Як подумати, Тор Сандерс багато чого віддав би, щоби лежати зараз на невигадливому лежакові в спальні на другому поверсі своєї хатини, загорнувшись в улюблену легку ковдру із шерсті лами (її подарувала індіанка із селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усього світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років… сорок довбаних років!), що відділяли його від давно вже не рідної Норвегії та, звісно, від плота, що от-от мав вималюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна грань його свідомості, що поруйнувала йому все життя, яку він зміг упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато стається в цій глушині (якщо відверто, то взагалі нічого не стається… роками), щоби гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він не допоможе їм, вони пропливуть повз хатину та повз пляж, що відтісняє хащі від води на протилежному березі річки, незалежно від того, стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця?
Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, й не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами протягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше приказував його батько, дубасячи Тора уламком швабри по ногах і спині через якусь дрібну провину, а часто й без неї). Норвежець усвідомлював: хай хто готує пліт до спуску, він затрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати та зв’язати докупи, розсадити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ніхто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають із певною метою. Їх виставляють напоказ. Покійники наочно демонструють грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А тому на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.
Тор ступив на причал, що видавався в річку всього на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприємно скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарості, що заповзали у воду на його боці, застилав нерухомий туман. За молочною поволокою не проглядалося пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку й засмагав там, недовго, як витримувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче тямили, що має незабаром відбутися. Такими тихими, що аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, – зміркував Тор, прислухаючись до монотонного, майже нестерпного гулу у вухах. – Старію». Він покосився на порожнє відро й подумав, що здалося б набрати води (чи хоча б удати, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.
В тумані над серединою річки безшумно, ніби привид, промайнув птах.
Чоловік вичікувально (і водночас із мукою) вгризався очима у вигин Ріо-де-лас-П’єдрас. Спливло п’ять хвилин, за ними ще п’ять, потім десять, а Тор непорушно стримів із відром у правій руці й телющився на північний захід. Нічого не змінювалось. Здавалося, нетрища залило не туманом, а клеєм. Невже цього разу помилився? Але ж тиша… Така безмовність панує рідко, раз на кільканадцять місяців, щоразу тоді, коли з півночі спускаються небіжчики.
Ще п’ять хвилин – і все так само тихо…
Тор Сандерс не вірив у привидів, духів померлих, віщі сни й іншу окультно-містичну маячню. Він скоїв у житті багато недоброго, тож якби вірив у пекло, вже вкоротив би собі віку чи принаймні покаявся б. Норвежець знав, що мерці пропливуть сьогодні, та не тому, що вони йому привиділись або загадковий голос нашептав про них уві сні. Від учора в сельві стояла тиша: стихли цикади, вмовкли птахи, щезли ледь вловні (хоча зазвичай постійно наявні) шерехи щурів і вигуки мавп, що продираються крізь гілля. Гігантські річкові видри, які облаштували кубло під урвищем вище за течією, також не показувались. Джунглі заклякли, а це означало одне: десь вище по Ріо-де-лас-П’єдрас, можливо, за милю чи дві від хатини Тора Сандерса, хтось валить молоді дерева чупа-чупа11 та робить із них пліт. Норвежець ніколи не намагався дізнатись, хто то (татусь мав рацію: він же не дурень), але усвідомлював, що ті істоти поряд. Такуатіману страшенно звивиста; щоби пліт досягнув того місця, де вона впадає в Ріо-Мадре-де-Діос, а потім доплив до пристані в Пуерто-Мальдонадо, його слід спускати низько за течією, а не з глибини лісів. Гнітюче передчуття не давало старому змоги заснути протягом ночі, проте це передчуття було наслідком спостережень і аж ніяк не голосом інтуїції, що линув ізсередини. Тор був певен: вони прийдуть.
І мерці з’явилися…
Тор здогадався про наближення плоту, бо туман почав рухатись. Спершу це скидалося на банальне мерехтіння в очах, проте згодом з-за вигину річки (над самою поверхнею води) посунули перші виразні клубні. Невдовзі крізь них проступив плескатий обрис, що повільно плинув за течією.
Пліт.
Він наближався.
Тор Сандерс зробив крок уперед, ставши на край підмостя, ризикуючи впасти, якщо подасться тулубом уперед, і дивився, широко розплющивши очі. По спині забігали мурашки, дихання пришвидшилось. Пліт насувався, як завше ще свіжий (колоди не встигли розбухнути від води та навіть не всюди намокли), коли зненацька норвежець помітив другий обрис, що безшумно виринав з-за вигину.
«Ого, то сьогодні їх два… Брати-близнюки», – подумав Тор. Насправді він не надто здивувався (раніше таке траплялося), просто прикинув, що мертвяків цього разу буде більше. Більше ніж чотири. На першому плотові їх було троє. Попри густий туман, Тор Сандерс розгледів, що всі небіжчики – індіанці мачігуенга12. Одного з мерців розіпнули зірочкою, прив’язавши руки й ноги в кутах прямокутного плота. Голову бідолахи відокремили від тіла та прибили кілком через горло до живота. Понівечена голова виглядала від засохлої крові аж чорною. Два інші тіла лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг пошматований, брудний, замащений кров’ю; у кожного покійника не вистачало лівої руки.
Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману робила петлю: напливаючи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи далі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що каламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі набруньковуються краплі холодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та щойно він намірився ступити крок назад (щоби потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хвиля спинила пліт і виштовхала назад на середину річки.
Тор видихнув.
Другий пліт сунув повільніше, бо сидів у воді глибше. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скорчилися, переплелися, нагадуючи клубок товстих неоковирних змій. Униз за течією пливла безформна кучугура людського м’яса, з котрої то тут, то там стриміла чиясь нога, рука, потилиця… Витріщившись, Тор став рахувати.
«Один, два, три, чотири, п’ять… – пліт рухався, норвежець збився. – Прокляття! Один, два, три… п’ять… сім… – зробив паузу, пожираючи небіжчиків вицвілими очима. – Вісім?» Скільки ж їх там? Сім? Вісім? Тіла було покалічено, на похідному одязі, наче візерунки на зміїній шкірі, проступали криваві підтьоки. Найбільше познущалися з голів. На всіх головах, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучугури, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі.
На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Либонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець тямив, що мав би відчувати жаль до нещасних, а він чомусь ненавидить їх і боїться. Чорні камені замість очей перетворювали людей із безсердечно закатованих безневинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з інакшого світу, які не заслуговують на співчуття.
Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, була бронзовошкірими чорнявими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув причал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбухлою литкою. Також без носа, вух і очей.
