— Боже, ти вся посиніла! — знайшовся Анатоль, схопив її за пальці.— Як лід…

— Та…

— Ходім на каву, я тебе зогрію!

Слова і рішення народжувались підсвідомо, та, певно, в кожній підсвідомості закладена свідомість, бо так чи інакше, а людина про щось думає, чимсь живе, чимсь наповнює свій мозок.

— Ой, мені стидно…

Та він уже не слухав її, а, впевнено взявши попідруч, повів до найближчої кнайпи. Хоча кнайпа була майже порожня й тьмяна, Анатоль вибрав столик у глухому куточку, щоб Леся не почувалася скуто. Замовив кави, для Лесі рому, для себе коньяку.

— За все добре…

Вони не цокались. Леся, ледь приплющивши очі, надпила. Він з ніжністю спостерігав за нею.

— Пий каву.

Кава була гаряча й пахуча. Анатоль відчув, що й сам оживає, він глянув проникливо на дівчину.

— А ти вже порожевіла…

— Справді, зогрілась, — сказала скромно.

— І розквітла, — мовив Анатоль, взяв її руку, стиснув пальчики. — Як блакитна лілея…

Вона заворожено мовчала.

— Лесю, — він знов узяв її руку й знов стиснув ласкаво пальчики. — Лесю, якби… ну, всяк може бути… Пробач, зовсім не те кажу… Словом, ми можемо відійти-відступити зі Львова. Зараз ніхто нічого не знає — війна… — Він замовк, бо зовсім заплутався, а тоді врешті випалив: — Ти будеш мене чекати?

— Так… — і опустила очі.

— Дякую, дорога, — зворушливо пролепетав, тепер він підніс її пальчики до своїх вуст і поцілував кожен. — Ти моя блакитна лілея… — І вже зовсім бадьоро: — А тепер ми ще вип’ємо по чарці, тепер уже за нас. Не бійся. Я проведу тебе додому.

А тим часом польський транспорт з шести ешелонів і бронепоїздом попереду наближався до Львова…

Місія, про яку натякав Вітовський, справді була винятковою: Грицану та Іштвану належало поїхати до Будапешта й вступити у переговори з військовим міністерством в справі обміну галицької нафти на угорську зброю.

— Іштван трохи знає угорські звичаї і мову — це вже добре, — говорив Вітовський, а далі довго й ретельно заходився пояснювати, якою має виглядати місія, як він, Грицан, повинен себе поводити, словом, Вітовський все продумав до подробиць. — Розуміється, може трапитись непередбачене — бери ініціативу в свої руки.

— Думаєш, я справлюся?

— Слухай, Грицан, я не люблю бабських ляпань! Ти закінчив університет, ти правник, ти доволі добре знаєш історію, володієш німецькою, польською, російською, латиною, воював, офіцер австрійської армії, язичок у тебе — дай, Боже, кожному. Що, набиваєш собі ціну чи ламаєшся, як дівка?

— Я справді не впевнений в собі.

— Чого ж ти погодився бути моїм референтом? Що з тобою зараз сталося? Ти ж ніколи не пасував навіть перед авторитетами. Стань тим, ким ти є. А ти ж…

— Добре, їду, — Ярослав не дав докінчити Вітовському, бо вже запалювався, бо поверталася до нього впевненість.

І повернув її, може, — ні-ні, не Вітовський! — Поточняк. Отими своїми рішучими пострілами у львівській кав'ярні, коли була помста за вбивство Ростика.

— З цього й треба починати. Тепер так. Зараз підемо до одного єврейчика, виберете собі з Іштваном найкраще вбрання, наймодніші туфлі, найгарніші сорочки, яскраві краватки, капелюхи… Їхати будете у цьому, це вбрання на вас більш-менш нормальне, а на всі прийоми в новому.

Виїхали того ж дня. Надвечір. Поїздом. Через Бережани, Рогатин, Жидачів, Стрий, Сколе до Лавочного. Звідтам перебралися на чехословацький бік також поїздом. До Будапешта прибули наступного дня в полудень. Іштван трохи знав місто, тож радив поселитися в готелі «Рояль» — і не дорогий, і не дешевий. Відтак негайно поліз у ванну, викупався, переодягнувся й подався шукати ходів-виходів, аби завтра Грицан міг потрапити до міністра військових справ.

Грицан також з насолодою викупався у ванні, одягнув нову сорочку, новий костюм, ретельно пов'язав краватку. Поглянув на себе у трюмо: диви, він ще виглядає елегантним! О, тепер можна вийти на вулицю. Тільки самому. Він не любив провожатих, коли потрапляв у нове місто. Прекрасна зорова пам'ять, інтуїція, вміння орієнтуватися дозволяли йому без будь-яких труднощів освоїтись. Розуміється, про місто, куди потрапляв, у нього була певна інформація і певна уява. На вулиці він примушував себе поводити так, як веде корінний житель.

І зараз, вийшовши з готелю, він спокійно подався до Дунаю, так спокійно, як колись у Відні, мандруючи Віденським лісом. Вражав Ярослава якийсь бодай відносний спокій, що царював на кожній вулиці та в сквериках. Тут не стріляли, тут жили єдинокровні… Дунай був ширший, ніж у Відні, з рівнинного Пешта якось велично виглядала розташована на горбах Буда, може, що була колись столицею угорського королівства, — як Львів — Львівсько-Волинського князівства, — звідси спалахнув факел, під яким боролися угорці проти турецького іга і перемогли.

Він довго стояв у задумі та зажурі на березі голубого Дунаю. А гадки були далеко-далеко — у Львові. Тут, у Будапешті, тихо й мирно, а на вулицях Львова стріляють. А треба б якось помиритися та розділитись: поляки — собі, українці — собі, встановити твердий кордон між ЗУНР і Польщею. Повинна ж бути лінія, що розмежовує дві держави. Адже дурень знає, що в давні часи були Краків і Львів — дві столиці. Не поляки ж заснували Львів — поляки його загарбали. То чому ж тепер претендують на нього? Якщо добиваються своєї держави, то чому не дають змоги сусідові збудувати свою державу? Чи в крові їхній загарбництво? Чи загарбники настільки засліплені в своїй жадобі панувати, що не здатні звладати із власним розумом? А чи виключають розум. Та ні! Загарбник чимсь схожий на злодія. Злодій же знає, що він злодій, а все одно краде. А потому, на суді, виправдовується. Загарбники також виправдовуються перед світом. Поляки, приміром, верещать: ми розбудували Львів! А хто, власне, просив їх розбудовувати? Якщо Данило Галицький заклав фундамент столиці Галицької, то нащадки й дім спорудили б! Так можна добалакатися до того, що поляки українців породили. Такі собі породисті пани-бугайчики, що запліднюють тубільських самок та поліпшують стадо… Гай-гай, політика! Вона теж древня, як і проституція. Власне, вона і є справжньою проституцією. Принаймні в наші часи. Кожен хоче урвати ласий шматок, гнути іншого, щоб розкошувати самому. Це ще до нашої ери було, звідтам пішло, як зараза, як чума. Правда, тоді все робилося без дипломатії: меч у зуби — і вперед!

Почало сутеніти, і Грицан заквапився до готелю, — Іштван був уже в номері.

— Є! — він сплеснув у долоні, й гарячі його тернові очі викресали блискавку. — Міністр люб’язно дав згоду прийняти нас завтра вранці.

— Чудово!

— Але я охляв, пане Ярославе, — проте очі його й далі горіли. — Геть, геть охляв!

— І я, — всміхнувся Грицан.

Вони зійшли вниз до ресторану. Ярослав почував себе скуто, незручно якось. Аж самому було дивно. Йому здавалось, що на нього всі звертають увагу, як на селюка, котрий навіть не знає, в якій руці тримати виделку. Боже, як давно він вечеряв у справжньому ресторані! Ще до війни… Вечірка із Стемпковським до уваги не бралася — вони пили коньяк з кавою скоріше в задрипаній кнайпі, аніж у ресторані: гарна вивіска — ще не ознака ваги фірми. Зате Гаваші наче у власній колибі сидів.

— Ми дипломати, дипломати! — жваво заговорив. — Отже, вечеря на найвищому рівні! А то нас обслуговувати не стануть, подумають: жебраки якісь.

— Командуй…

— З вином? Га? З вином?

— Кажу ж — командуй.

— За перший успіх можна з вином! Га?

— Дай мені спокій, — Ярослав розсміявся, й відразу настрій його змінився: Грицан повернувся в забуті часи.

Вечеряли під музику циган-скрипалів, під вогнисті танці напівроздягнутих красунь. Вони добре відпочили, принаймні зняли з себе кайдани напруги. Тож уранці і до міністра з’явилися свіжі, збадьорені, навіть трохи впевнені в своїх силах. Міністр — брюнет років сорока, з великими чорними очима — тактовно подав Грицану й Іштвану руку, привітно запросив до столу.