Коли Левко підвівся, намірившись викинути пакет у контейнер, до нього несподівано долетів дивний звук. Наче щось шкрябнуло по асфальту. Хлопець вистромив голову з-за кущів і… скам’янів. За кілька кроків від нього, сховавши руки в кишенях легкої вітрівки, переминався з ноги на ногу водій «Volvo». Чоловік підступив до правого узбіччя й роздивлявся освітлене вікно вілли. На ньому були важкі, зовсім не літні армійські черевики. Саме їхнє приглушене човгання по асфальті насторожило хлопця.

Спершу Левко не відчув нічого. Цікавість і збудження розбавили страх, що кислотою пропалював живіт. Він став спостерігати. За мить, вгледівшись уважніше, українець збагнув, що злякало його, коли він уперше ковзнув поглядом по обрису водія. Руде волосся. Жовтогаряча кучма й борода, помітні навіть у сутінках. Левко впустив пакет зі сміттям на землю й дременув назад до вілли.

Він упізнав чоловіка.

На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той рудий із криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом і Сьомою у «Wirströms Irish Pub».

Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.

– Здоров, Яне! – приклав трубку до вуха.

– Привіт! Щойно розмовляв із Ґремом. Хоче, щоб ми зібралися завтра, обговорили дещо.

– Що саме?

– Щось, що стосується подорожі.

– Хм… Не уточнював?

– Ні. Але казав, що це сюрприз. Зустрічаємось у кафетерії бібліотеки під час обідньої перерви.

– О 12-й?

– Так. Перекажи Сьомі.

– Обов’язково.

– Це все. Бувай!

– Добраніч!

«Сюрприз» прийшов з американцем на зустріч. За одним столом із Семеном, Ґремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.

– Я їду з вами, – повторила японка з незмінною, трохи знущальною посмішкою.

– Сатомі, вислухай мене, – сердито торочив українець, – ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на курорт, де можна дефілювати на шпильках, і не вояж Європою з наплічником. Ми вирушаємо в джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.

– Я в чудовій формі та ходила в походи. Не лякай мене.

– На дідька ти їй розповів? – Левко штрикнув Ґрема поглядом. Мулат стенув плечима.

– Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися планами на літо, і я виклав ідею пошукати загублене місто в сельві, – американець говорив таким тоном, наче збирався до Діснейленду. І це доконало Левка.

– Телепні, ви не тямите, куди ми йдемо та що на нас чекає! Важенні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетрища, крізь які треба буде прорубуватись, ніби крізь стіну, купа всіляких гадів і павуків… павуки! – повторив він, побачивши, як здригнулась від останнього слова дівчина. – Повсюди великі, товсті, волохаті павучища! І основне – потрапивши в нетрі, ми стаємо жахливо залежними один від одного. Якщо ми погоджуємось узяти Сатомі із собою, то хоч-не-хоч перебираємо на себе відповідальність за неї, бо якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо змушені повернути назад. Сама вона не піде, й лишити її, як ви розумієте, ми також не зможемо.

– Ти згущуєш фарби, бадді, – пхекнув Ґрем.

– Ні, янкі, я не згущую фарби! Я намагаюся розбавити думками вітер у твоїй голові. Якщо ми візьмемо її з собою, то не дійдемо до Паїтіті.

– Ти сексист, – набурмосилась японка. – Я можу подати на тебе до суду, й тоді все вирішиться, бо ми поїдемо без тебе! – вона голосно розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів серйозно сприймати Левкові аргументи.

– Та що з вами, народ? – українець безсило сплеснув руками.

– Голосуємо, – відпивши кави, сказав Семен.

– Я – проти.

Японка скривилась і показала хлопцеві язика. Втім, злості в ній відчути не вдавалося. Вона випромінювала впевненість.

– За! – Ґрем під столом штовхнув ногу Сатомі.

– І я – за, – приєднався Ян.

Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні. Семен, зваживши все, став на бік Левка.

– Я, мабуть, буду проти. Це ж джунглі, – насправді Сьома думав не про небезпеки тропічного лісу, а радше про те, що звести докупи в одній мандрівці Левка, Ґрема й Сатомі – це рівнозначно самовбивству. Це однаково що притягти із собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину й дорогою витанцьовувати самбу, використовуючи їх замість бубнів.

– Два проти двох, – просяяла Сатомі, – а оскільки, джентльмени, я претендую на місце у вашій команді, то мій голос має бути враховано, нехай і не так, як ваші, проте хоча б на половину чи на чверть. Гадаю, це справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, тож я їду з вами до Перу!

Ґрем із Яном розсміялися.

Левко повернувся до Сьоми й заговорив російською:

– Уперта коза! Бляха!

Семен поправив окуляри та зосереджено кивнув.

– Агов! Так нечесно! – обурилась японка. – Ану розмовляйте англійською! Що ти сказав? – напосілася на Левка. – Що ви задумали?

– Це помилка, – опустивши підборіддя, процідив українець.

– То ви берете мене?

– Так, ми згодні, – з неохотою підсумував Семен. Помовчавши, додав: – Найближчим часом маєш докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скинутись на туристичний GPS-навігатор і хавку… Спальник у нас для тебе є.

– Ура-а! – блиснула зубами Сатомі. – Дякую! Побачите, зі мною не буде проблем.

Сьома й Лео посиділи ще трохи, почекали, доки друзі розійдуться, й тільки тоді встали з-за стола. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, не змовляючись, перезирнулися.

– Що думаєш? – буркнув Левко.

– Це все через той грьобаний п’ятий спальник, – сказав росіянин.

– Ага.

Лео думав так само.

Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки й неуважно ковзаючи поглядом по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, заклавши руки до кишень, крокував Сьома. Гудки плинули хвилину, після чого мобілка пискнула й на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем тричі поспіль не відповідав на дзвінок.

– Дивно, – сам до себе прошепотів українець, зиркаючи на годинник.

– Ти чого так до нього добиваєшся?

Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повівало турецькими, тайськими й індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

– Що у них із Ґремом?

– Тобто? – придуркувато уточнив Сьома, хоч обоє знали, про що питання.

– Що між Ґремом і Сатомі?

– Е… не знаю, – Семену не хотілося брехати. Думку про те, що напівправда – це та сама брехня, він старанно заштовхував на задвірки свідомості.

«Він не сказав “нічого”», – розривною кулею торохнуло по мозку Левка.

– Сьома, – голос українця набув вимогливої захриплості, – не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу! Ти ж говорив мені по «Skype», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити.

– Я лише хотів розповісти, що вона й америкос стали більше спілкуватись, тож якщо ти й далі будеш тупити, то… – Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже проґавив усе, що тільки можна. Росіянин був певен, що Ґрем переспав із дівчиною, можливо, не раз, і тому волів змінити тему, водночас усвідомлюючи, що це нереально: Левко не відчепиться. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки, їхня мандрівка, найімовірніше, накриється. А цього Сьома бажав менше за все.