чув, ви радилися про те, куди помандрувати влітку.

Левко кинув косий погляд на росіянина. Як довго цей дідуган підслуховує їх? Сьома відповів наляканим позирком: «Псих!»

– О, ні! Не подумайте нічого такого, – замотав сивою головою

Ґуннар Іверс, – я не підслуховував вас, просто випадково почув вашу розмову. Я сидів за отим столиком, – швед показав за спини хлопців. – Якщо вважаєте, що я набридаю, скажіть як є, і я зразу піду. Та перед тим хотів би розповісти вам хорошу історію і порадити, куди можна поїхати в пошуках справжньої пригоди.

– Кажіть, – кліпнув Семен.

– Ви були в Перу?

– Ні, – водночас відповіли хлопці.

– О-о, це щось неймовірне! Фантастична країна! – очі старого спалахнули, він обвів язиком потріскані від холоду губи й смачно виплюнув: – It will blow out to hell your fucking minds!42

Українець усміхнувся. І він, і його однолітки не гребували матюками, проте хлопець розумів, що їхня лайка зазвичай позбавлена експресивного чи смислового навантаження. Це лише брудні, майже завжди недоречні сполучники для слів. Тоді як лихослів’я в устах тих, кому за шістдесят, звучало солідно й переконливо.

Левку сподобалося, як Ґуннар вимовив оте «blow out to hell your fucking minds».

– Там страх як багато всіляких цікавих речей, – твердив швед. – Ось, наприклад, Саксайуаман.

Попорпавшись у течці, старий витягнув фотокартку – практично нову, чудової якості – та поклав перед хлопцями. Левко взяв знімок. На глянцевому фотопапері було зображено руїни колосальної споруди, складеної із мегалітичних кам’яних блоків. Три рівні заломистих стін ступенями здіймались один над одним. Вражало, як щільно – просто з диявольською точністю – припасовано між собою брили. Між ними не було цементу. Між ними, здавалося, ножа не встромити.

– Це Саксайуаман, – іще раз повторив Ґуннар Іверс. – Гадаю, ви нічого не чули про нього, хоча зараз це не має значення… Це руїни цитаделі в Андах неподалік Куско, нині звичайного перуанського містечка, а в давнину – столиці імперії інків, – старий, плямкаючи, присмоктався до бокала. – Подивіться на брили. Вони різні: і за розміром (від порівняно невеликих до грандіозних багатотонних блоків), і за формою (трапляються пласкі та вигнуті грані). Водночас між валунами не знайдеться ні просвіту, ні шпарки, куди б могла залізти мураха. Їх так тісно підігнано, що вони нагадують шматочки пазла. Вражає? Але ще більше вражає те, що наша цивілізація не має засобів для створення подібного. Жоден сучасний інструмент не дасть змоги обробити камінь аж так досконало.

Лео розглядав полігональну кладку Саксайуамана.

– Та ну…

– Це правда! Жоден із відомих методів оброблення каміння не дає змоги відшліфувати брили так, щоб їхні грані ідеально пасували одна до одної. Припустимо, можна витратити купу часу й наглянсувати два окремі блоки так, що між ними не буде мікронного зазору. Та десять, сотню, тисячу каменів? А всю стіну? – художник у запалі ляснув долонею по столі, ледь не перекинувши бокал. – Спливе мільйон років, перш ніж удасться створити щось подібне.