— Я розумію, — закохано й згідливо прошепотіла дівчина. — Я й так щаслива, що бачилася з тобою. До завтра, Антоне.

— До завтра… — кивнув головою.

Петрусь і Таня деякий час ішли мовчки. Але Петрусь не з тих, хто може довго мовчати.

— Тобі заспівати?

— Я вже чула твої пісні…— вона подумала про хатку в лісовій пущі, як того жадав Антон.

— Тоді легенду про голубу квітку… Хочеш?

— Розповідай, — відказала неуважно — вона ще жила Антоном, потиском його руки, його ласкавим словом.

— Діялося те давно, — зачав Дударик. — Ще коли бусурмани плюндрували нашу землю. Одного погожого дня чорною хмарою посунули на тихе подільське село. Забрали всіх хлопців. Тоді печальні дівчата стали перед завойовниками на коліна:

— Поверніть нам наречених.

— А що за те буде? — скалив зуби їх старший.

— Що захочете — загадайте.

— Ну що ж, — прищурився старший. — Зіткайте полотняну дорогу від вашого села до нашої столиці. Зіткаєте?

— Зіткаємо.

— Отоді й відпустимо ваших хлопців з полону.

Ткали… Дні, місяці, роки… Вже половину дороги виткали й раптом довідалися, що їхні хлопці залицяються до чужинок. І тоді наймолодша з ткаль сказала:

— Перекинусь я, дівчата, квіткою — голубою ніжною квіткою, котра росте в наших лугах, попрошу вітра буйного, аби переніс мене туди, де наші милі, попрошу, аби посадив на чужій землі. Сонця попрошу, аби дали мені життя, дощику попрошу, аби напоїв мене. Буду там рости, нагадуватиму нашим хлопцям, що десь є рідна земля і ви.

Так і сталося. Вітер переніс її в чужі краї, сонце дало життя, а дощ — вологу.

Вийшли якось хлопці-полоняни з косами на чужий луг, чужинцям накосити сіна і…

— Товариство! — вигукнув наймолодший. — Наша квітка!

— Справді!

І тупилися коси, і плакали хлопці на землях чужинецьких, і осоружними стали їм дівчата-чужинки. А кохані їхні все ткали й ткали полотняну дорогу — дні, місяці, роки… І нарешті настав той день, коли стрічали своїх милих з полону. Лиш наймолодшого ніхто не стрічав. Ба ні! Край дороги стояла квітка з ніжними голубими пелюстками. Хлопці й дівчата оточили сумного наймолодшого горе розраювали. А голубу квітку назвали незабудкою…

— Ось і кінець, Таню, подільській легенді,— зворушливо промовив юнак.

— Звідки ти усе знаєш? — дивувалася дівчина. — І співати вмієш, і легенди розповідаєш…

— Мати навчила…

— Ти мамин синочок?

— На добраніч… Мене сотник жде.

— Ти образився?

— Ні, мене жде сотник.

— Пробач мені…

— Сотник жде. На добраніч.

Він зник у згуслій гущині ночі, а Таня, провівши його туманним поглядом, заквапилась розшукувати Оксану, аби довідатися, чи ніхто не питав за нею. Вона ж бо не відпрошувалася в лікаря. Не відпустив би — суворий!

«А Петрусь, мабуть, таки образився, — з прикрістю подумала. — А ще прізвище носиш — Острогляд! Який же ти острогляд, коли душі людської не побачила? Завтра ти повинна ще раз вибачитися, бо ж гріх дитину ображати… Він же справжнє безпорадне дитятко…»

А Вайда тим часом обійшов свою сотню, перевірив пости, з Петрусем зіткнувся біля воріт. Дударик відрапортував:

— Виконав ваш наказ!

— Який же це наказ? Прохання… — Вайді не хотілося спати в душній хаті — блохи тятимуть. — Ти як хочеш, Петрусю, а я ляжу на возі. Ніч тепла. Не замерзну.

— А мені з вами можна?

— Чом же ні, звичайно, можна.

— Надворі свіжіше… Правда?

Вайда кивнув. Стояла глибока ніч. Мерехтів Чумацький Шлях. Палахкотіли зорі. Форкали коні. І сумно мовчала безплідна груша. Тільки Вайда, вкрившись шинелею, зручно влігся, як Петрусь висунув з-під поли голову.

— Так тихо і такі яскраві зорі… Пане сотнику, а ви чули легенду про сузір’я Стрільця?

— Ні, не чув, — зізнався Вайда. — Це цікаво. Зорі, як і люди, по-своєму цікаві… Якби це день, охоче послухав би, а так, вибач, заснути можу.

— Від моїх легенд і моїх пісень ще ніхто в світі не засинав, — впевнено прорік хлопець.

— У такому разі слухаю.

— На горі Пеліон, — відразу почав Дударик, — у печері старого та мудрого кентавра на ім’я Хірон жив легендарний Геракл. Вони були великими друзями. Випадково Хірон поранив себе отруйною стрілою Геракла і помер. Зевс узяв його на небо. Кажуть, що отоді й виникло сузір’я Стрільця.

— Звідки ти все знаєш? — Вайда здивувався так само, як допіру Таня. — І легенди, і пісні…

— Я ж, може, вчився в гімназії. Хіба я вам не казав? А під час канікул записував пісні та легенди.

— Повідав, повідав, — підтвердив Вайда. — Забув, друже… Війна все з голови вибиває. І пам’ять також.

— Я селянський син, — не без гордості похвалився Петрусь. — А моє щастя, що одинак, — всі брати ще малими повмирали. Тож мене тато-мама послали в науку.

— Зрозуміло. А тепер будемо спати.

Уранці Вайда прокинувся від легкого приторку. Над ним схилився Грицан. Вайда спершу не повірив.

— Не може бути! — протер очі.

— Може бути! — весело підтвердив Ярослав. — Прибув у ваше розпорядження, пане сотнику!

Вайда зіскочив з воза, і вони обнялися. Та раптом Вайда оговтався, притлумив свою радість і, стенувши плечима, спитав:

— Даруй, але я не розумію, чому ти тут? Ти ж поїхав з місією до Львова, на переговори.

— Поїхав і приїхав, — на вустах Грицана — посмішка. — А опинився тут тому, що мене розжалували… Отже, стрілець…

— Чекай-чекай! За що розжалували?

— їх світлість диктатор пан Петрушевич сказали, що я зірвав переговори з поляками. Отже, стрілець…

— Та чекай! — вгамував його Вайда. — Розтлумач по порядку. З твоїх слів важко щось збагнути.

І довелося Грицанові скупо, з прикрістю, а ще більше з сарказмом, оповідати про свою з Шухевичем та Поточняком львівську одіссею та про розмову з Петрушевичем і Тарнавським у Кам’янці-Подільському. Вислухавши, Вайда обурено вигукнув:

— Ідіоти! Вони справжні ідіоти. Хіба так можна?

— Не подумай, Антоне, що я собі щось з того роблю. Я ніколи не мріяв ні про яку кар’єру. Навпаки, ця так звана дипломатія мене вже замордувала… А якщо я щось робив, то було одне побудження — прислужитися по можливості краєві.

— Я тебе розумію.

— Але не будемо про це, — Грицан махнув правицею. — Я радий, що генерал Кравс задовольнив єдине моє прохання, власне, інших не було: коли я довідався, що ти тут, попросився у твою сотню. Отже, приймай, — він прісно всміхнувся. — 3 тобою легше мені покутувати гріхи свої…

Вайда слухав його уважно, водночас думаючи напружено про те, як легко ранити людину, навіть без кулі,— свій — свого…

— Ось, властиво, байці кінець… — і жартівливо виструнчився. — Пане сотнику… фронтовий стрілець…

— Перестань!

— А що? Треба ж відрапортувати… — бриніли глумом уста.

— Так не буде, як вони того хочуть!

— Що ти маєш на увазі?

— Який там ти фронтовий стрілець! І щоб тебе де-небудь приткнути… — Вайда зробив паузу. — Якщо це не буде тебе принижувати… Ти ж все-таки в чині отамана… Отже, як тебе не принижуватиме, будь моїм заступником.

— Але ж я фронтовий стрілець!..

— Перестань! — знов злісно обрубав його Вайда. — Мені воювати, а не Петрушевичу. То як — згода?

— Наказ командира — закон для підлеглого…

— Досить тобі дурня клеїти, Ярославе, — Вайда повернув голову до воза, звідки стирчала голова Дударика. — Там у нас щось тепле залишилося?

— Залишилося, авжеж!.. — Петрусь зіскочив на землю.

— Приготуй нам у хаті.

— Зараз, пане сотнику, я вмить.

— Мій джура, — з гордістю мовив Антон. — Але тебе передовсім, розуміється, цікавить Оксана. Не хвилюйся, вона тут, поснідаємо — і зустрінешся. Чи ти вже хочеш?

— Потерпить… Терпеливість гартує. По собі знаю. Хоча це й коштує неймовірних зусиль.

А поруч під легким ранковим вітром ворушила листом безплідна груша, майже гола, з наполовину трухлявим стовбуром.

Петлюра і його генерали знали: армії Соборної України, щоб досягти значних політичних наслідків у поході на Київ, потрібно захопити Правобережжя і прикритись хоч на деякий час сильним водним рубежем — Дніпром, щоб мати змогу організуватися та налагодити спокій і державну працю на цьому великому терені. З Правобережжя є два найважливіші напрямки: на Київ і Одесу. З політичного боку, перший коментарів не потребує — мати городів руських, з економічного — цукроварні, винокурні, гарбарні спричинилися б до поліпшення тяжкого матеріального стану. Другий же район взагалі найбагатший. І головне, як твердили Петрушевич з Шаманеком, звідтам, з Одеси, є доступ до Європи, можливість налагодити не лише політичні зносини, а й торговельні, щоб отримати з-за кордону украй потрібні зброю, одяг, ліки. Одначе на узбережжі Чорного моря і в Одесі ще з початку року засіли більшовики.