– Це вона, – Левко обома руками стискав «Garmin GPSmap», дивлячись на притоку, що відгалужувалася ліворуч, – координати збігаються.

– Атаучі, – покликав човняра Семен, – туди! – і вказав пальцем на поворот.

Замість спрямувати синій гумовий «BRIG Falcon 570» у притоку, мачігуенга заглушив двигун і з дивним виразом на обличчі глянув на росіянина.

– Я туди не поїду, – прогугнявив він іспанською.

Сьома отетерів.

– Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі!

– Далі не поїду, – мотав головою індіанець.

– Що він каже? – Сатомі обернулась. Вона займала сидіння в носовій частині човна перед тумбою для керма, і за десять годин дороги її почало нудити від монотонного полотна мангрових заростей, що лише зрідка поступалися місцем піщаним пляжам. Єдине, що запам’яталося на тлі зелено-бурого переплетення тонких стовбурів і листя, – це двоповерхова халупа Тора Сандерса, котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Малахітові хащі рясно обліпили хатину. Колись давно зелень, схоже, підчищали: то тут, то там проступали сліди сокири та садових ножиць, проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спинитись і зазирнути, хоча б переконатись, що норвежець ще живе в хижі, проте Сьома наполіг на тому, щоби прямувати до скелі Голова Папуги, не марнуючи час. Проти течії «Falcon 570» розвивав швидкість 20—25 км/год, і росіянин сподівався дістатися місця висадки ще до смеркання.

Сьома відмахнувся й знову заговорив іспанською до човняра:

– Я не розумію, Атаучі…

– Туди не можна, – різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.

– Чому?

– Не можна, й все. Або виходите тут, або пливемо назад.

Росіянин, який сидів на високому сидінні ліворуч від Атаучі, повернувся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістилися на задній лаві.

– Він відмовляється везти нас далі.

– Чому? – звів брови українець.

– Не говорить. Каже, що туди просто не можна.

Левко окинув човняра презирливим поглядом.

– То попередь його, що ми не віддамо другу половину платні.

Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого завів мотор і… став розвертати човен за течією.

Хлопці попідскакували.

– Ей!

– Агов!

– Ти що робиш?

– Стій, – росіянин ухопив індіанця за руку, – почекай. – Мотор заглухнув. – Що ти хочеш?

– Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звертати з Такуатіману, ти обманув мене – у протоки ніхто не плаває! Ніколи.

– Ми докладемо зверху двісті песо, – запропонував Семен. Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившись із товаришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Та хлопець бачив по очах індіанця, що той думає не про гроші, – він боїться.

Атаучі завагався й невдовзі промовив:

– Ні, – голос звучав достатньо тихо, щоби росіянин продовжував.

– Триста песо зверху, вісімсот за всю поїздку.

Цього разу – довша пауза, проте наприкінці та сама відповідь: – Ні.

Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:

– Я хочу запропонувати йому чотириста песо.

– Зверху тих, що ми вже заплатили? – роззявив рота Ян.

– Так.

– Ти здурів! – обурився Левко.

– Інакше він не погодиться.

– Скажи йому, що ми не мільйонери, – українець безпардонно тицьнув пальцем в Атаучі. – Скажи цьому здирникові, цьому чорнопикому сучому синові, що…

– Річ не в тому, Лео. Він не вимагає, він боїться пливти до Голови Папуги.

– Зрештою, це не так і багато – 80 песо з людини, – порахував Ян.

– Нічого собі небагато, – пирхнув українець, – майже тридцять баксів!

Левко, Ґрем і Ян швидко обговорили пропозицію Сьоми й неохоче погодились.

– Вісімсот песо, – коротко промовив Семен. 260 доларів за один день. Хлопець тупо руйнував економіку регіону: такого одноразового вливання готівки за банальне перевезення вантажів і людей вгору річкою тут не знали від часу появи іспанців.

Атаучі подивився на хлопця, взявся за кермо й повернув моторку проти течії.

За хвилину вони мчали протокою на захід.

– Ви сумнівались?! – Левко гасав пляжем, немов очманілий. – Я ж вам казав, що старий говорить правду! Ну справді: ви ж не вірили?

Друзі стояли посеред неширокої смуги піску, отороченої кущистими заростями, а на протилежному березі височіла семиметрова скеля, що нагадувала папугу, який нахилився над водою та зиркає на схід. Перший з орієнтирів, указаних Ґуннаром, виявився на місці. І це обнадіювало. Їх огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерех листя й ліан. Із гілок довколишніх дерев сердито глипали та клацали дзьобами папуги, під ногами шмигали ящірки. Із хащів долинав підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад і гудіння ненаситної комарні. Десь там, у глибині нетрищ, ховались ягуари, анаконди та річкові каймани. Десь там, у мутних струмках, плавали електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за декілька секунд обгризуть людину до кісток…

– Не верещи так, – пригамовував українця Ґрем, хоча видно було, що американець також радіє, – ще невідомо, що на нас чекає далі.

– Але це означає, що Іверс був тут!

Сатомі, ставши на коліно, фотографувала скелю. Фото не вдавалися, бо доводилося знімати проти сонця, що било в очі з північного заходу.

– Знаєте, що дивно? – почав Семен, проводжаючи поглядом «Falcon 570», який на повній швидкості, здіймаючи високу хвилю, мчав геть. Атаучі, втиснувши голову поміж пліч, схилився над кермом. Індіанець не озирався та витискав із мотора максимум, так, наче за ним гналися демони.

– Ну? – скоса глипнув на росіянина Ян Фідлер.

– Він не спитав, як ми повертатимемося, – хлопець за звичкою торкнувся пальцями брови. – Якби він думав, що ми повернемося із джунглів, то поцікавився б, як попливемо назад, або принаймні сказав, що не має наміру вдруге підніматись за течією та забирати нас…

– І ми тоді відповіли б, що в нас є надувні матраци, – в тихій задумі вимовив Левко.

«Бісів Сьома… зіпсував кайф від такого моменту».

– Надувні плоти, – поправив Сьома, все ще не відводячи погляду звідти, де зник човен. – Та не суть. Він не спитав.

– Ай, – махнув рукою українець, – чувак, ти надто заморочуєшся.

Друзі, оточені горою спорядження, слухаючи затихаюче деренчання моторного човна, мовчали.

Семен знизав плечима й підняв голову, задивившись на захмарене небо, що от-от мало розродитися дощем. Мабуть, він справді надміру фокусується на дрібницях. Чого боятися? З будь-якою природною напастю можна впоратися. Природа жорстока, та ніколи не підла. Найбільша небезпека надходить від людей. І в цьому сенсі глухі ліси заспокоювали: людей, на щастя, у Мадре-де-Діос не було.

Принаймні він так думав.

– Треба ставити намети, а то змокнемо, – опустив погляд росіянин.

Напинали намети вже під дощем. Злива зірвалася так раптово, неначе нагорі прорвало плівку, що втримувала тонни води серед хмар.

Ян і Ґрем розклали свій швидко. У них був намет відомого бренда «Quechua», придбаний за сотню євро в мережі «Decathlon». Сатомі розгортала надлегку одномісну «Unna» – намет відомої шведської компанії «Hilleberg», який вона придбала на сайті www.hilleberg.se-за тиждень до вильоту. Важив він лише 2 кілограми та був цілковито рожевим. Навіть крізь зливу москіти бачили його за кілометр. Сьома та Левко мучились із безіменним поліестровим наметом сірого кольору. Помітивши фірмовий знак «Hilleberg» на наметі японки та прикинувши, скільки таке чудо може коштувати, Левко поцікавився:

– Це «Хіллеберг»?

– Так.

– Скільки?

– 599 євро, – не думаючи, відповіла дівчина.

– Ти знущаєшся?! – Левко ледь не всівся гепою на мокрий пісок. – Ми за переліт не набагато більше заплатили!