— Коли б ми були в Житомирі, я повела б тебе до скелі Сокола, — тихо й мрійно засокотала Оксана.

— Мені все одно, я там нічого не знаю.

— Так, повела б до скелі Сокола. Ми вибралися б на кам'янистий берег Тетерева, де висне над водою подоба людської голови, вибита з граніту…

— Це було б романтично…

— Кажуть, коли вороги обложили замок, то житомирці довго відбивалися… — Оксана не вловила в його словах глуму. — І тоді…

— Чим відбивалися? — безпорадно перепитав Ярослав. — Наскільки мені відомо, житомирський замок мав чотири гармати, а з челяді двоє мужиків з жінками і троє малих дітей. Хіба що волів було п’ятнадцять… Єдине, що поробили в замку, — підземні ходи. Як тхори, ховалися завше в нори. Інколи доходило до того, що була справною лиш одна гармата. Взагалі, у твоїх земляків є одне болюче бажання — бачити себе велетами й вважати, що світ почався з Житомира. То що там далі було?

— Не хочу… — Оксана образилась.

— Не гнівайся, — попросив Ярослав. — Вибач за хамство… Але в мені заговорив історик. Більше не буду! Ну пробач!.. — він поцілував її в щоку. — Мабуть, мені дуже все набридло.

Проте вона не одразу обізвалася, а довго й німотно дивилася собі під ноги — перегодя все ж продовжила оповідь: за легендою, Сокіл залишився сам у фортеці, відтак на коні вирвався, щоб зібрати сили на ворогів, але ті наздогнали його на березі Тетерева, пронизали стрілою. Він упав з конем у ріку, а на скелі зосталася його голова — мужня, направлена вперед, де мали бути ті, котрих хотів привести, аби знищити ворогів… На той скельний берег щодень приходила його кохана, — Оксана врешті оживилася, — вічно сумна, а далі не витерпіла й з туги кинулась у вир. Там, де вона вистоювала, тепер ростуть берізки — застиглі її подруги.

— Зворушливо…

— Ти, як завжди, кепкуєш.

— Зовсім ні,— на цей раз Ярослав дійсно не глузував. — У легендах немало правди. А ще більше бажань. В них мудрість і жага людська, — він обійняв її.— Справді, Мавко. І давай сядемо на цій ось галявині, під цими ось берізками…

Оксана відразу пожвавішала, бо так Ярослав називав її в хвилини припливу ніжності, і вона схилилася на його груди, вона всю оддавала себе йому. І то була найпрекрасніша мить…

— Може, поїдемо до Кодні? — перегодя, поправивши зім’яту сукню, палко спитала. — В нас дуже гарно! Річка… Наш садок над самою річкою… Я любила плавати по ній човном, ловити з татом рибу… Я любила пасти корову… І ходити босоніж… Ти любив у дитинстві ходити босоніж?

— Забув уже, коли це було.

— Походимо, добре?

— Добре, — всміхнувся.

— Ну чого ти знов смієшся?

— Ти говориш так, ніби нема війни.

— Я зараз ні про що не хочу думати! — і мовчати не хотіла. — До світової війни в Кодні був маєток графа Ледеховського. Перед жнивами одинадцятого року економ Короткій з челяддю хотів зайняти селянську худобу з пасовиська, а селяни не дали. Тоді він викликав черкесів, та чоловіки з жінками взяли вила й розігнали, а Короткіна закололи на поміщицькому дворі. В ці дні ніхто не ходив збирати панського хліба.

— І чим закінчилося?

— Багатьох вислали в Сибір…

— Між іншим, звідки тебе знає Стемпковський?

— Хто-хто? — Оксана враз почервоніла.

Те її замішання він одразу вловив, як і рум’янці, що видавали, як видають кожну дівчину чи молодицю, котра согрішила. Та ще коли скажеш їй про це зненацька, та ще коли вона й не припускає, що ти дещо цро неї знаєш.

О бідне сотворіння! Воно вміє обдурювати й зраджувати, але брак розуму заважає йому збагнути, що є речі, які бачиш наскрізь, хоча нічим не доведеш.

Моментально перебираючи-аналізуючи Адамові слова, його зухвалу посмішку, Грицан зараз не сумнівався, що Оксана спала з ним. Проте на ревність не мав права. І він доволі спокійно, аби не здригнувся голос, повторив:

— Стемпковський, розуміється, не той, що розправлявся з гайдамаками, а Стемпковський Адам, польський офіцер.

— Він вчився на курсах російської мови, — одказала Оксана, відчувши, що якось затремтіло під грудьми.

— Бодай тебе Кодня, значить, не минула? — Ярослав одганяв ревність першими-ліпшими словами, які згадав.

— О, ти вже знаєш це прокляття? — Оксана несміло підвела на нього очі — в них чи біль, чи покута.

— Я ж, може, історик.

— Так-так, він 'учився на курсах… — підтвердила поспішно, але не так, як цього чекав Ярослав.

«Боже, які ви, жінки, примітивні! Ви гадаєте, що заговорюєте зуби, а насправді видаєте себе…» Проте сказав зовсім інше:

— То що іще є в Кодні?

— Церковно-приходська школа, дві церкви, дві синагоги, костьол і сім шинків, — перерахувала Оксана. — На місці страти гайдамаків — ратуша. Садів багато…

Він слухав, не перестаючи думати про те, що могло зв’язувати Адама з Оксаною. Звичайно, постіль. А що ще? Це єдиний варіант… Як ти сказав? Варіант? Хіба для тебе Оксана — варіант? Та ні! Ти бажаєш її, ти думаєш про неї, отже… Принаймні ти не байдужий до неї. Так, не байдужий. Значить… любов? Не треба про любов! Досить, що була любов до Стасі! А що, як Оксана працює на Стемпковського? Працює… на Стемпковського?.. Та не будь, чоловіче, дурним!

Нараз крізь кущі продерся Дударик.

— Пане отамане, — заговорив він схвильовано. — Мене послав за вами сотник Вайда, вже належить вам з’явитися.

— Що сталося?

— Увесь корпус переходить під Жмеринку.

В очах Оксани і острах, і біль, і розчарування, і відчай — очі Оксани затуманились від сліз…

Передислокація двох галицьких корпусів почалася 5 серпня: перший — через Бар на Васютинці, на північ від залізниці Деражня — Жмеринка, третій зосереджувався в районі Бар — Єлтушків. Група Юрка Тютюнника розгорнулася по обидва боки залізниці Проскурів — Жмеринка. Зранку 8 серпня почався загальний наступ. Червоні чинили завзятий опір, і розгортався по-справжньому запеклий бій. Отаман Тютюнник натискав із заходу; від нього на північ дружно наступали бригади корпусу Осипа Микитки, намагаючись за всяку ціну перетяти шляхи відвороту жмеринської групи, — до вечора було захоплено підступи до Жмеринки; в руки Тютюнника потрапило кілька сот полонених, а Микитка взяв Браїлів, Демидівку і, зіпсувавши залізницю, вислав кінноту на станцію Ворошилівку.

Сотня Вайди разом з усім своїм третім корпусом генерала Кравса штурмувала Жмеринку з півдня — вперті криваві бої до пізнього вечора.

Нарешті 9 серпня зранку група Тютюнника і 5-та галицька бригада вдерлися у місто, захопивши чимало військового майна, через яке ледь не дійшло до… Запахло порохом… Між своїми… Кожен зокрема претендував на трофеї — безапеляційно… На щастя, конфлікт між наддніпрянцями і наддністрянцями було полагоджено. Принаймні цього дня… на цей раз.

Отже, ворога розбито, і він, покинувши Жмеринку, відступав. Однак вже наступного дня виявилося, що всі червоні бронепоїзди і частина ешелонів у ніч з 8-го на 9-те встигли з боями прорватися через галицькі застави на північ…

Галицький III корпус скупчився на південний схід від Жмеринки. Вайда, Грицан, Дударик — уся сотня — поснули просто серед подвір’я, тільки найкмітливіші здогадалися підстелити соломи. Зрештою, земля після літньої спеки була тепліша за піч… А коли прокинулися, стало відомо, що Запорізька група взяла Вінницю.

Заки повернувся Шаманек, генерал Тарнавський вже знав про всі наміри Штабу Головного отамана. Їх приніс четар Паліїв — його ад’ютант, обидві армії ділено на три групи: Західну, або групу командувача Другого Галицького корпусу полковника Вольфа, до якої входили його ж другий корпус та Січові стрільці полковника Коновальця; Середню — Перший і Третій Галицькі корпуси та запорожці; Південну — окремі дивізії Наддніпрянської Армії і 11-та бригада Галицької. Перед Середньою ставилось найважливіше завдання — здобути Київ, — її повинна була прикривати з півдня, в разі наступу червоних чи білих, Південна група, а групі Вольфа належало штурмувати Коростень.

— Полковник Коновалець вельми обурився, що не його січовики братимуть Київ, — повідомив Паліїв. — Я, мовляв, скидав в стольному граді гетьмана Скоропадського, а тепер мене посилають на якийсь Коростень…