Удруге обдивившись мертвого старого, рудий виколов осклянілі очі й видряпав кілька позначок на запалих грудях. Він милувався роботою, неначе скульптор, що ліпить статую вродливої жінки.

Серце він поклав у пакет і забрав із собою. Жодного зашифрованого послання в тому не було; символи, вирізані ножем на грудях, теж нічого не означали. Рудий розважався, втішаючись думкою про те, як ламатимуть голову над його безглуздою витівкою шведські поліцейські. Підсвідомо він підбадьорював себе, що чинить так через необхідність залишити послання студентам, які відвідували Ґуннара в переддень смерті. Сюжет про таке вбивство покажуть по телебаченню, про нього, певна річ, напишуть у газетах, і рудий небезпідставно сподівався, що після влаштованого ним спектаклю шмаркачі, якщо вони щось знають про Паїтіті, захочуть забути почуте від Ґуннара. Якби Джейсон запитав, на дідька він розпанахав художника, видер серце та захляпав кров’ю півмайстерні, рудий так би й сказав: щоб налякати. Та це була лише відмовка. Насправді чоловік отримував задоволення від того, що робив.

Перед тим як вийти на вулицю, рудий сфотографував тіло Ґуннара на мобільний. Тоді зняв рукавиці та стягнув гумову шапочку. Хутко перетнувши дорогу, сів у припарковане неподалік «Volvo» і поїхав геть.

Ніхто з хлопців, кому було адресоване «послання», не бачив новин. Молодих безклопітних студентів стокгольмські кримінальні новини цікавили якнайменше. Ян Фідлер, який прожив у Швеції найдовше, щоранку переглядав шведські новинні сайти, проте, наштовхнувшись на повідомлення про дикунське вбивство на Остермальмі, зовсім не пов’язав його із розповіддю про загублене місто Паїтіті, що її почув від Левка й Семена. Четверо друзів продовжували готувати подорож, не підозрюючи, що людину, яка дала їм карту, спровадили на той світ.

Левко тупцяв на другому поверсі супермаркету «ІКЕА» біля металевого кошика, заваленого легкими спальниками в нейлонових мішечках із білими мотузяними затяжками, й телефонував Семенові. Пролунало клацання, просигналізувавши про налагодження зв’язку.

– Старий, здоров! Говорити можеш?

– Валяй, – відгукнувся росіянин.

– Я зараз в «ІКЕА», знайшов спальники.

– І?

– Легкі, в нейлонових мішечках, дешеві.

– Температура? – поцікавився Сьома.

Левко зиркнув на етикетку.

– Мінімальна, на яку розраховані, – +7 °C.

– Бери. Це саме те, що треба. Сумніваюсь, що в сельві температура падатиме нижче від +20 °C.

– Я б і так узяв, але телефоную не тому. Тут акція: один спальник коштує 120 крон57, а п’ять віддають за 500.

– Тобто вартість п’ятого спальника 20 крон, – мигцем порахував Сьома.

– Істинно! Купляти п’ять?

– Звісно! Чого ти вагаєшся?

Єдине, через що Левко не любив капіталізм, – це різноманітні промоакції та знижки, що примушують людей купувати абсолютно не потрібні їм речі.

– Та думаю: нас же четверо…

– Менше думай, Лео, – рубонув Сьома. – Де ти ще купиш спальник за 2 євро?

– Але ж він нам не потрібен… – кволо опирався українець.

– Бери!

Хлопець зачепив пальцями п’ять мотузок, які стягували горловини чорних мішечків, висмикнув їх і потюпав до каси.

Усю дорогу додому Левко міркував про те, на хріна їм здався п’ятий спальник.

У четвер, 5 квітня, після трьох днів прискіпливих вишукувань, друзі придбали квитки.

Дешевих із однією пересадкою не знайшли. Довелося добирати найкращі варіанти серед перельотів із двома пересадками. Найдешевшим виявився маршрут, запропонований «American Airlines» спільно з «British Airways» і «LAN Peru»: Стокгольм—Лондон— Маямі—Ліма. Назад у зворотному порядку: Ліма—МаяміЛондон—Стокгольм. Коштувало це задоволення 1260 американських доларів.

Виліт запланували на 24 липня: відправлення з аеропорту Арланда о 7:35, прибуття в кінцевий пункт – Ліму – о 5:40 наступного дня, 25 липня. Весь переліт, із пересадками, займе трохи більше 29 годин.

Порахувавши необхідний для походу час і наявні фінанси, Сьома з Левком вирішили, що назад полетять 24 серпня. На спробу знайти Паїтіті в них буде місяць. Із Ліми вирушатимуть о 9:10, а до Арланди прибуватимуть о 13:45 наступного дня, 25 серпня. Загальна тривалість перельоту – 21 год 35 хв.

Насамкінець Левко та Семен докупили чотири квитки на літак із Ліми до Куско, що потягнуло ще на 317 доларів.

Розібравши спальники, хлопці домовились, що намети дістануть самі. Один візьмуть Лео із Семеном, інший – Ґрем і Ян. Потому замовили через інтернет дорогий туристичний GPS-навігатор «Garmin GPSmap» (пристрій із доставкою обійшовся в 400 USD, по сотні доларів на брата, що для студентів стало серйозним капіталовкладенням). «Garmin» давав змогу записувати 200 треків, фіксувати в пам’яті координати 2000 точок, мав убудований цифровий компас і альтиметр, не тонув у воді й – основне – живився від літієвих АА-батарейок, а не від акумулятора, що усувало необхідність постійного підзарядження, проблематичного в джунглях.

Покінчивши із білетами, українець із росіянином узялися за детальне опрацювання маршруту.

План виглядав так. Після прильоту до Ліми зразу податися до Куско, відпочити два-три дні (акліматизуватись і подивитися на Саксайуаман й інші інкські руїни), а потому автобусом поїхати до Пуерто-Мальдонадо. В Пуерто можна буде орендувати човен із провідником, який доправить їх угору по Ріо-де-лас-П’єдрас до місця, де, за словами Ґуннара Іверса, знаходиться скеля Голова Папуги. Далі їм залишиться дотримуватися інструкцій старого художника й довідатись, куди вони заведуть.

Уважно обстеживши карту регіону Мадре-де-Діос, Левко штурхнув ліктем Сьому.

– Чувак, я тут щойно подумав: у нас неув’язка виходить із маршрутом.

Семен невдоволено підняв праву брову (як це так, що хтось помічає те, чого не помітив він?).

– Кажи.

– До скелі Голова Папуги ми добиратимемось на моторному човні, який орендуємо в Пуерто-Мальдонадо…

– Так.

– А як ми повертатимемось?

– Не зрозумів, – голова росіянина була заморочена деталями розрахунку необхідної кількості провіанту, а також тим, яку його частину доведеться тягти на собі зі Швеції, а що можна купити в Пуерто-Мальдонадо, тож він не зауважував очевидного.

– От знайшли ми Паїтіті…

– Припустимо.

– Вийшли з джунглів, причвалали назад до кліфу, а… що тоді? Перед нами три сотні кілометрів непролазних лісів, а човен давно відплив – на нас же не ждатимуть три тижні.

– Хм… – зухвало піднята брова опустилася, хлопець став терти її пальцем.

– Ага. Які варіанти?

– Можна купити супутниковий телефон і викликати когось із Пуерто-Мальдонадо, коли виберемось із нетрищ, – ще не договоривши, Семен утямив, що ідея паскудна. Ніхто не чекатиме на їхній дзвінок, зв’язок може щезнути, сяде батарея за той час, що вони будуть у сельві, тощо. – Або… ми можемо домовитися на конкретну дату, щоби човняр забрав нас.

Левко заперечно мотнув головою.

– Е, ні. А якщо чувак роздумає плисти, бо, скажімо, перебере напередодні? Або – не приведи Господи – хтось із нас травмується чи захворіє задовго до домовленої дати, що тоді? Кукурікати від розпачу біля Голови Папуги?

– Маєш рацію, – росіянин узявся терти обидві брови відразу. – Я щось вигадаю.

– Лео, вставай! – Сьома ввалився до кімнати Левка й безцеремонно стягнув із нього ковдру.

– У… – Лео відвернувся до стіни й згорнувся калачиком, намагаючись у такий спосіб протидіяти агресивному вторгненню.