— Вас покличуть, панове, — і одутлий капітан відкозиряв.
— Що ж, най буде… — сказав Шухевич. — Почекаємо.
Кожен — Шухевич, Поточняк, Грицан — сидів на своєму ліжку, — Устимчик залишився в машині. І сиділи наче після екзекуції. А що було чинити? Обурюватись? Сваритися? Вимагати чогось? У кого? І на кого скаржитися? І що це дасть? І хто їх стане слухати? Вони були поза правом. Поза світом…
— Які ж вони все-таки падлюки, — сказав Поточняк, позираючи на розталапані двері з тріщиною посередині.— Кари ляхам, кари!!!
Його слова повисли під закіптюженою стелею. Ярослав, закуривши, підпер голову рукою. Ой, ще буде… Ой, буде! Ні, він не боявся розмови, почував себе доволі твердо, мав тверді аргументи, аби відстояти свою думку. Інша річ, що з ними могли не рахуватися. О, так — після Парижа він міг розмовляти з самим Господом Богом і здолав би його, лише б той чесно дотримувався логіки і фактів. Ярослав ніколи не поважав тих, хто в дискусії використовує свою владу: унікальна слабість туполобих!
Одутлий капітан з’явився десь через півгодини, тримався шляхетно, з достоїнством, не наближаючись, проговорив:
— Прошу, панове, — і знову жест, тільки жест.
Усі трійко потяглися за ним, — він провів їх до тісної кімнати. Те, що побачив Ярослав, приголомшило: за столом сидів Стемпковський. Це що, гра? Грицан одчув, що іще секунда — й не впорається зі своїми нервами.
— Полковник Кесслер обідає,— спокійно сказав Шухевичу Адам. — Мені доручено з вами переговорити.
— Ні в якому разі! — випалив замість того Грицан, хоча право першого голосу належало главі місії.
— Так-так, ми почекаємо полковника, — підтвердив Шухевич, витримавши таку-сяку паузу, а тоді, витерши чоло, без запрошення сів на розхитаного стільця.
— Як хочете, — байдуже знизав плечима Стемпковський. — Але я не думаю, аби змінилося що-небудь.
— Ми почекаємо, — буркнув Поточняк.
— Там, у холі, посидьте… Хоч ні! Генрік, проведи, однак, панів до канцелярії пана полковника.
Вони ждали більше години.
Шеф штабу польської армії в Східній Галичині полковник Кесслер увійшов рвучко, пружно. Ярослав одразу відчув, що все вирішено, — під серцем похололо. Кінець…
— Передовсім, панове, — намагаючись говорити українською мовою, сказав полковник Кесслер, — прийшла депеша, що велична наша польська армія сягнула Збруча.
— Ми це знаємо, — кивнув Грицан.
— Я не можу нічого конкретного обіцяти вам стосовно демаркаційної лінії,— виголошував приготовлені слова полковник Кесслер. — Але хотів би знати, як ви думаєте воювати з більшовиками, не маючи ніякої оперативної бази?
— Це, мабуть, не входить у наші компетенції,— м'яко зауважив Ярослав, нетерпляче випередивши главу своєї делегації та беручи ініціативу в свої руки.
— Ваша армія розбіглася, — посміхнувся посмішкою Стемпковського Кесслер. — Скільки у вас може бути тепер сил?
— І це також не має відношення до нашої місії,— отут сміливо заговорив Шухевич.
— Ми маємо докладні відомості, що тамтешнє населення України не бажає вас прийняти.
— Можна подумати, вас українці хочуть! — пробурмотів Поточняк.
— Гадаю, це питання не підлягає обговоренню, — Шухевич спробував пом’якшити розмову. — Бодай би тому, пане полковнику, що це Україна, а не Польща. Це наші внутрішні справи.
— Що ж, почекаємо відомостей з Варшави, — заключив полковник Ічесслер і звернувся до одутлого капітана: — Проведіть панів до їх нової кімнати. Тільки не тут, не в цьому готелі, а помістіть їх у «Варшавському». Їм треба трохи подумати… Так, у «Варшавському».
— Ходім, — натягаючи чорні м’які рукавички, одутлий капітан пішов першим, сів у машину Стемпковського, вона рушила, за нею повів свою Устимчик.
— Ото знайте, дорогі мої, саме так з нами поводилися в Парижі,— зітхнувши, з гіркотою сказав Грицан. — А Петрушевич нарікає, що ми нічого там не домоглися.
— Хоч Петрушевича мені не згадуй, — скривився Поточняк, — бо мене починає дерти по горлі…
— Добродії, тільки не сваріться, — попросив Шухевич. — Ще нам бракувало всім пересваритися — більше вже нічого не треба.
У «Варшавському» кожному виділили окрему кімнату. По коридору снували вартові з карабінами. Сидів у фотелі черговий офіцер військової жандармерії. А Грицан кусав губи: ми що — заложники? Як усе те розуміти? Чи є люди на землі? І чи є Бог на небі?
IV
З-за пагорбів поволі підіймалося сонце. Велике, чисте, розкішне. І так само поволі розсіювало густу, молочно-сіру мряку. Почорнілі, замшілі дахи оголювались, і безіменний хутірець оживав. Зафоркали коні, загаласували поранені, заметушилися медсестри й санітари.
А попри той, закинутий в подільському степу, хутірець вже тяглася валка возів. Обози, обозй, обози… Переходила Галицька Армія Збруч, ідучи в Україну, а з нею — біженці: старики, жінки, діти… Інтелігенція. До возів тулилися, бо тут і провізія, і приватний скарб. Гляділа Таня на ті обози, в яких перемішались всі барви, як і всі доморослі істоти — від чоловіка до курки, і серце її до болю стискалося. Часом обози котилися у два, а то й в три ряди — чим ближче до полудня, тим довші валки. Здавалось, їм не буде кінця. Їхали важкі вантажні авта, артилерія, їхали шпиталі, команди з поодиноких міст, жандармерія. На конях. І піші. Піші — босоніж, з напухлими ногами.
— Добре, що тепле літо, — з сумом зітхала Таня. — Що би вони робили, бідні, коли холод та дощ…
— А таки добре, — підтакнула Оксана, мимоволі повернувши голову до Дударика-санітара, що невідривно зорив на до каменю випечену липневим сонцем дорогу. — Треба тобі, Петрусю, черевики.
— Мені й босяка добре…
— А восени чи взимку?
— Ще далеко…
— Ага! Далеко… — Оксана цмокнула, застерігаючи хлопця від безпечності.— Тобі так здається. Злетить, що й не запримітиш.
— І зброї тобі треба… — м'яко зауважила Таня.
— Я маю за пазухою револьвер… Вайда дав.
А обози йшли та йшли… На полях легко хвилювало збіжжя, темні надзбручанські ліси запрошували на відпочинок… І часто знесилені коні зупинялися. А піші, котрі чалапали побіч, де хто стояв, там і падали, засинаючи сном невинних, — у ровах, на обочині дороги… Мукали, озираючись увсібіч, корови, що їх гнали поперед себе гуртом чи окрімше, на прив'язі, і молоко капало з тонких дійок…
А обози йшли та йшли… Стрільці — купами на возах. Густо. Щільно. І як ті коні ще тягнуть, — знизувала плеченятами Таня, — і де в них тая міць?
— Чуєте, співають? — Дударик зачудовано розширив майже дитячі свої голубі очі.— І так гарно…
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
— То пісня наших страждань… — крізь сльози тихо обронила Таня. — То пісня, щоб заглушити наш біль…
— А я плакати не буду, — Петрусь гордо випнув хирляві груди. — Так, не буду… Хай вороги плачуть! — і приєднався до співаків:
Пішли наші стрільці Січовії у кривавий тан —
Визволяти рідну Україну з московських кайдан.
А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо…
А обози йшли та йшли… В Україну. Хто з співом, хто з плачем, та всі з надією: ненадовго, повернуться через якийсь час. Це навіть не відворот — похід за амуніцією, зброєю, набоями! Ми ще піднімемо, ой піднімемо тую червону калину…
Йшли та йшли обози…
— То що, будемо робити сінники? — підводить Оксана до Тані печаль своїх небесних очей в чорному віночку.
— Треба. Ніхто за нас не зробить. Помагай, Петрусю!
Зітхає Таня: ліжко чи сінник — хіба що мрія для поранених чи хворих. Розкіш і комфорт — чиста солома… Ні ліків, ні лікарні. Ліків нема — ліками гендлюють, камфори, йоду, опіуму не знайдеш зі свічкою, зате на чорному ринку — дуже прошу, скільки завгодно! На всю Галицьку Армію, знає тепер Таня, лише двадцять вісім лікарів, і то, здається, разом із санітарними старшинами, з яких мало користі. А недужих усе прибуває й прибуває. А може, не хочуть воювати, ухиляються від служби? Хто його знає! Таня звикла вірити людям.
