«Вибачай, приятелю, – опускаючи очі, зміркував Левко, – не подобаються спільні спальні в хостелі, плати вчетверо більше й шуруй спати до готелю».

Хлопець розумів, що не може ризикувати, ховаючи поцуплений балончик на очах іншого мандрівника. Якщо кореєць помітить спрей, Левко матиме проблеми. Кілька секунд українець безцільно нишпорив у речах, потім, витягнувши пакет із зубною щіткою та пастою, підвівся та пройшов до душової кімнати. Зачинився там, відкрутив кран над умивальником і нашвидкоруч почистив зуби, пирхаючи, спльовуючи та навмисно шумно тручи щіткою по яснах. Потому витягнув спрей «FRONTIERSMAN», заштовхав його в пакет разом із гігієнічними причандалами, переконавшись, що ведмежа морда не проступає крізь целофан, повернувся до спальні та вмостив пакет аж на дно наплічника.

Якби в Левка спитали, навіщо він це зробив, він би не знав, що відповісти. Так, він піддався незрозумілому імпульсу й потягнув балончик. Він порушив найважливішу заповідь неписаного кодексу поведінки бекпекерів: присвоїв собі річ, що належала іншому бекпекерові. Вкрав. Утім, докорів сумління Левко не відчував. Глибоко в душі він знав, що, беручи до уваги вечірню пригоду, Калеб буде тільки радий позбутися балончика. Навряд чи канадець здійме галас, виявивши його зникнення. Крім того, Левко вважав, що канукам такий сильний засіб самозахисту, образно висловлюючись, до задниці. Ще жодного разу від часу зародження туризму в Перу гірська пума не нападала на бекпекерів на Дорозі інків. Канадці йтимуть відомим шляхом, у супроводі хороших гідів, в оточенні інших груп. Спрей їм непотрібен. Зате йому, Левкові, та його друзям противедмежий балончик може ще стати в нагоді.

Та й зрештою, як казав старий Джордж Карлін77: «If police didn’t see it, I didn’t do it»78.

Samay Wasi спав. Світло горіло лише в одному вікні.

Левко із Семеном сиділи на ґанку хостелу, потягуючи пиво «Cusqueña». Було холодно, проте з вітальні досі не вивітрився запах противедмежого спрею, тож хлопці вирішили за краще мерзнути.

Приятелі довго сиділи мовчки, потім Сьома озвався:

– Якби він помер, я б скасував експедицію.

Левко подумав, що то був би не найгірший варіант. Не смерть Едді, ні. А скасування експедиції.

– Поганий знак?

– Типу того, – росіянин приставив горлечко до губ, перехилив пляшку, центральна частина якої відтворювала кам’яну інкську кладку, й сьорбнув.

– Що кажуть лікарі?

– Сьогодні під наглядом, завтра вранці випишуть, – помітивши, як брови українця здивовано полізли вгору, Семен пояснив: – Набряк Квінке – це не хвороба, це криза. Якщо кризу подолали, пацієнт устає і йде.

– Зрозумів…

– Куди ти зник… ну, коли ми притягли Едді до клініки?

– А, – Левко махнув пляшкою у повітрі, показуючи, що нема про що говорити. – Здалося, що побачив знайомого.

– Тут? У Перу?

– Ага.

– І що?

Українець завагався, міркуючи, чи не розповісти про свої підозри. Не відважився.

– Помилився.

– О’кей, – Сьома здвигнув плечима, водночас опустивши кутики губ. Він однаково не розумів, чому Левко не повернувся до «Cusco Medical Assistance» після того, як усвідомив, що помилився. – Допив?

– Так, – Левко одним махом вихилив залишки «Cusqueña».

– Пішли. Завтра рано вставати…

Рано-вранці 28-го п’ятеро мандрівників сіли на автобус до Пуерто-Мальдонадо, куди успішно прибули в розпал дня, провівши сім із половиною годин у дорозі. Останні 200 кілометрів вони мали приємність спостерігати південний край лісів Мадре-де-Діос, уздовж якого звивалося шосе С30. Подекуди, коли сріблястий триосьовий автобус виїжджав на пагорб, який здіймався над сельвою, вони бачили безмежний килим тропічної зелені, що тягнувся до горизонту. Ніхто не озвучив думки вголос, але у всіх п’ятьох від такого видовища по шкірі пробігали мурашки.

Підшукавши нічліжку на одну ніч, друзі розділились. Ґрем, Ян і Сатомі вирушили на ринок докуповувати необхідне для подорожі (продукти, чотири мачете, похідне взуття тощо), а Левко із Семеном поквапились на пристань шукати човняра, який знає сельву та який погодився б відвезти їх до скелі, позначеної Ґуннаром Іверсом як Голова Папуги. Чи хоча б достатньо далеко, щоби переконатися: кліфу у формі папужої голови не існує й уся історія про Паїтіті – вигадка.

Мачігуенга зустрічали Семена та Лео непривітно, вислуховували пояснення росіянина неохоче. Апатію наче вітром здувало, щойно розмова доходила до конкретики й українець показував ксерокопію Ґуннарової карти. Очі індіанців розширювалися, секунду чи дві вони витріщалися на мапу, потім на хлопців, а тоді мовчки розвертались і йшли собі. Один із човнярів, який не вшився після першого погляду на копію, виявився неписьменним. Коли Семен пояснив, що їх п’ятеро та вони вирушають на пошуки Паїтіті, човняр повівся, як і його колеги: глипнув на хлопців, як на божевільних, і подався геть, невдоволено сиплючи собі під ніс мішаниною іспанської, кечуа та nomatsigenga, одного з діалектів мови мачігуенга.

– Це через Паїтіті, – сказав Сьома, провівши індіанця очима. – Їх криє від однієї назви.

– Думаєш?

– Упевнений. Сховай копію карти й дістань одну із роздруківок із «Google Maps».

Левко послухався, й наступна розмова вийшла змістовнішою.

– Добрий день, сеньйоре! – привітався Семен іспанською.

Невисокий босоногий мачігуенга з круглим обличчям і без двох передніх зубів відповів ледь помітним кивком.

– Ми шукаємо човен, щоби піднятись угору по Такуатіману.

Індіанець зміряв хлопця поглядом і сплюнув на пісок, не розтуляючи рота, крізь дірку в зубах, просто задерши верхню губу.

– Куди?

Левко розгорнув роздруківку. Зображення роздрукували на чорно-білому принтері, тому навіть тим людям, що звикли користуватися «Google Maps», там було важко що-небудь роздивитися. Ліси Мадреде-Діос виглядали великою чорною плямою.

– Сюди, – тицьнув пальцем Сьома.

– Що це?

– Карта.

Човняр розгублено почухав голову.

– А вам далеко? – з підозрою спитав він.

– У нас є координати, – насправді у хлопців були лише координати місця, де слід звернути в праву притоку, проте Семен прикинув, що індіанець із Пуерто-Мальдонадо навряд чи має уявлення про глобальну супутникову навігацію. Чоловік із колоритною діркою під верхньою губою, насупившись, відвів очі.

– Як далеко? – повторив він запитання.

– Триста кілометрів.

– По Такуатіману?

– Й одній із приток.

– Це далеко. Це за «Проґресо». Туди ніхто не плаває.

– Чому? – здивувався Сьома.

– Бо небезпечно.

– Ми гарно заплатимо.

– Скільки?

Семен усвідомлював, що це неправильно, проте, зважаючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдонадо катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, що вони на неї розраховували.

– П’ятсот нуебо-солів, – неймовірна сума, як для східного Перу. Чоловік замислився, а потім заперечно мотнув головою. – Лиш один день, – переконував росіянин, – просто відвезете нас і все.

– Тільки відвезти?

– Так.

Індіанець вагався. Було видно, що йому хочеться заробити ті півтисячі.

– Це далеко… – задумливо повторив він і несподівано кинув фразу, що насторожила Семена: – Не хочеться повертатись у темряві…

– П’ятсот нуебо-солів, аміґо, – напирав хлопець.

– Добре, – несподівано погодився мачігуенга, – приходьте завтра о шостій ранку, – він простягнув хлопцям руку: – Я Атаучі.

«Атаучі Беззубий», – нарік його Левко.

– Лео.

– Сімеон.

– Ходімо, покажу човен.