— Боже мій!

— Що таке, пане державний секретарю?

Тарнавський вимайстрував на стомленому лиці зухвалу посмішку.

— Та ви… ви…

— Я, братику, я, — все так само зухвало посміхався Тарнавський. — Що — гарно виглядаю? — і він якось хвацько розстебнув геть поношений френч: не сорочка — сама ганчірка, вся розлізла, брудна, аж чорна.

— Вам треба негайно переодягнутися! Йдем на склад!

— То нащо ж ви мене роздягали?

І обидва враз зареготали, аж просльозилися. Грицан і собі засміявся та спитав у Вітовського:

— Я можу бути вільний?

— Так, Славчику, так… Поки що!

Вітовський знов поміг вдягнутися Тарнавському, потому поспіхом одягнувся сам — він, здавалось, чманів од радості.

— То розкажіть, пане полковнику, що, як та звідки? — допитувався, коли вийшли з готелю, що на Липовій, де, власне, мешкав, перебуваючи в Станіславі.— Коли принаймні ви прибули?

— Учора.

— Чому ж не прийшли?

— Було пізно, і я переспав у готелі.

— А звідки ж ви?

— Ой, то ціла історія, — і посмішка-редька під сивими вусами. — Ви, певне, знаєте, що в березні торішнього року я був комендантом табору австрійських полонених у Києві?

— Чув, — кивнув Вітовський.

— А потому мені дали полк, що стояв у Гайсині. Був жовтень, полк збільшовичився — австрійці рвалися додому. Не було ради, і я перевіз полк до Кракова, передав до кадри, а сам — до Львова, щоб стати на службу республіці. А Львів у польських руках. Мене арештували, вислали, та я, при Божій ласці, зумів вирватися — а вирвався я до Відня. Там уже було легше: з Відня через Будапешт до Станіслава… І ось я перед вами.

— Як з неба ви до нас! — жарко сказав Вітовський. — Нам, як умерти, конче треба коменданта на відтинку під Львовом.

— Від цієї хвилі можете вважати мене ним, лиш поїду до Золочева, побачуся з жінкою, дітьми і бодай раз висплюся досита.

— Господи, який я вам вдячний!

— Ви ліпше змалюйте мені становище на фронті.

— Потім, бо ми вже прийшли.

У новому мундирі полковника Галицької Армії Тарнавський здавався на десять літ молодшим од своїх п’ятдесяти. Аж Вітовський захоплено мовив:

— Вам командувачем бути натомість Омеляновича-Павленка! За вами і мертві підуть!

— Но-но, державний секретарю! Не жартуйте.

— Раз можна… А проте запрошую на обід.

— З радістю, та все ж мене цікавить фронт.

— Фронт, — зітхнув Вітовський, виходячи надвір. — Ви його побачите самі. Я можу хіба що коротко. Львів у чужих руках, а на фронті бої з перемінними успіхами.

— У якому стані армія?

— Практично сформована.

— І то вже добре. Скільки люду?

— Поки що понад шістдесят тисяч.

— Як виглядає організаційно?

— Три корпуси, дванадцять бригад.

— А конкретно?

— Перший корпус під Жовквою, командувач полковник Віктор Курманович. Але я думаю взяти з-під Львова на його місце полковника Осипа Микитку.

— Чим це викликано? Місце для мене?

— Зовсім ні. Хочу, щоб Курманович став шефом штабу армії натомість Мишковського.

— Угу… — невизначено мугикнув Тарнавський.

— Третій корпус — Стрий. Донедавна ним командував полковник Гриць Коссак, але тепер він комендант тилу, а корпусом командує полковник Антін Кравс.

— Чув про такого…

— Ну, а командувач другого корпусу віднині,— Вітовський навмисне зробив паузу, — самі знаєте хто…

— Полковник Мирон Тарнавський? Вгадав?

І вони обидва якось з натужною журою, зітхнувши, посміхнулися один одному, розуміючи, що їх чекає попереду.

— А де Начальна команда?

— Спершу була в Бережанах, але я звелів перебратися ближче до фронту. Тепер вона у Ходорові. Пробачте… — Вітовський вмить випередив Тарнавського, гостинно відчинив перед ним двері.— Прошу.

В офіцерській їдальні, на тій же Липовій вулиці, було людно, гамірно, весело — фронт далеко… І Львів далеко…

Перебазувати штаб Омеляновича-Павленка з Бережан до Ходорова порадив Вітовському Поточняк. І не лише тому, що Ходорів ближче до фронту, а значить, до Львова, важливо, що це вигідний стратегічний пункт: звідси розходяться залізниці до Львова, Тернополя, Станіслава, Стрия; тут схрещуються шляхи-дороги Тернопіль — Жидачів — Стрий, Жидачів — Львів. З Ходорова легко добратися до Станіслава, що став тепер столицею республіки. Помимо того, Ходорів — місто старовинне. І це теж важливо. В Ходорові, оповідають люди, били шляхетське військо козаки Богдана Хмельницького. Навіть на одній з п’яти могил, що височать поблизу міста, є камінь з написом: «Тут спочивають мої милі козаки. Богдан Хмельницький».

— Усе це добре, Славчику, — Вітовський глибоко зітхнув. — Добре, кажу, що перебрався штаб до Ходорова, хоча не так уже й близько до Львова. Десь, певне, буде кілометрів з шістдесят. І добре, що Поточняк має намір порозганяти всіх правителів Ходорова, бо дійсно ходорівський цукор розвозять по всій Європі, але… міняємо столиці, міняємо дислокацію Начальної команди, а віз, як кажуть, і нині там: держава без фактичних кордонів, держава без постійної столиці…

— А стільки надій було на Омеляновича-Павленка, — ні, Грицан не підливав у вогонь масла — розмислював. — Здається, якесь прокляття висить над нами. І чим ми так завинили перед Богом?

— Бо гриземося між собою, замість гризти ворогів, бо ладні втоптати в лайні один одного, бо для першості своєї шукаємо собі спільників збоку, бо про чрево своє насамперед дбаємо, а не про землю отчу, бо вітчизна наша обмежується домом і животом. Зате балакати, дискутувати вміємо найкраще у світі. Ет, чорт з ним! Нічого ми тут не змінимо. — Вітовський підвів очі.— Як мислиш, прийде в Галичину Червона Армія?

— По-моєму, цього навіть Господь не відає. Москалі — ординці, а дії ординців непередбачені. Єдине можу собі уявити: якщо поляки з одного боку, а ті — з другого, то… то нас розплющать, і ми луснемо, як волоський горіх.

— Як же відстояти республіку?

На столі задзеленчав телефонний апарат, Вітовський чомсь скривився, наче від зубного болю, і зняв трубку.

— Вітовський слухає.

— Петрушевич з вами говорить, — голос президента якось неприродно дрижав. — Прошу зайти. Є справа.

— Зараз буду, пане президенте.

— Що таке? — спитав Грицан.

— Не знаю… А голос його якийсь неспокійний. Що ж могло статися? — і собі стривожився Вітовський. — Невже поляки перейшли в наступ? Але чому не мені, а Петрушевичу про це повідомили?

Ні з того ні з сього Грицан розсміявся — то був якийсь нервовий сміх, тупий, ледь не благуватий.

— Вибач, — перестав сміятися. — Я собі згадав, що Індія спеціально вирощує жаб і продає їх Франції…

— Дурне тобі в голові…

— Чому — дурне? На світі багато див.

— Зачекай, однак, мене.

— А що лишається робити!

Вітовський хутко вдягнувся. А тривога не покидала — він уже втомився од тривог. У Січових стрільцях усе інакше було. Там знав: це твоя сотня, а там твій ворог. А тут, здавалося, ворог зусібіч — і свій, і чужий. Важко, ох, як важко до того звикати, та ще коли відчуваєш, який тягар на плечах твоїх. Нелегка все-таки державна ноша. Та ще в такій ситуації.

Ще з порога Вітовський запримітив, що Петрушевич жде його нетерпляче, навіть те, що перекладає з місця на місце одного й того ж папірця, свідчило про хвилювання цього зовні спокійного, здавалось, стійкого чоловіка. І дійсно: не запрошуючи Вітовського сідати, що з ним рідко траплялося, Петрушевич чи то радо, чи перелякано сповістив:

— Прибула місія Антанти.

Повідомлення це напрочуд не справило на Вітовського якогось особливого враження — їх так багато вже було, тих місій, — і він якось безпристрасно спитав:

— Де вона і яка її мета?

— В тім-то й річ, що я нічого не можу второпати, — забідкався Петрушевич. — І насамперед чому вона обминула Станіслав. Тут же все-таки уряд республіки. Вони одразу поїхали до Ходорова. Як допіру зателефонував Омелянович-Павленко, місія прибула з повноваженням заключити українсько-польське перемир’я.