— Замовкни! — гаркнув Поточняк. — Бо…

— Через невиконання наказів головного командування, через пасивність на фронті галицьких частин, — кричав Гордієнко, — через…

— Кажу, заткни пельку!

— Так, через пасивність на фронті галицьких частин ви поставили нас у катастрофічне становище!

— Проси пробачення! — звівся Поточняк.

— На шляху до Києва… — Гордієнко і собі звівся. — На шляху до Києва стоїть одна перешкода — багнет Галицької Армії!

— Проси пробачення! — побілів Поточняк.

— Зрада! Чорна зрада!

Поточняк вихопив пістолет і, не прицілюючись, двічі вистрелив Гордієнкові в живіт. У залі — наче на цвинтарі. Звідкись виросли два молодики з галицької жандармерії, скрутили Поточнякові руки й виштовхали надвір, — у небі кружляло, горланячи, вороння.

Того ж дня надвечір до Микитки прибула петлюрівська делегація, вимагаючи розстріляти напасника.

— Ми призначимо суд, — пообіцяв командувач.

— Якщо його не розстріляють, якщо суд не засудить його до розстрілу, — погрожував бородатий петлюрівець, — то самі розстріляємо і його, і всіх членів суду.

Уранці, сам будучи під арештом, Грицан довідався, що Поточняк зник — буцім вивезли потайки з Вінниці. А куди — хто повість? Суд заочно засудив Анатоля до розстрілу.

Тільки Петрушевич приліг на канапі, аби бодай хвилинку перепочити, як його тут же підняв телефонний дзвінок.

— Це я, — почув голос Петлюри. — Слава Україні!

— Героям слава… — промимрив диктатор. Невже знову буде наполягати, аби вести з денікінцями переговори від обох армій? Але ж денікінці непохитні: повна капітуляція Наддніпрянської армії! А чи, озлоблений, всоте почне настирливо вимагати смерті Тарнавському?

Такого присуду Петрушевич боявся. Тарнавського любили. А Петлюру, якби могли, розірвали б. Треба було шукати вихід. Який? Вихід, вихід… Голубович виїхав до Відня, Левицький виїхав до Відня… Може, й собі? Адже тут, у Кам’янці-Подільському, нема що робити. Тут життя кінчене. Що то за держава без території? Що то за армія, яка нікого не слухає? Та найгірше — довкола замкнуте кільце: поляки, румуни, денікінці, більшовики — і тиф. А там, у Відні, можна бодай якимсь дипломатичним кроком чогось домогтися для Галичини. Бодай протекторату під опікою Антанти. А тут він мовби на смітнику.

У двері чи то постукали, чи пошкрябали. Ще когось дідько несе… Петрушевич, однак, гаркнув:

— Увійдіть!

Випрямився. Треба було набрати пози диктатора. Він похапцем поправив бездоганно пошитий піджак, розгладив чорні широкі вуса. А ввійшов Місьо Устимчик. Потоптався біля порога, мнучи в руках кашкета, щось хотів сказати, а Петлюра тим часом кричав у трубку:

— Тарнавського треба розстріляти! Як зрадника!

— Ми ж його зняли, арештували. Що вам ще треба?

— Видайте нам Тарнавського!

— Ми самі його будемо судити.

— До страти!

— Це вирішить суд.

— Побачу, що вирішить ваш суд!

Петлюра кинув зі злості трубку, а Петрушевич деякий час ще стискав свою у спітнілій долоні. Він раптом відчув те, що відчуває злочинець, коли навколо нього стискається коло, як петля на шиї, і виходу нема. Попався в руки… А дійсно, що далі? Так, Тарнавського арештували, натомість Микитка. Але вся заковика в тому, що перед арештом Тарнавський таки встиг підписати угоду з денікінцуми. Петрушевич потайки сказав Микитці, аби зробив таку їм заяву: переговори визнаю, але договір затверджу в порозумінні з моїм урядом. Представники Денікіна погодилися й залишилися у Вінниці, але відмовились розмовляти з делегатами Петлюри, — галицькі стрільці почали чіпляти білі кокарди…

— Перепрошую…

— Що тобі? — непривітно буркнув Петрушевич, бо чекав хоч і невисоких гостей, але принаймні не Міся.

— Даруйте… — дуже тихо, майже нечутно промовив Устимчик. — Вас хочуть убити… за Тарнавського.

— Вбити? — насторожився.

— Всі жаліють Тарнавського. Отже, кара смерті може викликати бунт стрілецтва.

Не вірив. Ще почувався при силі і владі. Одначе то неабияке застереження — розлютована людина на все здатна. Та ще в теперішній ситуації. На якусь мить задумався. Треба зважити. Але не на очах у Міся. І він змахнув мізинцем:

— Гаразд. Іди.

Так, добром тут не пахне. Відразу ж за Устимчиком появився особистий ад’ютант Тимцюрак.

— Ось склад суду, що повинен судити Тарнавського, — простягнув аркуш паперу. — Затвердіть.

І знов задумався Петрушевич. Затвердити… А що, коли Місьо каже правду? Все ж може бути. Серед стрілецтва вирує люта ненависть до начальства. А звинувачують в усьому саме його, Петрушевича. І погрожують. Хіба ж не одержував анонімних листів? Ще скільки! Таки правду говорить Місьо. Треба вибрати якусь мудру серединку. Але яку? З одного боку — стрілецтво, а з другого — Петлюра.

— Не будете затверджувати? — Тимцюрак покусав тонкуваті, видовжені, трохи перекошені вуста.

— Чому ж, буду… — продовжував шукати серединки Петрушевич. — Добре, затверджую, але попереджаю — чуєте, попереджаю! — без погодження зі мною вироку не виконувати.

— Звичайно, я виконаю вашу волю, але я не наділений ніякими повноваженнями. В мої обов’язки входить лише доставити в Жмеринку затверджений вами склад суду.

— Це легко поправити. Розпорядіться, аби вам підготували папірець від мого імені, що ви мій особистий порученець. І будете тримати безперервно зв’язок зі мною.

— Взяти охорону?

— Про всяк випадок…

Жмеринка… Вона запам’яталася Петрушевичу хіба безконечністю залізничних ниток і тунелями під ними — він кожного разу там блудив… Так! Але Жмеринка, крім того, і… Торік, у січні, знавіснілі більшовики вибили звідтам загони Центральної Ради. То чи варто робити суд у цьому місті? Може, й ні. Проте пізно. Тарнавського і Шаманека вже доставили туди, інші поховались… Ще одне непокоїло: чим добереться Тимцюрак? Прямих доріг з Кам’янця-Подільського нема. Нема й прямої залізниці. Хіба через Могилів-Подільський. Дати йому авто? Е ні, а що сам при потребі буде робити? Хай їде потягом через Могилів-Подільський. Та й із судом не так уже спішно. Нехай трохи втихомириться стрілецтво. І все ж — на кого тепер покластися? Як на кого? Поставив же ти командувачем Микитку, на нього й покладайся. Микитка відважний, добра людина… Петрушевич переконував себе в одному, а вже знав інше. Йому донесли: стрілецтво ненавидить Микитку, особливо Ціріца.

«Що ж робити? — ламав-сушив голову Петрушевич. — Левицький у Відні… Голубович у Відні… Всі інші мої спільники у Відні… Може, й собі? Адже я зробив усе що міг. На більше не здатен. І взагалі більше нічого в Кам’янці-Подільському не можна зробити. Може, й собі до Відня? А там розпочати все заново…»

Він бився, наче муха об шибу. Виїздити? Застрелитись? А тут ще рознеслася чутка, що Петлюра збирається втікати до Румунії. В це можна було повірити. Петлюра в такій же самій безвиході, як і він, Петрушевич.

У той день, коли почався суд над Тарнавським і Шаманеком, знову застережливо появився Місьо Устимчик і знову добродушно, з довірою до Петрушевича попередив:

— Сьогодні може бути напад на Диктатуру.

— Звідки такі дані?

— Хіба вам мало того, що я знаю? — ображено сказав Місьо. — Як не хочете, то не слухайте.

Але Петрушевич послухав і звелів виставити довкола будинку посилену варту. Вечеряли при зброї. І хоча не було нападу, але тривога відчувалася на кожному кроці. Врешті-решт Петрушевич зважився… Вранці скликав всіх, хто працював під рукою. Але поводив себе так, наче нічого не сталося. Принаймні змусив себе поводитися саме так. Ніхто не повинен відчути його тривоги. Коли всі розсілися, Петрушевич довго дивився на них — на тих, хто служив йому вірою і правдою.

— Отже, помислимо розсудливо, — перервав свою мовчанку. — Галицька Армія конає в тифу. Денікін напирає, поляки стоять на Збручі, більшовики в Києві, на фронті нема чого їсти, грошей нема, — що будемо робити?

— Усунути Петлюру, змінити кабінет!