Ґуннар загаявся на хвилину, підставляючи зморшкувате обличчя під сонячні промені. Після затхлої півтемряви підвалу, де він жив і працював протягом останніх тридцяти місяців (якщо направду, то просто жив – старий художник давно нічого не малював; вряди-годи, не маючи сил опиратися свербінню в пальцях і миготливим, схожим на німе кіно, картинкам у мозку, Ґуннар брався за олівець чи пензлі й починав гарячково творити, проте на папері чи на полотнищі завжди проступали похмурі чорні галереї з надр Твердині, тож через три-чотири години після завершення картини чи малюнка, добряче «набравшись» шотландського віскі, чоловік заливав усе чорною фарбою, – чи то картаючись спогадами, чи то остерігаючись, що хтось побачить намальоване), сонце різонуло очі й змусило примружитись. Порив зимного вітру із затоки примусив Ґуннара скулитись і мимоволі втягнути шию під захист потертого коміра пальто. Орендована майстерня розташовувалась на вулиці Strandvägen. Вулиця тяглась уздовж затоки, просто навпроти острова Скеппсхолмен, що затуляв вихід у протоку й далі у відкрите море, і взимку, особливо коли вітер дув із Балтійського моря, на Стрендвеґен було достобіса холодно, хоча ртуть у термометрі рідко опускалася нижче від 0 °С.

Проте зима залишалась позаду. За кілька годин сонце прогріє Стрендвеґен, перетворивши вулицю із сирого й похмурого завулка на симпатичну алею, ідеальне місце для прогулянок закоханих. Ґуннар повільно рушив набережною на захід. Старий прямував до супермаркету на Birger Jarlsgatan, неподалік метро, по яйця та овочі на сніданок. Їсти він не дуже хотів, а тому подумував, скупившись, зійти вище по Бірґер Ярлсґатан і погуляти в парку «Humlegården», поки його не заполонили мамаші з колясками й тинейджери на великах.

За десять кроків від спуску до напівпідвальної майстерні Ґуннар несподівано вкляк. Стрендвеґен було чисто підметено, проте на тротуарі біля бордюру він помітив два сірувато-зелені листочки, схожі на лаврове листя, що його додають у супи й інші страви. Старий нахилився та збагнув, що листочки лише скидалися на лаврові, а насправді були чимось іншим.

Ґуннар випростався. Оглянув Стрендвеґен поперед себе, тоді зиркнув назад, але не зауважив нічого підозрілого. Злодійкувато поглипуючи з-під сивих брів, він підійшов до бордюру, схилився, впираючись рукою в коліно, й підняв листки.

Серце важко бухнуло, виплюнувши на обличчя хвилю гарячої крові.

Як він і думав: то було засушене листя коки, що його жує для підтримання себе в тонусі корінне населення перуанських Анд. Ґуннар іще раз подивився під ноги. Вночі накрапало, проте напроти місця, де він стовбенів, сіріла прямокутна латка сухого асфальту. Аж до ранку тут стояла машина, водій якої мав із собою листя перуанської коки…

Раптово вранішні кольори потьмяніли. Ґуннар зблід, серце затріпотіло. Сонячне світло більше не тішило, вгризалося в очі, а вітер, здавалося, похолоднішав на десять градусів. Розвернувшись, старий художник пошкутильгав до майстерні, швидко забіг досередини й зачинив двері. Після заллятої ранковим сяйвом набережної у півтемряві кімнати перед очима попливли темні кола.

– А що ти хотів? – надломленим голосом запитав він себе.

Умить художник постарів років на двадцять. Якщо перед виходом він виглядав молодшим від своїх років (не старшим за шістдесят, а як усміхнений, то навіть на п’ятдесят), то зараз перетворився на ветхого стариганя із в’ялою шиєю, олов’яними очима й тремором у кінцівках.

Він знав, що це мало статися. Потому як той бісовий нишпорка із «The Guardian»… як там його?.. Херлі?… Харлі?.. Хадлі Фрімен… ось як… Потому як Хадлі Фрімен, його персональний кат, розтрубив ім’я Ґуннара на весь англомовний світ, старого раніше чи пізніше мусили розшукати. Він не сумнівався: це як двічі два – чотири.

Ґуннар також знав, що після повернення з Амстердама більше не втікатиме. По-перше, він занадто слабкий, постарів і втомився. Подруге, в нього немає грошей. Щоб заховатися, а точніше – заховатися так, щоби тебе не вистежили, – потрібно вільно оперувати хоча б п’ятизначними цифрами. Останнім часом Ґуннар Іверс, хай як силкувався, не міг вибитися за межі тісної (геть як його майстерня) ділянки, обставленої гнітючими написами ТРИЗНАЧНІ. У старого просто не було грошей на те, щоб кинути все й утекти – щоб викупити в долі кілька додаткових років життя.

Сівши за старий дерев’яний стіл із шухлядами – замість однієї ніжки підкладено купу альбомів із фотокопіями картин Дем’єна Херста, Мони Хатум, Сесилії Браун, Роберта Гобера, Йонатана Мезе, Мауріціо Кателлана й інших сучасних художників, – Ґуннар обхопив голову руками.

Він просидів так хвилин тридцять, потому витяг із шухляди альбом для малювання, вирвав із нього сторінку, схопив перше, що втрапило під руку, – чорну кулькову ручку, – і заходився малювати.

Рисунок давався тяжко. Ґуннар працював смикано, ривками, розгойдуючись на стільці, гризучи кінчик ручки, часто встаючи й міряючи кроками майстерню, та зрештою зображення набуло завершеної форми.

Старий поклав аркуш перед собою й довго дивився на нього. То було перше за багато місяців творіння, розглядаючи яке в Ґуннара не виникало бажання пошматувати його чи затушувати чорною акриловою фарбою. Можливо, тому, що на атласному аркушеві був не малюнок, а карта.

Скільки йому ще залишилось? Тиждень? День? Кілька годин?

Чи вони вже впізнали його?

Він мусить комусь розповісти. Мусить устигнути!

Але кому? У нього є Лінда, з якою він не розмовляє, проте втягувати в цю історію дочку старий не хотів. Та вона й не повірить. А якщо повірить, то не зрозуміє. І навіть якщо зрозуміє, то точно не попреться до Перу.

«А що, як у мене справді лише кілька годин?» – відчуваючи, як мертвіє серце, подумав Ґуннар. Згорнувши аркуш із картою вчетверо, чоловік покинув його на столі. Потому поліз до найнижчої шухляди та видобув звідти стару, зі стертими кутами картонну течку для паперів.

По обіді, так і не поснідавши, художник удруге одягнувся, прихопив із собою картонну течку та вийшов на Стрендвеґен. Сонце висіло просто навпроти входу до його комірчини, та цього разу він навіть не поглянув угору. Не затримуючись, старий швед закрокував на захід. Обігнувши поромний причал, він подався до Ґамла-стану. Прокравшись лабіринтом нешироких пішохідних вуличок до західної частини Старого міста, Іверс заскочив до «Wirströms Irish Pub», порожній у таку годину, сів за віддалений столик і замовив ленч.

«Я повинен комусь розповісти…» – він жував машинально, не відчуваючи смаку страв і раз за разом кидаючи погляд на течку, покладену неподалік.

Попри малолюдність Ґамла-стану в обідню пору, Ґуннар не помітив, що дорогою від майстерні за ним назирці йшов чоловік у чорній шкірянці до пояса та низько натягнутому на очі бейсі, з-під якого вибивалися пасма рудого, наче іржа, волосся. Підборіддя й вилиці чоловіка вкривала густа борода кольору міді. Коли художник пірнув у приміщення Wirströms Irish Pub, рудий спинився за рогом. Заклавши за щоку два кокаїнові листки, став жувати й спрямував погляд обведених червоними дужками витрішкуватих очей на вхід до забігайлівки.

Хлопці зібрались, щоби визначитись, куди поїдуть влітку. Втім, до обговорень так і не дійшло.

Був вечір п’ятниці – «Wirströms» напханий під зав’язку, – й офіціантки в національних шведських костюмах не встигали розносити замовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалося тріо музикантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою поринули в суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно-резонансної томографії, Ґрем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очима по бару й час від часу мрійливо всміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгамуються, забрав у американця «iPad» і поліз в мережу, щоби передивитися фотографії місць, куди можна податися: Теотіуакан і Паленке у Мексиці39; слони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди.