«Левицький ставить у мої колеса палки, — думав Петрушевич. — Бач, вивласнення не здійснював, коли стояв при владі…»

Всі наговорилися, та нічого не вирішили — поїзд стояв на старих рейках й іржавів.

Допіру вона віддалася йому — пристрасно й ніжно, а тепер, напоєна його ласкою, лежала упокоєно, горнучись міцно-міцно, мовби хотіла злитися з ним, як це було щойно. Голова її — ще не охолола, ще розпашіла — на його правому плечі, а голі груди жарко гріли його груди, — його ж долоня голубила її спину. Він пригортав її і попри волю думав про Тетяну. Він знав, це дико, навіть жорстоко, але нічого не міг з собою вдіяти. Ні, він більше не заходив — передав Вайдину записку — і годі, але Таня пустила в ньому щось таке… мов накільчене зерно. Він знав, звичайно, що не дозволить собі переступати Антонові дороги, — зрештою, чи Таня цього захоче, — знав, що не покине Оксану, але з ним діялось щось дивне, незрозуміле, якого він не міг позбутися, і, оволодівши зараз Оксаною, він марив, що це Таня, власне, брав Оксану із заплющеними очима…

І взагалі в ці дні з ним щось діялось — була депресія. Жорстока. Дика. Втомлююча. Тепер йому легше збагнути стан Вітовського. Що ж, він знаходив причину тієї своєї депресії: напруга переговорів з поляками, невдачі на фронті, хоча сам і не перебував на передовій. Та, мабуть, не всі мусять бути в окопах, бо це й неможливо. Є свої закони війни, як і життя взагалі: не всі стануть замітати вулиці, як і не всі візьмуться за написання монографій, як народжуються і вмирають держави.

— Ти такий далекий, — зауважила обережно Оксана.

— Який же я далекий? — чи то із здивуванням, чи без нього тихо й задумано сказав Грицан. — Уже ближче не можна бути, як я був.

— Про що ти думаєш?

— Про тебе…

— То ж неправда.

— Якщо знаєш, то чого питаєш? — в його голосі не було ні злості, ні обурення, ні відчуженості, в цю хвилину він і про Таню вже не думав, уже він не знав, про що думав, йому хотілось забуття, а на душі камінь, він тиснув на груди з якоюсь неймовірною силою, він ледь до відчаю не доводив, і ніяк того каменя не можна зняти, він лежить, як напасть, як закляття.

— Ти підеш нині в секретаріат?

— Ні! — кинув рішуче.

— Удома будеш?

— Не знаю! Я нічого не знаю. І нічого не хочу. Не хочу бачити людей. Я ненавиджу їх!

— Тільки не пий…

— Не знаю!

— Принаймні небагато…

Він засопів іще густіше, навіть почав злитися. Можна ж дати людині спокій! Часом і доброта бридка та надокучлива. Невже вона цього не розуміє? Ах, ці жінки! Добре, що розвиднюється. Зараз вона мусить вставати й квапитись до Петрушевича на службу. Коби скоріше! Так хочеться побути самому! Щоб не чути ані звуку… І духу людського не чути! Де кум, де коровай, а де його діти… До чого це? Не знаю! Важко, дикий тягар на серці. Заснути! А вона все горнеться… Може, ще раз її взяти, щоб одчепилася? А чи маєш наснагу? Треба спробувати…

Він спритно перевернув її на спину. І тугі груди затрепетали, мов пара голубів, розкрилися перед ним. Він знов згадав Таню й почав пестити Оксану.

— Ти мене нині замучиш…

Так треба, — подумав Ярослав, — я хочу цього… І щоб ти відчепилася, спізнавши чоловічу силу.

Тіло її було покірне й тепле, віддане, — воно було… Тетянине. І Ярослав голубив його до знемоги.

— Тепер усе… — він засміявся коротко, якимсь дивним сміхом, не то переможним, не то злим.

— Я на роботу не дійду…

— Дійдеш!

— Боже, як я тебе люблю! — спрагло крикнула й розкинула руки, наче було їй жарко. — Як люблю…

А йому вже більше не жадалося її, він потягнувся за цигарками, що лежали поруч на підлозі.

— Що тобі приготувати на снідання?

— Нічого!

— Ну, Ярославе…

— Можна подумати, що в нас є марципани, — він закурив, густо пахнув димом, наче хотів викурити з ліжка.

— Принаймні дещо маємо… Я ж припасла.

— Я перекушу в шинку.

— І питимеш?

— І питиму! — він голосно засміявся.

— Чого ти смієшся?

— Згадав собі одну билицю а чи небилицю: одна поважна дама сказала одному великому чоловікові, що хоче мати від нього потомство, а той розсміявся: «Боюся, що ваше дитя буде таке красиве, як я, зате розум буде ваш…»

— Справді, смішна…

— А тепер цілком серйозно. Правитель Індії Абкар три століття тому вдався до небувалої жорстокості. Відразу після народження він одірвав од материнських грудей кілька десятків дітей. І що ж? Ставши дорослими, вони навіть не розмовляли.

— Цікаво, але до чого це?

— Може, дурна аналогія, але дехто хоче — багато хто! — аби республіка наша, тільки народившись, уже не розмовляла.

— Ти знов за своє… Не треба, рідний. Заспокойся. Тобі не можна хвилюватися, я прошу тебе, Славчику…

— Приготуй чаю.

Нарешті він її спекався! І хоча Оксана просила не хвилюватися, він всупереч бажанню знову повернувся до того, від чого втікав, — до політики. Його непокоїло, що робітничо-селянський з’їзд, який недавно зібрався у Станіславі і на який прибуло майже тисячу делегатів з усієї Галичини, агітував людей розігнати теперішній галицький уряд, як свого ворога, радячи брати приклад не лише з Росії, але й з сусідів — Угорщини, де вчинено державний переворот і владу взяли робітники… Правда, на тому з’їзді перемогли здорові сили, проте замашки не з приємних. Те ж саме стосується і крайової конференції представників комуністичних гуртків, що засідала в залі «Сокола». Здається, вони навіть партію свою створили, ніби — Комуністична партія Східної Галичини. Чи недалеко зайшли? І все те під носом Петрушевича. Що він собі думає? Пощо дозволяє?

— Тобі чай до ліжка?

— Я встаю.

— А я біжу на роботу.

— Щасливо.

— Дай я тебе поцілую…

— Уночі.

— О, поганий..

— Такий вже є.

Ярослав хутко вмився, натягнув штани й заходився голитись; випивши чаю, покинув своє скромне помешкання. На парканах сварилися між собою горобці, жваво виспівували синиці, високо злітали довгохвості сороки — весна… Хоча ночами шерхли калюжі. Та Бистриця вже звільнялася з льоду, а в небі висіли журавлині ключі.

Грицан довго блукав містом. Безцільно й бездумно. Може, годину, а може, дві. Потому присів на одинокій лавці в скверику. Що ж вона принесе, та весна? Оновлення чи крах?

— Перепрошую, у вас не знайдеться закурити?

Перед ним зупинився молодик. У нього були чорні широкі брови і тонкі вуста. І русяві патли до пліч.

— Прошу, — Грицан вийняв цигарки.

— Дякую… А присісти коло вас можна?

— Прошу, як дуже вам хочеться.

— Уже весна…

— Ви майже вгадали, — цинічно сказав Грицан.

— Що буде із ЗУНР?

— А що з нею має бути?

— Політика галицького уряду на дорозі до повного банкротства, — доволі сміливо сказав молодик.

— Тільки всього? — Грицан щиро посміхнувся його наївності.

— Уряд Петрушевича втратив контакт з народом.

— Контакт з народом? — перепитав Грицан і аж тепер пильно глянув на молодика з широкими чорними бровами та тонкими, шнурочком вустами. Та русявими патлами до пліч.

— В уряду Петрушевича-Голубовича смертельний страх перед більшовиками, — молодик заторохтів, наче заведений. — На синьо-жовту окраску перемальовуються старі австрійські кордони. Досі ні робітники, ні селяни не допущені до керівництва державою. Земельний закон і виробничий закон — блеф! Між інтелігенцією і трудовими масами велика прірва, адже інтелігенція нічого не внесла, крім другорядних спроб широкого запровадження мови. Уряд неприхильний до простолюддя, бездушний, процвітає бюрократизм, хабарництво! Всі поставали панами! Контакт з селом зовсім розірваний! Фронт держиться реквізиціями!

Грицан ошелешено слухав його торохкотіння. Це було щось таке — ніби холодний дощ у сонячну погоду.

— Даруйте, нічого не можу второпати, — нарешті не витерпів. — Навіщо ви мені все це говорите? Ви що, більшовицький агітатор? Вас підіслали до мене?

— Так, ми хочемо, щоб ви стали на наш бік, ми багато про вас знаємо. Ви нам потрібні! — допалив молодик.