— Пліткам? — вибухнув гнівом Горлицький. — Хіба тиф — це плітки? Хіба тисячі смертей — це плітки?

— Що пропонуєте? — незворушно спитав диктатор.

— Єдине можу запропонувати! — вигукнув Горлицький. — Заразити тифом тих, хто довів стрільців до такого стану!..

Запала мертва тиша.

— Це, пробачте, пане сотнику, дітвацтво, — не розгубився Петрушевич, голос крижаний. — Розбрід ніколи не приводив до добра. Однак! Про це ще буде мова. А поки що я прошу послухати всім вам добре відомого доктора Євгена Левицького.

Той підвівся з-за столу неквапно, як і належить дипломату, — неквапність мала вгамовувати пристрасті, загострити увагу. І дійсно, офіцери помовкли. Доктор Левицький говорив довго, здавалось, переконливо й вагомо — він нарікав на Антанту, на неправильне рішення Паризької мирної конференції, котра віддала Східну Галичину в руки Польщі, наголошував на тому, що боротьба за ЗУНР не припиняється ані на хвилину…

— Політична ситуація настільки зараз для нас поправилася, — продовжував Левицький, — що Америка і Англія схильні допомогти нам.

— Чому ж не допомагають? — викрикнув Поточняк.

— Допомагають! — ствердив Левицький. — До Денікіна, приміром, уже поїхала англійська місія, яка має схилити його до того, щоб не робив ворожих кроків супроти Галицької Армії…

— Уже зробив!

— З початком листопада, — вів своє Левицький, — з Англії має надійти до Кам’янця-Подільського або до Могилів-Подільського десять тисяч комплектів обмундирування…

— Галицька Армія — мандруючий магазин трупів! — перебив його Горлицький. — А кого ж підтримує Антанта?

— Панове, ви так зі мною поводитесь, ніби в усьому винен я, — ледь не образливо сказав Левицький. — Я тільки наголошую на тому, що вдається зробити нам за кордоном.

— А яке ставлення Антанти до Польщі? — спитав Поточняк.

— Ну, сподіваюся, ви знаєте, що східногалицьку справу ще не вирішено, але наразі Польща дістала двадцятип’ятилітній мандат на Східну Галичину… — докінчив Левицький.

Більше запитань не було, і доктор Євген Левицький сів поруч з Ціріцом, котрий свердлив офіцерів гострими очима. Натомість підвівся Петрушевич, — град запитань і нарікань: тиф, брак ліків, одягу, взуття, їжі, туга за Галичиною… А ще казали: треба було іти в Карпати, ближче до Чехо-Словаччини, — в Карпатах з поляками все-таки можна було б воювати, як воювали впродовж кількох століть опришки. А тут, за Збручем, чужина… На крайній випадок треба було послухати командування Галицької Армії, а не Головного отамана: йти на Одесу, а не на Київ…

— І не забувайте, що розвелися підпільні більшовицькі агітатори, — застеріг Поточняк. — Це може погано скінчитися, як і ота приязнь Петлюри до поляків…

— Яких підтримує Антанта! — докинув Горлицький.

А генерал Тарнавський все мовчав, майже не прислухаючись до того, що говорилося, — одна стриміла думка: хоч би мої посланці дібралися до денікінців, хоч би до чогось з ними договорилися… Бо ці ось балачки — балачки в повітря. Петрушевич і Петлюра вислухають, наобіцяють сім мішків вовни й поїдуть собі спокійно до Кам’янця-Подільського, — армію треба рятувати! За всяку ціну, будь-яким коштом! Інакше тиф винищить її до решти.

— А де ж Петлюра? — не втерпів Поточняк.

— Приїде, — запевнив Петрушевич. — Неодмінно.

Але вже смеркалось — нема… Звечоріло — нема… Проте ніхто не розходився — всі повечеряли і чекали. Петлюра, однак, з’явився. З ним був і командувач Придніпрянської армії Сальський, якого одні називали отаманом, — як любив це робити Головний отаман, — інші титулували генералом — кожен на свій смак…

— Слава Україні! — ще з порога Петлюра стрімко змахнув правицею; як завше, він мило посміхавсь.

— Героям слава… — мляво і рідко.

У цьому, відчув Тарнавський, було щось зловіще. Власне, своєї неприязні до Петлюри старшини не приховували. Надто ж тепер, у цей критичний момент. А зараз усі помовкли, чекаючи, заки Головний отаман зніме шинелю та шапку. Нарешті він залишився у військовому френчі, затягнутому під горло, причесався.

— Я готовий вислухати вас, — мило сказав Петлюра, зручно всідаючись поруч з Петрушевичем. — Прошу.

— Кажіть, кажіть… — підбадьорив Тарнавський.

— І скажемо! — викрикнув Горлицький.

— Дозвольте мені,— підвівся Поточняк. — Найперше, пане Петлюра, Галицька Армія для вас мачуха. Для Дієвої Армії все, а для нас нічого. Кілька місяців ми не дістаємо платні, складаємося з власних фондів на виплату стрільцям. Ми не дістали одягу, білизни, чобіт, черевиків, медикаментів і так далі, і так далі. В нас повно хворих. А де ліки? Помимо того, ви ширите деморалізацію в Галицькій Армії, бунтуєте проти Начальної команди, проти диктатора…

— Цього нема! — рвійно заперечив Петлюра. — Ми дійшли згоди!

— Формально! — відрубав Горлицький.

— Щодо інших претензій, то я певен, я глибоко переконаний, що відносини поправляються, — з Америки і Франції йдуть великі посилки для обох армій. Через Румунію. Таким чином, через два-три тижні всього буде доволі…

— Ситі обіцянками!

— Я певен, я глибоко…

— Чули!

— Одначе, панове… — заблагав Петлюра. — Прошу вислухати! І разом з тим прошу: протримайтеся два-три тижні…

— Тримайтеся за наші воші!

Тарнавський сидів схильці й мовчки, він ніколи не виголошував ніяких промов, не хотів говорити і зараз — зараз у нього було одне бажання — щоб старшини добре натовкли морди Петрушевичу і Петлюрі… До крові!

— Я певен, я глибоко переконаний, що відносини поправляються… — незмінно стояв на своєму Петлюра.

— Вони можуть поправитися лише тоді,— твердо заговорив Горлицький, — якщо змінити придніпровський уряд і віддати його у відповідні руки!..

Це була бомба. І не знати, як сприйнявся б її вибух, коли б раптом під вікнами не пролунали постріли. Всі кинулися надвір — кілька чоловік, поділених на два гурти.

— Що таке? — спитав Петрушевич.

— Галичани — зрадники! — один гурт.

— Брешете! — другий гурт.

— Вони хочуть іти на угоду з Денікіним!

— А ви з ляхами!

— Брешете!

— Розходьтеся! — розпорядився Петлюра.

Але ніхто навіть не поворухнувся. Галичани свердлили очима петлюрівців, а петлюрівці — галичан…

— Хай самі доходять порозуміння. — Диктатор торкнув Головного отамана за рукав. — Хай самі…

І нарада продовжувалася. Однак тепер розмова не клеїлася. І знову мовчки сидів Тарнавський, думаючи, чи дійшов Грицан, чи нічого йому не перешкодило. Він і далі абсолютно не прислухався до того, про що говорилося, — він усе знав, він хотів, аби зараз убили Петлюру і Петрушевича…

— Я певен, я глибоко переконаний, ці чутки про угоду з Денікіним не даремні! — почекавши, поки втихомиряться старшини, трагічно просторікував Петлюра. — Це змова за нашою спиною!

— Ми ніколи не перейдемо до Денікіна, — твердо запевнив Петрушевич. — Так, панове старшини?

У гулі ніхто нічого не розібрав…

Нарада продовжувалася до другої години ночі, але, як і передбачав Тарнавський, ні до чого не привела. Це була звичайна балаканина. Опісля, в штабі, коли Петрушевич залишився вічна-віч з Тарнавським, то недовірливо спитав:

— Звідки такі чутки про змову з Денікіним?

— Я послав уповноважених з протестом проти розстрілів денікінцями наших полонених, — без вагань відказав Тарнавський і спокійно дивився диктатору в очі.

Контакти українського фронту з денікінським командуванням було все ж таки наведено, і першого листопада, о сьомій годині ранку, Грицан, Лисняк та Левицький були вже в Зятківцях, що за десять з гаком кілометрів од Гайсина, — штаб генерала Слащова містився на залізничній станції, в одному із спецвагонів.

— Генерал зараз вас прийме, — сказав посивілий поручик.

Стояли і ждали. Грицана бив дрож. Напруга була така, що ноги, здавалось, задерев’яніли, тільки серце гупало.

— Прошу, господа.

Навстріч галичанам підвівся ще доволі молодий чоловік у кубанському козачому строю — барвистому, навіть аж запишному.