Гупнула нова екстрасистолія. За нею – ще одна. Левко перестав їх рахувати й побіг навздогін автомобілеві. Незважаючи на відсутність пішоходів і майже повну відсутність інших авто, «додж» просувався з черепашачою швидкістю 25 км/год, неначе дражнячи хлопця. Щоправда, і Левко не міг бігти на повну силу. Коли хлопець досягнув кінця Сан-Мартіна, спортивне купе піднялося до закінчення авеню Ель-Сол і зникло, затесавшись серед інших автомобілів.

До сріблястих іскор перед очима додалися темні кола, тож Левко заледве розрізняв, куди ступає. Проминувши автостанцію, хлопець нарешті загальмував. Він харчав, як поранений тюлень. Серце жило власним життям. Здавалося, воно гатить не в грудях, а десь за метр поза спиною, скидаючись, ніби викинута на берег рибина. Левко шурнув передпліччям по лиці, проте пульсуючі кола та срібні палички, які, немов жуки, повзали по очних яблуках, не зникли. Його нудило.

На мить він, вагаючись, застиг. Праворуч височів готель «Villa Urubamba». За ним ішло розгалуження: перед вигином ліворуч від Ель-Сол відділялася менша вулиця, Туллумайо (здається, вона мала назву саме Туллумайо: через мерехтіння в очах Левко не міг прочитати напис на табличці). Куди завернув рудий – ліворуч, на Ель-Сол, чи праворуч, на Туллумайо? Українець не знав, але чомусь подумав, що праворуч. Щось підказувало, що незнайомець не наближатиметься до залюдненого центру містечка.

Тримаючись рукою за стіни будинків, що підступали до дороги, Левко пішов угору по Туллумайо. Машини ніде не було. Діставшись до перетину Туллумайо з вулицею Ґарсільясо де ла Веґи, хлопець остаточно переконався, що слід загубив.

Левко прислухався. Туллумайо пролягала недалеко від центру, поруч із двома вокзалами та залізничною станцією «Wanchaq», одначе загалом була тихою вуличкою. Попри непізній час, на вулиці не було ні перуанців, ні мандрівників-бекпекерів. Лише кілька мовчазних машин із погашеними фарами. Було тихо, темно й холодно.

Левко просунувся ще на сотню кроків на північ, і перед ним відкрилося неймовірне переплетення менших вуличок… у будь-яку з них міг протиснутися спортивний «додж».

Усе марно.

Хлопець безсило опустився на бруківку й уперся спиною в будівлю, у фундаменті якої проступали рештки інкської кладки. Він просидів хвилин двадцять, перш ніж погамувалось тремтіння в руках, заспокоїлося серце та минула нудота. Потому, поблукавши завулками ще хвилин із десять – гонитва загнала його до незнайомої частини Куско, – Лео вийшов до Плаза-де-Армас, звідки, вирішивши не повертатися до клініки, вже знайомою дорогою поплівся до хостелу. Він був таким виснаженим, що на певний час навіть перестав дивуватися неймовірній зустрічі з рудим.

За півсотні кроків від «Samay Wasi Youth» організм не витримав і збунтувався. Левко впав на коліна й став блювати в стічну ринву, що звивалась уздовж мощеної кам’яної дороги.

Левко доповз до веранди. Крекчучи, звівся на ноги, бридливо втерся від блювотиння та, переборюючи запаморочення, зайшов до хостелу. На першому поверсі панувала півтемрява. Було порожньо. Це насторожувало, позаяк хостел мав би працювати цілодобово. Антикварний, схожий на опеньок торшер за стелажем із VHS-відеокасетами, та відблиски комп’ютерних моніторів із-під сходів – оце й усе, що освітлювало вітальню.

Українець навпомацки прокрадався до сходів, коли в глибині зали щось заворушилося. За мить із крісел посхоплювалися кілька силуетів.

– Лео? – вигукнув один із них. Левко спершу відсахнувся (нерви аж бриніли) й лише тоді впізнав Сатомі. Біля японки стояли Меґан і дехто з канадців. Калеб – серед них. Нейта – основного винуватця – не було.

– Так, це я.

Хтось клацнув перемикачем – спалахнуло горішнє світло. Хлопець прикрив обличчя рукою.

У нерівному світлі Левкове лице набуло блідо-зеленого, як у молодого кабачка, відтінку.

– Як Едді? – виступила наперед Меґан.

Лео не відповів. Він ледве тримався на ногах, тож потребував часу, щоби зрозуміти зміст запитання. Американка помилково сприйняла мовчання та пригнічений зовнішній вигляд за ознаку того, що Едді благополучно врізав дуба, й запхинькала.

– Він помер? – дівчина затулила долонями рота. – Боже… Едді помер?

– Що з хлопцем? – прогув Калеб. – Не мовчи, кажи, як є.

– Де інші? – докинув хтось із-за спини здорованя.

– Він… – Левко відчував у роті гіркий присмак перетравленої їжі, через що говорити не хотілося. Вони його дратували. Всі. Навіть Сатомі. – Ми завезли Едді до клініки.

– То він помер? – хлипала Меґан.

– Я не знаю, – знизав плечима хлопець.

– Але ти…

– Ми завезли його до лікарні, – повторив він.

– Але чому ти…

«Господи, відчепіться від мене!»

– Просто повернувся.

Меґан швидко вгамувалася та, спохмурнівши, повернулась у крісло. Звідти вона штрикала Левка гнівними позирками, мовляв, як можна було піти з клініки, не випитавши бодай якої-небудь інформації про стан Едді.

За секунду американці й канадці дали хлопцеві спокій і відступили, невдоволено перешіптуючись.

– Ти геть блідий, – без особливого співчуття в голосі зронила Сатомі.

Левко ще раз знизав плечима.

– Принести чаю?

Хлопець кивнув і безсило розпластався на дивані. Японка пішла на рецепцію, де націдила з термоса вже трохи вистиглого чаю з коки, повернулася до Левка, поставила чашку на стіл і попрямувала до іншої частини зали, де приєдналася до Меґан і компанії. Українець не спромігся навіть подякувати.

Потягнувшись по чай, Левко намацав пальцями розірване пакування від «ведмежого» газового балончика. Взяв його до рук. На картонці, під прозорим пластиком, писало:

30 футів. Дев’ять із лишком метрів. У Едді не було шансів. Аби ж то хтось прочитав це до того, як застосовувати в приміщенні…

Левко трьома великими ковтками випив півчашки. Настоянка з коки діяла практично миттєво. Вже через п’ять хвилин хлопець став почуватися краще, щоки набули природного відтінку.

Умощуючись зручніше, він несподівано натрапив рукою на продовгуватий холодний предмет. Левко здивувався, бо черкнув долонею противедмежий балончик. Спрей наполовину встромився в щілину між секціями дивана (схоже, після інциденту Нейт закинув балончик на канапу, й про нього просто забули). Замість того, щоби відсмикнути руку, хлопець, навпаки, міцніше стиснув знахідку.

Секунду він сидів непорушно. Потім витягнув голову, понад столом зиркнувши на зарюмсану американку та її колег по нещастю. Ті сиділи в напівтемряві й не звертали на нього жодної уваги. Масивний стіл цілковито затуляв руку й тулуб, тож очевидно приховає те, що Левко намірився зробити.

Хлопець виколупав спрей зі щілини, хутко підтягнув до себе й переклав у праву руку. Ще раз звів голову, переконавшись, що ніхто нічого не помітив. Потому заховав балончик у складках светра.

Кількома ковтками покінчивши з чаєм, Левко став на рівні й попрямував до сходів на другий поверх. Серце витанцьовувало, як тоді, коли він побачив рудого. Втім, його ніхто не покликав.

Діставшися спальні, хлопець прослизнув досередини та причинив за собою двері. Ян лежав горілиць на нижньому ярусі одного з двоповерхових ліжок і розмірено похропував. Усе ще ховаючи противедмежий спрей у складках светра, Левко присів навпочіпки біля свого наплічника та розкрив його. Він майже витягнув балончик, коли напоровся поглядом на пару очисьок, які зблискували в темряві за кілька кроків від нього: через одне ліжко від Лео, також на нижньому ярусі, лежав бекпекер із Південної Кореї. Бідолаха не міг заснути через Янове хропіння та бозна-скільки часу длубав чеха поглядом, подумки напускаючи на хропуна всі, які знав, корейські прокляття.