– Так, Сьомо, ти маєш рацію, – за іронією долі українець поставився серйозно до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше хотів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, та, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. – Я маю поговорити з ним.

Мушу все з’ясувати перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? – хлопець зиркнув на приятеля. – Поїду до нього на квартиру й поговорю віч-на-віч.

Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони із Сатомі кохаються, і якщо Левко…

«А-а, чорт!»

– Просто зараз?

– Так. Чого відкладати? – Левко завернув до одного з виходів із «Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».

Росіянин замотав головою та, не вигадавши нічого кращого, буркнув:

– Лео, не варто.

– Чому не варто? – обернувся українець.

– Не варто, й усе!

Левко прискіпливо подивився на товариша.

– Сьома, ти якийсь дивний.

– Я не дивний. Усе нормально. Просто… е-е… не треба йти до Ґрема зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай, ви завтра поговорите.

Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку й зиркнув на годинник.

– Чувак, зараз тільки о пів на дев’яту. Яке пізно?

– Може, його немає вдома.

– Та ну. Сидить, певно, перед компом, телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.

– Ґрем може бути в барі чи…

– Я почекаю його, – Левко пришвидшив ходу. – Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і», – побачивши, що Сьома тупцяє за ним до метро, українець усміхнувся: – Тобі не обов’язково їхати зі мною, не думаю, що дійде до бійки.

«Це ти зараз так кажеш, – подумки зауважив росіянин. – А через годину бажатимеш прикінчити Ґрема дужче за якогось куклукскланівця».

– Я… – Сьома спробував назвати яку-небудь правдоподібну причину податися до центру міста разом із товаришем, проте вирішив, що це лише насторожить Левка. Треба було діяти інакше. Треба щось вигадати. – Добре. Тобі видніше.

– Тоді бувай, – українець махнув рукою.

– Щасти тобі, старий, – з кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.

Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запустивши в тераріумну сухість торгово-розважального центру трохи квітневої вогкості.

Переконавшись, що товариш пішов, Семен вихопив мобілку й гарячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять… десять… двадцять секунд… Дзвінок припинився сам по собі – дівчина не відгукнулася. Сьома почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Ґрема Келлі та про всяк випадок зателефонував йому. Плаский жіночий голос відповів так, як і попереднього разу: абонент тимчасово поза зоною досяжності.

І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.

Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялись.

«Стопудово з америкосом», – скрипнув зубами Сьома. Через п’ятдесят хвилин – саме стільки Левку добиратися від «Шиста» до станції «Берґшамра» – перуанська авантюра може завершитися, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти Ґрема й Сатомі, просто дуже хотів поїхати до Мадре-де-Діос і усвідомлював, що без Левка подорож приречена. Крім того, він збрехав своєму кращому другові й не хотів, щоби це спливло на поверхню.

Швидко перебираючи пальцями, Сьома зателефонував Яну. Чех озвався відразу.

– Привіт, професоре, – бадьоро випорснуло з динаміка.

– Ти знаєш, де Сатомі? – без церемоній почав Семен.

– Ні, – Ян зазвучав здивовано. – Чому ти подумав, що я…

– А Ґрем? – обірвав його росіянин. – Знаєш, де зараз американець?

Пауза.

– Ну-у не знаю… – чех відповів зовсім так само, як Сьома кілька хвилин тому.

Семен умить розкусив Фідлера.

– Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.

– Чувак, що за наїзди? Ти набираєш мене наприкінці дня і, не вітаючись, закидаєш питаннями, так, наче я довідкове бюро чи ясновидець, а потім ображаєшся. Зателефонуй янкі та сам запитай у нього.

– Він не відповідає.

– Вибач, мен, але я не його секретар.

– Ти більше спілкуєшся з Ґремом, тобі має бути відомо, де він.

Ян зітхнув (Семен пожалкував, що не бачить його обличчя) та спокійно проказав:

– Я не уявляю, де Ґрем і що він зараз робить.

Сьома пішов ва-банк.

– Лео просто зараз їде до Ґрема з’ясовувати стосунки. Знаючи безпардонність Лео, я впевнений, що він увалиться до квартири, не стукаючи, – росіянин зробив паузу, даючи час чеху опрацювати інформацію. – А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем?

– О-о-о-от, блін, – протягнув чех. – Ну ви даєте… Коли він виїхав?

– Перед тим як я тобі зателефонував, Лео поскакав на метро «Шиста».

– Отже, сорок… п’ятдесят хвилин.

– Десь так.

– Що я тобі скажу, Сьомо, – Ян штучно кахикнув. – Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз учасно, щоби потримати свічку в кульмінаційний момент.

– То Сатомі таки в американця?!

– Ага.

– Fucking hell! – лайнувся Сьома.

– Чому ти цим переймаєшся? – здивувався чех.

– Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, та не ризикнув, не зробив цього. Якщо Лео заскочить їх, то осатаніє, наговорить дурниць, іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться і – ніхто не потрапить до Перу. Отакі справи.

– Весело…

– І тому ключове запитання: ти хочеш поїхати до Перу шукати Паїтіті?

– Таке питаєш, чувак. Звісно, хочу!

– Тоді ти маєш попередити америкоса, – Семен прикинув, що від Ропстена, де живе Янів дядько, до «Берґшамри» рукою подати. Щонайгірше – чех може рвонути бігом і однаково примчить швидше за українця. – Підривай свою гепу й уперед – рятуй нашу поїздку.

– Тільки я не вдома, старий. Я біля «Сканстула»58.

– Та що ж це за день такий, бляха муха! Що за херня?! – Сьома викликав у пам’яті карту стокгольмського метро, рахуючи, скільки зупинок від станції «Сканстул» до «Берґшамри». Менше ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на «Т-Централен»59 Яну доведеться пересідати із зеленої гілки на червону, через що чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. З іншого боку – кращих варіантів не було. – Як далеко ти від метро?

– П’ять хвилин ходу, – швидко відповів чех. – Та це не має значення, я на колесах.

– Ти на ве́лику?

– Ага.

– О! Чого ж ти зразу не сказав? Скільки знадобиться часу, щоби дістатися до будинку Ґрема на Берґшамрі?

Секунд п’ять чех проганяв у голові маршрут.

– Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі, як Армстронґ.

– Тоді крути їх, Яне. Крути їх, як два Армстронґи, так, щоб очі на лоба повилазили.

– Стривай, а що мені сказати Ґремові? Типу, чувак, не трахай Сатомі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей дорогою, я з’явлюся за лічені хвилини до появи українця.

– Їдь! – крикнув у трубку Семен. – За півгодини я щось придумаю, – й обірвав розмову.

Сьома якийсь час потинявся по «Kista Galleria», а потому вибіг із торговельного центру й помчав до стоянки таксі. Начхати на гроші, Ян може не встигнути, йому треба самому їхати до «Берґшамри».

Приблизно в цей самий час Левко вийшов із поїзда на найнижчому рівні станції «Т-Централен», ескалатором піднявся на рівень вище, де став чекати на потяг до «Mörby centrum», кінцевої станції на червоній гілці стокгольмського метро.

Сьома зателефонував Янові з таксі.

– Їдеш?

Із динаміка долинало надсадне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.

– Їду.

– Де ти зараз?

– Минув «Стадіон»60. Кажи бігом, що хочеш, мені незручно говорити.