Росіянин прилаштувався на край ліжка, поставив нетбук на коліна та смикнув товариша за ногу.

– Давай, давай, нема чого відлежуватись.

Українець поліз рукою під подушку й витягнув мобілку. Подивившись на час, ледь не загарчав.

– Сьома, ти орангутанг недоношений, мені в універ на першу дня.

– Зате мені на восьму тридцять, так що роздупляйся, маю тобі дещо показати.

Скрипнувши зубами, Левко сів і підібгав під себе ноги.

– Показуй бігом, – став терти очі.

– Дивися! – сяючи, Сьома повернув ноутбук до українця.

На екрані була фотографія із зображенням синього плавального матраца «INTEX».

– Ну і? – почухав скуйовджену голову Левко. – Це надувний матрац.

Сьома злегка наморщив ніс, демонструючи, що йому не подобається таке формулювання.

– Не зовсім.

– Ти хочеш сказати, що це заморожена відбивна з мамонта?

– Це надувний пліт! – росіянин аж попискував від гордощів.

– Чува-а-ак… – вирячився Левко, думаючи вщипнути себе, щоб упевнитися, що не спить. Семен не може бути таким шибанутим.

– Ця геніальна ідея прийшла мені перед світанком.

«Геніальна?!!»

– Чувак, – повторив українець, – я або ще сплю, або ти довбонувся.

– Лео, ми візьмемо їх із собою, а потім, повернувшись із походу в джунглі, надуємо та спустимось на них до хатини Тора Сандерса чи, якщо пощастить, до Пуерто-Мальдонадо.

Ключовим в останньому реченні було словосполучення «якщо пощастить».

Левкові очі полізли на лоба.

– Ти хочеш проплисти 300 км по Ріо-де-лас-П’єдрас на НАДУВНИХ МАТРАЦАХ?!

– На надувних плотах, – уперто гнув своє Сьома. – Нормальок, я все порахував: ця модель витримує на плаву 200 кг (достатньо придбати дві штуки), візьмемо із собою мотузки й кілька мотків будівельного скотчу, закріпимо спорядження та рюкзаки на плотах, насамкінець виріжемо довгі жердини, щоб можна було керувати, й уперед – аж до Пуерто-Мальдонадо!

– Ти сьогодні спати лягав? – глянув Левко на приятеля.

– Це вороже запитання, – блимнув почервонілими очиськами Сьома.

Українець замислився.

– Гаразд, ідея непогана. Але чому не купити справжній надувний пліт? Це ж матраци для відпочинку в басейнах!

– По-перше, не в басейнах, а на морі, а по-друге, – росіянин поклацав по клавіатурі й показав іншу фотографію, із зображенням, як висловився Левко, справжнього плота, – ось твій пліт, друже.

На екрані з’явився човен «INTEX Excursion 5 Set», розрахований на п’ять осіб.

– Солідний, – випнув підборіддя Лео.

– Певна річ, що солідний. У похідному стані він важить 26,5 кг.

– Скільки?!

– Двадцять сім кілограмів. Ось, – Сьома тицьнув пальцем у рядок у списку параметрів, де було зазначено загальну вагу човна. – Ми, звісно, можемо його купити, він коштує навіть дешевше, ніж я припускав, 1500 крон, але хто тягнутиме його на собі? Ти? Ґрем? Не думаю. Це, вважай, ще один зайвий рюкзак. Якщо ми візьмемо із собою 26,5 кг вівсянки, то проживемо в джунглях півроку. Крім того, нам очі полопають, поки ми його надуємо.

– А скільки важить той матрац? – сконфужено поцікавився Левко.

– Пліт, а не матрац. Та мені до вподоби хід твоїх думок, Лео, – росіянин переможно всміхнувся. – 2,3 кг – трошки більше, ніж мій нетбук. І коштує якихось 199 шведських крон. Хіба не пісня?

– Це буде небезпечно, – уявляючи спуск тропічною річкою, супився українець.

– Це буде весело, – поплескав його по плечі Сьома. – Все, я пішов збиратися.

Українець повертався із центрального кампусу КТН додому.

Вийшовши на станції Спонья, Левко рушив не звичною щоденною дорогою. Спершу заскочив до супермаркету, де купив буханець хліба, пакет молока і яблук, а вже звідти потюпав до хатини Бенґта. Тобто хлопець простував додому не вздовж колій pendeltåg’а, а трохи нижче, дворами дво- та п’ятиповерхівок, що скупчилися біля станції.

Зазвичай Левко прямував по Бромстенсвеґен, минав перехрестя, проходив під естакадою, після якої праворуч від головної дороги відгалужувалася невелика, проте охайно заасфальтована під’їзна вулиця – Спонья-чірквеґ (Spånga kyrkväg). Приблизно посередині в неї впиралася Стінсбакен, радше стежка, ніж вулиця, на якій і стояв котедж старого архітектора. Повертаючись із супермаркету, хлопець опинився на Спонья-чірквеґ південніше від Бенґтової вілли. Тож йому довелося підійматися – пройти невеликий відтинок Споньячірквеґ, куди він раніше ніколи не заглядав.

Ця частина Спонья-чірквеґ не відрізнялася від тієї, що впиналась у Бромстенсвеґен на сотню метрів північніше. Такий само ідеально рівний асфальт і щільні зарості, що напирають із боків, цілковито ховаючи довколишні вілли. Через корчасті кущі іноді здавалося, що пересуваєшся лісом, а не густонаселеним передмістям Стокгольма.

Підіймаючись, Левко наскочив на автомобіль. «Volvo S60» сріблястого кольору з кузовом типу універсал. Стара модель. Машина приткнулася на дорозі ліворуч, ледь не в самому чагарникові. Фари не світять, двигун мовчить.

Лео придивився. Дивно бачити авто на Спонья-чірквеґ, де немає ні хвірток, ні входів до помешкань. Низький «Volvo» скидався на розпластаного леопарда, що причаївся в кущах, вистежуючи здобич. Минаючи його, Лео нахилив голову й зауважив невиразний обрис на лівому передньому сидінні – за кермом автомобіля хтось сидів. Тієї самої секунди незрозуміла каламуть протяла наскрізь його тіло. Серцю стало тісно під ребрами, а з-під лопаток на руки потягнулися струмини холоду. Щось було негаразд. Щось у тому силуеті не просто насторожило, а налякало хлопця. Він зосередився, проте не зміг уловити, що саме.

Діставшись Стінсбакен, укритої гравієм ґрунтівки, що тяглася до вілли архітектора, Левко погамував бажання озирнутися. Швидко пройшов до котеджу, відчинив ключем вхідні двері, ввімкнув світло у вітальні. Бенґта вдома не було: замість туфель на тумбі для взуття красувалися домашні капці. Похапцем скинувши кеди, хлопець забіг на другий поверх, але світло вмикати не став. Ускочив до своєї кімнати й обережно підступив до вікна.

Раніше Левко не звертав уваги на те, що з вікна його кімнати проглядається Спонья-чірквеґ. У садку довкола вілли була прогалина, крізь яку відкривалась огляду незначна частина вулиці. Причаївшись за занавіскою, хлопець прикипів поглядом до просвітку між здичавілими яблунями й цілком очікувано побачив сріблястий «Volvo».

Жодних сумнівів: машина навмисно зупинилась у тому місці, звідки видно хатину Бенґта. Якщо бути точним – в єдиному місці, звідки видно вікно Левкової кімнати.

Хвилювання посилилося. Що це – збіг? Навіть якщо так, то що той чоловік робить на малолюдній алеї? Чекає на Бенґта? Дурниці.

Левко спробував пригадати обрис за кермом. Що його так занепокоїло? Він же не міг розрізнити обличчя в півмороці. Там було щось інше. Якась риса, що відразу впадала в очі. Проте звізуалізувати, відтворити її в пам’яті йому не вдавалося, хай як намагався.

Забравшись із кімнати, Лео протупотів сходами на перший поверх. Зазирнув до кухні. Пакет зі сміттям стояв повним. Чудово. Вряди-годи чи Левко, чи Семен допомагали Бенґтові по господарству. Старий архітектор не вимагав цього, проте, оскільки орендна плата за кімнати й так була низькою, а вони втрьох спільно користувалися однією кухнею, хлопці вважали за потрібне хоча б іноді виносити сміття або ж надраювати кухню. Якщо не забували, звісно.

Перед тим як іти на вулицю, Левко метнувся нагору й увімкнув світло у своїй кімнаті. Нехай горить. Потім збіг донизу, схопив пакет, ускочив у кеди та вийшов надвір. Контейнери для сміття знаходились на Спонья-чірквеґ, якраз на перетині зі Стінсбакен. Тричі на тиждень спеціальна вантажівка приїжджала та вичищала їх. Підкрадаючись до алеї, хлопець тримався в тіні дерев і дістався сміттєвих баків непоміченим. Принаймні він на це сподівався. Мовчазна «Volvo» підпирала кущі за десять метрів від нього. Левко присів навпочіпки та, якогось дідька не випускаючи з рук пакета, визирнув з-за контейнерів. Він щосили напружував зір, але так і не зміг пробитись поглядом у салон автомобіля. Небо ще не до кінця витемніло, і на Спонья-чірквеґ зберігалася непогана видимість, однак у лобовому склі машини відбивалися кущі й гілляччя, зводячи нанівець усі спроби заглянути досередини.