Атмосфера тиснула на Левка: повітря наскрізь просякло запахом пивних відрижок і неприємним, розбурканим гамором.

Потягуючи пляшкове «Stella Artois», хлопець поволі заводився.

Він ненавидів чекати. Він видудлив уже дві третини пива, та який кайф у тому, щоб сидіти на самоті й цмулити на голодний шлунок теплувате пиво, не маючи змоги замовити піцу? Точніше, замовити він міг, але мусив чекати на Джоніка. Хлопці не бачилися майже два роки – від часу випуску з Водника. І тепер, коли нарешті знайшли можливість викроїти день для зустрічі, колишній командир 521-го взводу спізнювався на двадцять п’ять хвилин.

Спливло ще трохи часу. Голод квилив у шлунку. Левко струснув кистю, вивільнивши з-під манжета сріблястий «Tommy Hilfiger», придбаний перед минулим Різдвом у duty-free магазині на поромі «Viking Line17» між Стокгольмом і Гельсінкі. Глянув на синій циферблат. О пів на сьому. Нехай іде в дупу! Не сидіти ж увесь вечір голодному! Він вирішив замовити улюблену «Капрічозу» з убивчими червоними перчиками, від якої очі вивалюються з орбіт, а кишки аж куріють (чи навпаки, очі димлять, а кишки випадають – у кого як), і тієї самої секунди побачив Джоніка. Командир 521-го підіймався сходами.

Найперше, що впадало в око, це те, що від часу їхньої останньої зустрічі Гена конкретно набрав вагу: погладшав щонайменше кілограмів на п’ятнадцять. Із жилавого чорнявого юнака Джонік перетворився на огузкуватого сільського дядька. Лице покруглішало, під очима з’явилися драглисті припухлості.

Ступивши до зали, Гена роззирнувся й побачив Левка.

– О, Бартош! – вигукнув, проштовхуючись між столами. – Вибачай, старий, затримався. Ну, ти ж розумієш, – діти…

У Левка зачухався язик спитати: «На ’кий хер ти настругав їх стільки?» Розважливий Джонік несподівано для всіх одружився перед початком п’ятого курсу. Перед дипломним захистом у нього народився первісток. Хлопчик. Через рік з’явилася ще одна дитина – цього разу дівчинка.

Утім, Левко прикусив язика. Часи, коли вони могли ставити один одному запитання такого штибу й не ображатися, поросли травою.

– Та розумію. Міг хоча би дзвякнути, що затримуєшся.

Вони замовили салати й піцу й… умовкли. Несподівано після більш як року розлуки друзі не знали, про що говорити.

– Ти схуд… – зрештою мовив Джонік.

Левко знизав плечима.

– Байдуже, – обдивився колишнього командира й вирішив, що не коментуватиме його фігуру. А тоді раптом схаменувся: якого біса? Це ж Джонік, його ліпший друг! – А ти жирний кабан!

Джонік реготнув.

– Таке життя, чувак. У тебе ще все попереду.

Левко поліз до кишені й витягнув звідти синій квадратний магнітик на холодильник.

– Це тобі, – на магніті стояла абревіатура КТН: обведена дугами з білих дубових листків і увінчана короною. Внизу під літерами йшов напис «Vetenskap och konst»18.

– Дякую! Це з твого університету?

– Так, – гордо проказав Левко. – Герб Королівського технологічного інституту19.

Лео подав на грант до Шведського інституту20 й за три місяці поїхав на навчання до Стокгольма, столиці Швеції, в Королівському технологічному інституті. Хлопець другий рік навчався у магістратурі Департаменту промислової екології серед студентів із усього світу, яких зібрали в рамках програми IIEP – International Industrial Ecology Program21. Власне, навчання добігало кінця. Влітку він повинен був захищати диплом.

– Круто, – прогув Гена, обертаючи в руках подарунок. Було помітно, що хлопець на миттєвість «просів» чи то від ностальгії, чи то від легких заздрощів. В очах зажевріли вогники жалю: то мало бути його життя. Його, а не Левкове. Джонік уявляв, що таке навчання за кордоном: інтернаціональне студмістечко, купа друзів із усіх закутків планети, недільні вечірки, відомі професори та зна-а-ачно більші перспективи у майбутньому. З його головою, математичними здібностями та знанням мови Джонік більше пасував для магістратури в ЄС. Та доля розсудила по-інакшому. В якомусь місці кілька років тому він звернув не туди, й життя повело його інакшою дорогою.

– Як ти взагалі? – поцікавився Левко. – Бізнес пре чи так собі? Через рік після випуску з університету Гена заснував фірму із продажу та встановлення металопластикових дверей і вікон. За сім місяців йому вдалося непогано розкрутитися.

– Не скаржусь. Усе гаразд, особливо як для Рівного, та діти… це як дві маленькі чорні діри, що висмоктують усі гроші, щойно вони в тебе з’являються.

– Ви з дружиною хоча б десь відпочивали минулого року?

– Куди там! – розвів руками Джонік. – Для мене відпочинок – це дві години сну між вечерею й тим моментом, коли у молодшої почнуть різатися зубки.

– Жесть…

Офіціантка принесла замовлення, поставивши піцу на дерев’яних тарілках перед хлопцями.

– А ти кудись збираєшся?

– Ага, – кивнув Левко, витягуючи із хрумкотливого коржа паруючий трикутник. – Ми з друзяками завершуємо навчання й думаємо відзначити кінець студентського життя великою поїздкою. Я тому й приїхав – щоб вициганити в батьків трохи грошей, бо боюся, що без стабілізаційного вливання однієї стипендії на хорошу авантюру не вистачить.

– Уф! По-доброму заздрю, – в очах Джоніка знову проступили неспокійні темні плямки, які вказували на те, що його заздрість не така вже й біла. Можливо, й не чорна, та до сяючої білизни їй напрочуд далеко. – Куди рвонете?

– Ще вирішуємо. Я хотів би до Мексики, але є ідеї щодо Кенії, Індії, Ісландії.

– Компанія велика?

– Троє: я, мій одногрупник Сьома – він росіянин, але живе у Франції – і ще Ян, Ян Фідлер, аспірант із мого департаменту. Більше й не треба, бо буде балаган.

Джонік брався щось відповісти, але пролунав дзвінок мобільного. Він глипнув на екран і посерйознішав.

– Дружина, – прошепотів і приклав мобілку до вуха: – Так, кохана, слухаю… Може, це зубки… Але… Добре… Гаразд, зараз буду… Все куплю, не хвилюйся.

Левко перестав жувати.

– Чувак… – винувато потупився Гена.

– Що?

– У Юлі піднялася температура. Я думав, це тому, що ріжуться передні зубки, та зараз уже 39°, і дружина нічого не може зробити. Схоже, якась інфекція… Вибачай, старий, я мушу бігти.

Лео витиснув посмішку та спробував зобразити розуміння.

– Все о’кей, командире. Розумію. Якось іншим разом. – І тут-таки з подивом збагнув, що анітрохи не жалкує через те, що Джонік іде.

– Дякую, Лео! Щасти тобі! – Гена підвівся, одягнув куртку, зробив кілька кроків до виходу й тільки тоді похопився. – Ой, пробач! Геть із голови вилетіло! – Він повернувся до столика й поклав біля своєї піци стогривневу купюру.

– Не парся, – Левко підсунув банкноту до Джоніка. – Я заплачу.

Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша, простягнув руку й забрав гроші. Ну, ви розумієте: діти – це ж як дві маленькі чорні діри…

Левко з’їв обидві піци, допив пиво та спроквола почовгав додому.

Левко запустив «Skype», дочекався завантаження програми та двічі клацнув по піктограмі користувача Simeon.

Насправді тим Сімеоном був Семен Твардовський – по-простому Сьома – одногрупник Левка, єдиний, крім Лео, слов’янин на Департаменті промислової екології. Семен народився та зростав у Омську. Коли хлопцеві виповнилося чотирнадцять, його батько, тоді доктор математичних наук, завідувач кафедри математичного аналізу Омського державного університету ім. Ф. М. Достоєвського, отримав запрошення працювати на факультеті наук у паризькому Université Paris-Sud22. Невдовзі потому вся сім’я Твардовських перебралася до Франції. До вступу до КТН Сьома мав французький паспорт, у якому французи записали його як Simeon Tvardovsky.