Оселившись, всі четверо зійшли до мляво освітленого ресторану вечеряти. Вітовський передовсім попросив свіжих газет. І поки кельнер сервірував стіл, розгорнув «Діло».

— О! Є! — жваво, зраділо вигукнув. — Чутки підтвердилися: на Великій Україні створено новий уряд — Директорію.

— Хто ж туди ввійшов?

— Швець, Макаренко… Володимир Винниченко… А Петлюра водночас головний отаман всеукраїнського…

— … ще не існуючого війська? — засміявся Іштван.

— Ну, чому ж? — спохмурнів Вітовський. — У Білій Церкві стоять Січові стрільці Коновальця. Це неабияка сила.

— Скоропадському капець! — резюмував Грицан.

— Звичайно, з гетьманщиною буде покінчено!

— І можна нам розраховувати на поміч? — якось чи наївно, чи по-дітвацьки спитав Іштван.

— Ми однієї крові діти. — Вітовський відклав часопис і взявся за ложку. — Україна мусить бути єдиною.

— Я, зрозуміло, за, — сказав Грицан. — Але, вибач, страшенно сумніваюся, що дійдемо згоди. Так, ми одної крові діти! Але виховані в різних оселях.

— Ти хотів їсти… — сказав Вітовський. — І не забувай, колего, маємо зустріч з державним комісаром Тернополя і повітовим військовим комендантом. Зрозуміло, організаційні справи будемо вирішувати завтра, а нині хай покажуть будинок, який я просив підібрати для нашого секретаріату. — Він помовчав. — А тепер ось що, добродії: вам обом завтра випадає виняткова місія.

— Яка ще місія? — поглумився Грицан.

— Повторюю: виняткова, — цілком серйозно сказав Вітовський. — Отже, будьте до всього готові.

— Не люблю, коли мене інтригують.

— Ні, друже, це не інтрига, — сказав Вітовський. — Мені самому треба все ще раз обміркувати.

Будинок для Секретаріату військових справ усім сподобався — колишній австрійський банк.

Наступного дня, після від’їзду Вітовського, поляки тричі бомбили місто з літаків, хоча й було укладене перемир’я.

Поточняк і обурювався, і тривожився, і нервував, він звинувачував і Вітовського, і Стефаніва, і Горука: треба було кинути всі сили на здобуття Львова! Ех, якби командувачем був він! А коли йому доповіли, що до Львова прибув представник французької місії в Румунії, прибув як представник французького уряду, — вкрай розлютився. І коли полковник Стефанів повернувся з аудієнції в Костя Левицького, спитав нетерпляче й різко:

— Ну що там?

— За посередництвом французького делегата перемир’я продовжено до шостої години ранку двадцять першого листопада, — чітко виговорив полковник Стефанів, наче рапортував.

— Мета?

— Мета благородна: француз хоче мати змогу порозумітися з обома воюючими сторонами.

— Фікція! — розлютився Анатоль. — Туман в очі!

— Чого ви так міркуєте? — полковник Стефанів гостро насупив брови.

— Бо фікція! — повторив Анатоль. — Якщо той француз так прагне порозуміння, то най би відразу, водночас збирав був обох противників, а не ліз спершу до поляків.

— Ну-у… це його право. Ми не можемо йому диктувати, — сказав помірковано полковник Стефанів.

— А що Левицький?

— Схвалив акцію. Перемир’я дасть нагоду вести переговори при посередництві французького делегата.

— Знов теревені! — Поточняк не знаходив собі місця. — Невже ви всі не розумієте — переговори ні до чого не приведуть! Поляки не ступляться зі Львова. Ніколи!

— Що радите?

— Виганяти їх!

— Виганяти… — протягнув полковник Стефанів. — Якщо прибуде з краю потрібна сила, я очищу Львів за два-три дні.

— А якщо не прибуде?

— Прибуде! — впевнено прорік полковник Стефанів. — Ми в силі тримати Львів два-три тижні, заки Вітовський організовує військо.

— А якщо поляки одержать підкріплення?

— Звідки? Дорога на Перемишль блокована.

— Чому ж у такому разі розвідка доносить, що на околицях Львова, під Городком і Яновим поляки згруповують свої сили? — не поступався Анатоль.

— Це, можливо, перегрупування…

— Гаразд, побачимо, — зітхнув Поточняк. — Вийду та хоч трохи дихну повітря — голова розвалюється.

Усе на світі має свою межу, ніщо не вічне, як, власне, і людське життя. Анатоль це добре усвідомлював. Ні, його не роз’їдав песимізм — Анатоль фанатично вірив у свою державу, вірив, що вона вистоїть. Тільки бунтував-гнівався, що не так усе робиться, як належало б.

Брів обезлюдненим містом, стискаючи в кишені рукоятку пістолета — із зведеним курком, тільки на запобіжнику. Ще в Січових стрільцях він навчився стріляти майже не цілячись і майже без промаху. До цього спонукало його пенсне: ану спаде — як тоді брати когось на мушку? І він вишкілювався до знемоги. Тепер гордився: рідко хто стріляє так влучно!

На ринку, побіля будинку просвіти, він набачив Лесю Баглій — свою сусідку, — вона про щось розмовляла з такою ж юною, як сама, дівчиною, — набачив — і тенькнуло в грудях. Леся подобалася йому. Але їй сімнадцятий пішов — не конче розженешся. Хіба що цілунками обмежуйся! А він хотів би оволодіти нею… В неї якесь осяйно матове, але таке ніжне, таке витончене біле личко, ледь продовгувате, з родимкою і ямками на щічках, довгі, до пліч, русяві кучері, лагідні блакитні очка, — блакитна лілея… Що ж, подумав Анатоль, поки що нехай будуть поцілунки, а згодом, якщо виживу, то й за дружину можна взяти. Тим паче вона з порядної родини.

Йому раптом згадався той день, коли він уперше пізнав жінку. Було це напередодні гімназії. І доволі чудернацько — в батьковій антикварній крамниці, де завше мила підлогу, витирала пилюку Іванка, юнка з передмістя, — рудувата, з рясними веснянками, але з якимись надто звабними губками. Та найбільше йому подобалось, коли вона мила підлогу, — він буцім заклопотано, всідавшись на дивані, розгортав старий фоліант, а насправді ж стежив за її пругкими литочками, вирізьбленими, як у молодої лошички, і згоряв од хіті. Вона аж снилася йому часом… І одного разу… Боже, як це було смішно й незграбно. Миючи розмашисто підлогу, Іванка, ледь вихиляючи задком, підсунулася до нього, аж ненароком торкнулася до його коліна; вмить злякано випросталася, засоромившись по самі вуха, щось пробачливе забелькотала, а він, паморотний, схопив її попід пахви й кинув на диван… Усе тривало якусь хвилину — і було повне розчарування. Це вже пізніше, в Січових стрільцях, на Закарпатті, коли під час вишколу його приголубила горянка, він зрозумів, що таке жінка.

Так, він жадав Лесю. І бачив, що й вона до нього не байдужа. Власне, небайдужою стала раптово: коли він, виписавшись місяць тому з віденської лікарні, примчав до Львова, аби приєднатися до національно-визвольного руху, — раніш дивився на неї як на сусідське мале дівча, з яким можна перекинутися словом-другим. А коли місяць тому приїхав і вони випадково зустрілися, обоє, глянувши одне на одного, остовпіли, ніби відкрили собі одне одного, — отоді й запала йому в серце.

А в цю хвилину, серед похмурого Львова, настороженого і якогось аж чорного, Леся була трояндою на купі брухту, і зболений, втомлений, знервований Анатоль ринув до неї, немов вона була його спасителем. Та замість того, щоб привітатися, він раптом ні з того ні з сього ляпнув зовсім не те:

— А ти чого тут?

— Я… я… — розгубилася дівчина.

— Ти не боїшся ходити по місту? Таж стріляють!

— Я була на зібранні Союзу українок.

Ця жіноча організація, знав Анатоль, створена торік у Галичині, покликана нести в люди культуру, національну свідомість, плекати рідні звичаї і мову, зберігати обряди, боротися за духовне багатство молоді, за освіту, здоровий побут. Він навіть запам'ятав її основну програму: «Український народ доти не піднесеться ні матеріально, ні морально, доки не виховає його від колиски розумна, просвічена мати». Звичайно, — подумав Анатоль, — духовний світ нації формує мати — так завше було, є і буде в цивілізованих державах.

— Я побігла, — сказала Лесина подруга, на яку Анатоль навіть не звернув уваги.

Але саме її слова привели Анатоля до тями — він ураз зніяковів, спаленів, засоромився: звідки в нього ця грубість? Треба вибачитися, сказати щось людяне, приємне. Він дивився на Лесю й не знав, що сказати. І вона дивилась на нього й теж мовчала. А похмурий Львів наче глузував з них.