— Однак же армія пішла проти нас.

— Ми ждемо відповіді Пілсудського.

— Але ж нас б’ють!

— Я все сказав! — І Клемансо дав зрозуміти, що розмові кінець.

У «Мажестику» гримів джаз. А вони — Лозинський, Вітовський, Грицан — ходили чорні, як тіні. Майже не їли і майже не спали. Вони не годні були жити. Адже гине республіка, адже поляки поневолюють край. Вони оббивали пороги Версаля, та їх ніхто не хотів вислухати. Нарешті паризька преса повідомила, що Найвища рада отримала пояснення Пілсудського: наступ почали українці, а поляки лише обороняються…

— Це ж брехня! — нервував Вітовський. — Явна брехня!

— А кому доведеш? — скрушно прицмокнув Грицан. — Кому? Нас же ніхто не хоче вислухати. Ніхто! Це жах якийсь!

Армія Галлера атакувала нестримно. Галицькі міста і села капітулювали одне за одним. А 24 травня комендант Коломиї повідомив Петрушевича, що в наступ перейшли румунські війська, аби захопити Буковину. Це було не лише несподіванкою, але й ударом у спину. В Станіславі зчинилася паніка: його ось-ось можуть захопити поляки або румуни, і Національна Рада та Державний секретаріат опиняться в полоні. А боронитися нічим: румунський фронт взагалі без війська, поляків зупинити не годні. Страх мав такі великі очі, що Петрушевич зібрав усіх на нараду.

— Що будемо робити? Вирішуйте спільно.

— Виїздити!

— Так-так! Треба виїздити!

— Куди? — хмурнів Петрушевич.

Заговорили-закричали навперебій. Десяток думок і пропозицій. Хтось радив: Кость Левицький майнув до Відня — може, й ми туди? А військо? — кричав другий. Здатися, підняти руки вгору… Армію розпустити! Старшинам виплатити тримісячну платню, і най роблять що хочуть…

— Розпустити армію? — скипів Петрушевич. — Ви що? Та нас люди проклянуть! Прийдешні покоління проклянуть!

Знов заклекотали. Армії все одно загрожує розвал — чого чекати, ганебного кінця? А капітуляція — не ганебний кінець? Так не годиться! Перейти до Румунії і здатися Антанті… До Румунії? Як — до Румунії? Румунія ж з нами воює! Тоді, тоді… За Збруч! Так, за Збруч, це одинокий вихід, який випливає зі злуки 22 січня. Але ж за Збручем більшовики! Треба пошукати вільну, незайняту смугу… Мусить же вона бути. З-поміж багатоголосся зринула думка:

— Спершу до Бучача!

За неї схопилися, і 26 травня Національна Рада і Державний секретаріат покинули Станіслав, — місто зайняла польська міліція, яка вже перед тим тайно організувалася.

Під час перебування уряду в Бучачі приїхала делегація Петлюри, яка заявила Петрушевичу, що має повноваження вступити в переговори з поляками, щоб заключити договір про припинення воєнних дій.

— На якій основі? — затремтів Петрушевич.

— На основі нинішнього становища фронту.

— Що, і Тернопіль віддати полякам?

— Іншого виходу нема! Без спільних дій з поляками ми аж ніяк не зупинимо дальшого просування більшовиків.

— Це зрада! — заволав Петрушевич.

— Це реальність, від якої нікуди не дінешся!

І делегація виїхала, як заявила, до самої Варшави, а з-під Тернополя тим часом утікав Петлюра, розсилаючи відозви до галичан, аби вступали до його армії — дістануть багато сала і каші… Невдовзі він опинився у Бучачі. Петрушевич спершу заявив йому протест стосовно спільних дій з поляками, відтак сказав, що Омелянович-Павленко не здатен далі командувати Галицькою Армією, — армія в критичному становищі, потрібен новий командувач.

— Дам! Дам! — запевнив Петлюра. — Генерала Грекова.

— Москаль? Знов москаль! — жахався Петрушевич.

— А де я вам іншого візьму?

— Ані-ані нема?

— Нема! Але я певен, я глибоко переконаний, що генерал Греков якраз та особа, яка нині потрібна.

— Та хай вже буде, — поникло сказав Петрушевич.

Однак Михайло Греков справив на нього непогане враження: відчувались в ньому бистрий ум, залізна рука. І постава належна. Високий, дужий. З великими вусами і борідкою-наполеонкою.

Національна Рада і Державний секретаріат рушили з Бучача до Чорткова, а Петрушевич з Трековим — до Бережан, де перебувала Начальна команда.

Розгарячілий Петрушевич розпорядився негайно викликати Омеляновича-Павленка і Курмановича, коменданта тилу Гриця Коссака, а також усіх штабістів. Як тільки ті посходилися, рішуче сказав:

— Уряд визнає вашу корисну службу, але стверджує вашу фізичну перевтому, уряд рішає об’єднати всі засоби боротьби — фронт й тил — в руках однієї свіжої особи. Нею буде генерал Греков. Прошу знайомитися. А ви, — до Омеляновича-Павленка, Курмановича та Гриця Коссака, — можете відпочити… Вам слово, пане Греків, — умить перейменував його Петрушевич.

Генерал Греков не почувався ніяково. Хоч з вигляду м’який та привітний, проте він був кадровим військовим і зараз розумів, що від нього вимагається. Тож підвівся з підкресленим достоїнством.

— Панове старшини, — розпочав він українською мовою, а далі по-російськи: — Даруйте, що говоритиму на чужій вам мові, бо вашої наразі добре не знаю, але, дасть Бог, коли довше побуду, то навчуся. Я вимагаю в цей складний час слухняності, дисципліни, а передовсім — праці. Я також вірю, що в Парижі доля України буде вирішена позитивно. Найперше наше завдання — зупинити атаки противника.

Петрушевич уважно стежив за старшинами. Здається, нового командувача зустріли прихильно, з надією.

І справді. Після триденних боїв під Бережанами наступ Галлера вдалося спинити, що відразу поліпшило настрій, принаймні в штабі. Петрушевич тішився: на його очах — а він залишався в Бережанах — в оперативному відділі почалось налагодження дисципліни, стало менше базіканини — генерал Греков діяв вивірено, а далі запропонував перенести штаб армії для належної спокійної роботи в Чортків. Петрушевич погодився, і вони разом вирушили в це давнє просторе місто. Уряд і штаб зайняли будинок австрійської скарбової дирекції: уряд — перший поверх, штаб — другий.

Нова мітла по-новому мела. І породжувала різні думки-пересуди. Найважніше — Державний секретаріат через невдачі остаточно втратив популярність, збанкротував. Творити новий уряд — дарма, не та ситуація. Зріла думка про диктатуру і — 9 червня:

«З огляду на вагу хвилі й на небезпеку, грозячу вітчизні, президія виділу Української Національної Ради Західної області УНР і Державний секретаріат постановили надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі виділ Української Національної Ради і Державний секретаріат, уповноваженому диктаторові».

Ним, диктатором ЗУНР, став Євген Петрушевич, — він подякував за довір’я і утворив уряд — уповноважені диктатора — Диктатуру виконували функції міністрів, але без самостійних дій — все підпорядковане диктаторові. Він був певен, що нарешті справи налагодяться, та, коли йому принесли звернення Радянського уряду, отерп, — Радянський уряд, пропонуючи союз, вимагав такого, від чого очі лізли на лоба: галицький уряд зриває з Петлюрою і відкликає з його армії всіх галичан, сповістивши про це навселюдно. В такому разі — союз з більшовицьким урядом; союз проти Польщі і Румунії; обидва уряди творять спільну армію під одну команду; в частини Галицької Армії більшовики посилають своїх комісарів, у справи Галичини більшовицький уряд не вмішується…

Петрушевич читав-перечитував заяву Радянського уряду і губився — він тепер дуже часто губився, і часто нервував, і дуже часто кричав. Особливо кричав на Грекова, чому здав полякам Чортків, через що довелось і Диктатурі, і штабу армії покинути місто і перебратись до Заліщиків. «Потерпіть, пане Петрушевич, потерпіть, — щораз незворушно відповідав Греков, — потерпіть, і Чортків буде "наш»". Він терпів і чекав наступу. Але союз з більшовиками? Він не вірив у їх сили — це хвилинне полум’я… Ось Антанта… Власне, як націонал-демократу, йому важко було погодитися на союз з більшовиками. А тут ще Петлюра!.. Напосідав на нього, горланив:

— Вся Україна проти більшовиків, а ви… ви… — і захлинався. — А ви за союз? Де ваша честь? Це ганьба! Що скаже Антанта? Як ми будемо виглядати на Мирній конференції? Га? Скажіть!