— Все, більше нічого нема, — вона зіщулено стенула плечима, соромлячись свого убозтва.

— Не хвилюйтесь — все є,— мовив Ярослав. — Ми є…

— То прошу до столу.

Вони сіли одне проти одного, і Грицан неквапливо, похнюплено наповнив по вінця чарки.

— Я боюся сп’яніти…

— А я вам зараз щось скажу. — Він узявся пальцями за келишок. — У вересні шістнадцятого року, коли Січові стрільці вже не хотіли воювати за Австрію, комендант легіону благав старшин: хоч за окопи їх виведіть, хоч зробіть вигляд, що воюєте… — Ярослав ласкаво всміхнувся. — І ви зробіть вигляд, що п’єте. Ну, Оксаночко, будьмо!

І вони цокнулися, і вона, заплющивши очі, випила, однак майже все до дна. Ярослав вдав, що не запримітив. Картопля була напрочуд смачна. Оксана їла якось обережно, наче закрадаючись. Ярослав подумав: при зародженні кохання, як і при згасанні, люди, зостаючись наодинці, завжди перебувають у стані якогось замішання.

— А як ви стали істориком? — Оксана, переставши їсти і вичавивши з двох крапель свого погідного неба всю печаль та залишивши саму ніжність, викреслила над верхньою губою рисочку.

— Цілком випадково.

— Не розумію.

— Справді! Коли я був гімназистом і повертався додому на вакації, мені оповідали, що довкола мого рідного Буська колись було багато церков, які поглинула земля, передусім в низинній місцевості Бугу. Разом з церквами пішли в землю й книги, які буцім описували, хто ми такі і звідки появилися. Мені снилися ці церкви, снилися книги, я навіть потайки брав лопату і йшов копати… Мені здавалось, що я викопаю церкву і знайду книжку, в якій буде описано, хто ми такі і звідки походимо. Зрозуміло, я нічого не викопав. А потому мене захопили праці нашого відомого історика Юліана Целевича. Він народився в Станіславському повіті, після чотирьох років навчання у Львівській духовній семінарії полишив теологію й поступив до Віденського університету, аби грунтовно вивчити історію. Він помер над підручником історії України для середніх шкіл. Уявляєте, звечора працював, а вранці його не стало. Мені запали в душу його слова: «Правдиву науку може подати лише правда, нехай би і яка була сумна, щоб тільки дійсно була правда».

— Цікаво…

— То що, Оксаночко, ще по крапельці?

— Та-а…

— Ну, крапельку.

Відтак вона трішки порожевіла і здалась Ярославові ще кращою. Ярослав уже сміливіше спитав:

— А як ви опинилися на Стрілецькій площі? Ну, тоді, коли ми з вами познайомилися?

— Та-а… — Оксана знітилася. — Мені розповіли легенду про синьооку Вожену, яку застрелили гусари. Я хотіла уявити, як то було, і пішла, — вона осміхнулась. — Пішла і…

Ярослав знав цю легенду. Вона народилася після пам’ятного червня дев’ятсот другого року, коли у Львові вибухнув загальний страйк будівельників і зав’язалися барикадні бої. А прелюдія така: жила собі синьоока юна Божена, віртуозно грала на скрипці — грала так, що під її вікнами не раз зачаровано зупинялися австрійські гусари-офіцери, аж допоки один з них — поручник Геза — не закохався. І вона відповіла на любов. І ще ніжніше розмовляла її скрипка. А коли на Стрілецькій площі гусари порубали шаблями повсталих робітників і чорний брук зачервонів, побачила Божена, що під копитами Гезиного коня гине маленька дівчинка, схопила кимсь кинутого револьвера, стрельнула в саме серце свого Гези й кинулася тікати. Аж до отчого дому гнався за нею котрийсь з гусарів, і під вікнами, де ще донедавна слухали гусари чудодійну скрипку, наздогнала Божену куля. У хвилину її смерті така настала тиша в місті, начеб воно вимерло.

— …і зустріла вас.

Тамуючи хвилювання, Ярослав поглядав на її розпущене волосся — каштанові хвилі хлюпали на нього запахом конвалії; поглядав на закучерявлений віхтик, що гроном звисав над ніжністю очей; він поглядав на проріз її голубого, з білими ромашками халата, де налились тугенькі груденята, і… і не звладав собою. Наче билинку, висмикнув Оксану з-за столу й поніс на тапчан, — вона не пручалася… Потому, ніби розчавлена, довго лежала німо, не розплющуючи очей.

— Ти образилася?

— Ні…

Він поцілував її, ще і ще. Він усім єством одчув, яка вона зараз дорога йому. Скарб!

— Я розчешуся…

Вона незграбно сповзла з тапчана, притьмом закутуючи халатом білі стегна. Ступила крок до дзеркала.

— Десь я вичитав, що Платон твердив, ніби колись людина була цілістю, — глухо заговорив Ярослав, — та за якусь там кару Бог розпиляв її надвоє — тепер кожен шукає своєї половини. Як бачиш, я знайшов свою половину… — він пив її очима, як допіру випив у постелі.— Ну йди, йди до мене…

Вона чи вагалася, чи не сподівалася його повторного зову. Стояла розгублено — ще розпашіла, не остигла. Відтак покірно підступила. Ярослав ласкаво пригорнув її, прихилив до грудей, — вона лягла поруч.

— Кажуть, перлини з’являються на світ від сліз ангелів, котрі впали в море, — гладячи її плече, тихо мовив Ярослав. — Ти ж виросла на суші…

— На политій кров’ю Коденці…

— Кажуть, навіть гадюки і змії туляться. Навіть коні люблять ласку. І все ж таки щасливою людину робить не кохання, не успіх, а переконання в тому, що правильно вибрав дорогу, що єдиний шлях знайшов, на якому можеш дечого досягти.

— Я тобі буду допомагати…

— Хоча… Якось Ганнібал дуже затруднювався в переправі через Рону своїх слонів. Не йшли — і годі! Тоді великий полководець переправив кілька самок. І дивне диво сталося: самці кинулися вслід…

— Ти не хочеш мене слухати… — ніби зобижено сказала Оксана. — Але, слово честі, я можу тобі допомагати.

— Дякую, дякую, ласкава Мавко… І все-таки сума страждань перевищує суму насолоди… — він міцно поцілував її.— А зараз… Зараз я принесу свою дисертацію. І розкажу тобі, як народжуються і вмирають держави. Хочеш?

— Дуже.

— Я туди й назад!

У дверях Грицана стриміла несподівана й радісна записка: «Приїздить з Чернівців Віцко. Завтра в обід чекатиму тебе в кав’ярні «Ватра». Твій Ростик-Хвостик».

Вокзал у Чернівцях так був загачений народом — не те що сісти — стати ніде, навіть стіни не було вільної, щоб притулитися. Всюди — люди, люди, люди… Якийсь миршавий чоловічок, одкинувшись на поруччя лавки, зав’язав собі носовою хусточкою очі; вона була така брудна, аж чорна, та, певно, помагала йому заснути. Інший — нащось зняв чоботи й засучив по коліна холоші. Так смерділо потом, що Дмитро Вітовський не витримав і вийшов на перон.

Був це тридцятип’ятирічний мужчина середнього зросту, з залисинами, які робили чоло досить високим, волосся мав ясно-каштанове, такі ж були й вуса, прокурені трохи, акуратно підрізані. Обличчя виглядало старшим, і скроні вже були пошиті срібними нитками. Він стояв мовчки, накинувши сіру шинелю наопашки, голубі його очі були далеко-далеко, де за містом синіли обриси Карпат.

Кого він виглядав? Нового Лук’яна Кобилицю? Чи дивився, звідки ще можуть прийти вороги? Всю свою історію ми тільки те й робимо, що виглядаємо, звідки прийдуть вороги. І Чернівці не раз виглядали. Чернівці були збудовані за часів Ярослава Осмомисла як фортеця для захисту Галицького князівства, — тричі місто спустошували поляки, по два рази турки і татари, врешті захопила Австрія — неперерваний ланцюг грабунків і спустошень. А може, на зорі світу якась диявольська сила крапнула в душу людську отруту? Бо як інакше розцінити, що люди не можуть жити в спокої? Як пояснити бажання одних захоплювати інших?

«А нас завжди хтось захоплював, — подумав Вітовський з гіркою досадою. — Нещасний той, хто безсилий себе захистити. Але нещасним є і той, хто мириться з рабством, звикає до нього, як до легкої ноші. А ось російські солдати Чернівецького полку сміливо сказали: «Мир хатам! Війна палацам!» Тепер вони, мабуть, натхненно будують свою Радянську республіку. Що ж, усі вміють будувати, крім нас. Ми здатні хіба що тяглом бути. А чи не тому, що наш люд насамперед думає, аби вижити, а не жити. Жаль, що не всі розуміють різницю між прожиттям і життям. Власне, хліб також має свою силу. Тридцятиметрові стіни Вавілона могли б витримати удар сучасної облогової артилерії, але голод примусив фортецю капітулювати. Щоправда, не кожен з наших сучасних галицьких провідників зважився б на те, на що зважився цар Вавілона».