– У мене є питання… – озвався Левко.

– Ну?

– Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті та знаєте, де розташовано руїни, чому самі не розповісте про них світові?

– Я не можу.

– Через що?

Ґуннар затнувся, облизав пересохлі губи й із величезною неохотою відрізав:

– Через особисті обставини.

Левко кинув швидкий погляд на Семена і (…це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом людини, що позбулася важезного тягаря, та за мить рвучко розплющив їх.

– І ще одне, – він звертався до Левка (українець досі тримав карту перед собою, не знаючи, куди її подіти), – за 30 км від Пуерто-Мальдонадо, на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я позначив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор – старий норвежець, який, як мені відомо, живе в Мадре-де-Діос більше як тридцять років. У нього кепський характер, одначе загалом він непогана людина. Перед тим як рушити в джунглі, раджу вам зупинитись у Сандерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає в себе дослідників, які пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів річкою, – Ґуннар зазирнув Левкові у вічі. – Це важливо. Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах, – він стишив голос; очі гарячково світились. – Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти не просить. Можливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Пригадаєте дивакуватого шведа та його неймовірні історії. А тоді, хтозна, раптом вам закортить замість валятися, підсмажуючи животи, на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах улаштувати справжню пригоду та спробувати дізнатись, чи правду говорив битий життям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті зараз, чи ні, – тримайте цю карту в себе.

– Згода, – кивнув головою Левко, поклавши аркуш до кишені пальто.

– Ну, нам час, – устаючи, мовив Сьома. – Уже пізно.

Дорогою додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика, Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті моменти, коли Ґуннар Іверс захоплювався, з головою поринаючи в розповідь, з очей старого не зникали розгубленість і… страх. Непомітні й розпливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, не щезали на жодну секунду, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кілька разів, зачувши різкий і несподіваний звук, Ґуннар здригався, косуючи на пройму дверей, що вели на вулицю. У такі миті він скидався на підлітка посеред середньовічного замку, який чекає на появу закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий сипкий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Проте ні. Чоловік сіпався й ледь не підскакував, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком упускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.

І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Ґуннар говорить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті й байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевидним лишається одне – непоясненний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Ґуннаром Іверсом трапилося щось таке, що наповнило його мозок жахом. Щось химерне й темне вкоренилося в макітру шведа й відтоді не відпускає його.

Торкнувшись пальцями складеної вчетверо та захованої до кишені пальто карти, Левко подумав, що мав він у дупі таку перспективу: їхати й дізнаватись, що то таке.

На жаль – на превеликий жаль для них обох – Семен Твардовський думав інакше.

Почистивши зуби, Левко заглянув до кімнати Сьоми.

– Ще працюватимеш?

Годинник показував п’ять на другу ночі. Семен у самих трусах і майці примостився за столом перед відкритим ноутбуком. Ліжко стояло нерозстелене.

– Та так… Хочу дещо глянути, – не повертаючись, відповів росіянин.

– Як знаєш, – позіхнув Левко. – Я валю спати. Добраніч!

– Добраніч, Лео, – не обернувшись, буркнув Сьома.

Українець вирубився через секунду після того, як розпластався на ліжку.

Години збігали, а ліжко Семена лишалося неторканим. Хлопець поринув у мережу, із прискіпливістю нишпорки визбируючи крупинки інформації про Паїтіті. Почав із Вікіпедії, щоправда, тільки для того, щоб зачепитися за первинні посилання та знайти прізвища тих, хто вивчав і писав про древню твердиню. У такий спосіб він натрапив на «Паїтіті, Ель Дорадо і Амазонки», книгу історика Роберто Левілльєра; записки дослідника Енріке Урбано, який шукав Паїтіті у 1970-х; нотатки священика з Лареса49 – отця Хуана Карлоса Полентіні; нещодавні дослідження росіянки Вєри Тюлєнєвої; і навіть уривки з колоніальних хронік, що містили свідчення конкістадорів (зокрема священика Дієго Феліпе де Алькайя).

О шостій ранку, коли Левко заворушився, помалу виповзаючи із трясовини сну, Сьома все ще сидів перед комп’ютером, за ніч не склепивши очей. На екрані висіло вікно браузера «Google Chrome» із півсотнею відкритих вкладок зі статтями про викуп Атауальпи, уривками іспанських документів із розповідями конкістадорів, google-мапами джунглів Мадре-де-Діос і прилеглих територій Болівії та Бразилії, описами звичаїв мачігуенга, даними про експедиції Персі Фосетта, Боба Ніколса, Ларса Хафскйольда й інших мандрівників, які, подавшись на пошуки загубленого міста, не повернулися…

Перехилившись через поручні сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався.

– Лео, прийом!

– Кажи бігом, бо я вже йду, – у столиці Швеції і метро, і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю, що дає змогу з точністю до хвилин розрахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Однак у такої точності є зворотний бік. Левко знав: якщо прогавить «pendeltåg50», який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то на лекцію в головний кампус КТН учасно не потрапить.

– Збирай на завтра пацанів, – гукнув згори Семен.

– О’кей. Для чого?

– Поговоримо про Паїтіті.

Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині пробіглися мурашки.

– Що ти сказав?

– Що чув, Лео. Треба нарешті вирішити з літньою мандрівкою. Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.

– Ти хочеш… – він зупинився.

– Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я… я хотів би туди поїхати.

– Лео! Ле-е-о! – гукав Ґрем, грюкаючи у двері. – Семе! Се-е-м! – тиша. – Де ви, чорт забирай?

За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стискаючи під пахвами різнобарвні пакети з чіпсами OLW і сирними кульками «Estrella». Горішків не брали, бо Семен із дитинства мав алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня може роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми й смерті. Щось подібне двічі траплялось із Семеном у Франції, після чого він більше не дивився в бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків. Грюк! Грюк! Грюк!

– Позасинали чи що?!

Погода справді стояла «сонна»: небо затягнуло сірою тванню, дощу ніби й не було, та повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.