Але історія — баба капосна, — подумав Кость Левицький, — он як жорстоко вона обійшлася з Придніпрянською Україною! Він мав на увазі Центральну Раду. Першим універсалом оголосила автономію України, яку Тимчасовий уряд визнав лише під великим тиском, і то в рамках чотирьох губерній. І тільки другим універсалом від 3 листопада 1917 року оголошувалося з’єднання всіх українських земель під крилом Центральної Ради. Але й далі — автономія. І навіть третій універсал, 20 листопада, коли була проголошена Українська Народна Республіка, не визначав самостійності, а — федеративний зв’язок з Росією. 17 грудня 1917-го — ультиматум уряду Леніна: або Центральна Рада дозволить більшовикам діяти на Україні, або виповімо війну. Центральна Рада відкинула його, і більшовицькі війська рушили на Україну. Справжня біда почалася після Бреста: закликавши німців та австрійців на терен України для захисту від більшовиків, Центральна Рада сама була розігнана, і тепер на Україні запанував поборник «єдиної неділимої» гетьман Скоропадський. І на Україні — хаос, — подумав Кость Левицький, — суцільний хаос. А деякі наші опозиціонери горланять про возз’єднання. Яке возз’єднання? З ким з’єднуватися? З гетьманом Скоропадським, котрий хоче запхати Україну назад у пащу єдиної неділимої Росії? Хоч би Петрушевич зателефонував, хоч би вже щось там у Відні вияснилося, тривожився Кость Левицький, бо ж з дня на день може прибути з Кракова польська ліквідаційна комісія, щоб перебрати в Гуйна владу, — тоді буде пізно.

Подув пронизливий крижаний вітер. І налетіла колюча мжичка. Кость Левицький зіщулився. Перед Вірменською церквою дорогу йому перебіг чорний кіт, зблиснувши зеленими очима, а в дворику тієї ж Вірменської церкви заскиглила сука, яку обнюхував патлатий пес.

Кость Левицький сплюнув сердито і, обігнувши Народний дім по вулиці Корняктів, з боку Преображенської церкви, ввійшов через парадний хід. У тимчасовій канцелярії першим його зустрів Ізидор (або Сидір) Голубович — прибічник по парламенту і партії, сорокарічний доктор права, — повняве обличчя, невиразні вуса, тонкі губи, тонкий ніс, гострі очі під низькими бровами, високе чоло з залисинами і рідке волосся, чесане назад.

— Телефонував доктор Петрушевич?

— Ні,— впевнено відказав Голубович.

— Хм-хм-хм! Що б то мало означати?

— Ні дзвінка, ні кур’єра.

— Хм-хм-хм! Але ж може прибути ліквідаційна комісія, — допитливо дивився на Голубовича.

— Треба йти до намісника.

— Хм-хм-хм!

— Нема ради — треба йти до Гуйна.

А за вікном не переставав холодний осінній дощ. День похмурий та глухий.

— Треба хоч раз проявити тверду рішучість, — кулаком, наче рубанком, рубав повітря Поточняк. — Ми так багато тратили через що? Через свою нерозторопність! Ось!

— Згоден, — підтримав Вітовський. — Ми повинні в цю важливу хвилину проявити максимум рішучості. І бути напоготові виступити в першу-ліпшу хвилину.

Викурювали по цигарці і знову сідали до столу, аби ще й ще раз уточнити план захоплення Львова — пошти, телеграфу, військових казарм, до дрібниць обдумували, як проводити роззброєння військових австрійських частин. І як обороняти Львів, якими силами, скільки їх треба.

— Не забувайте, — застерігав Грицан, — що Львів і Галичина — тепер мало не центр Європи і Азії, врахуйте, через наше місто сюди-туди йдуть військові ешелони з полоненими — зі сходу на захід, із заходу на схід.

— Думаєш про зіткнення? — Вітовський погладив пальцями жорсткі вуса і замислився.

— Не виключено, що сюди підкинуть війська, — розмислював далі Грицан. — Не слід скидати з рахунку чуток, що незабаром приїде з Кракова польська ліквідаційна комісія, щоб прибрати адміністраційну владу до своїх рук. Отже, вона може привести з собою принаймні батальйон.

— Цілком погоджуюся! — Поточняк поправив пенсне в золотій оправі.— Отже, мусимо все до деталей зважити, аби до всього бути готовим. Вважаю, що необхідно поговорити з представниками Національної Ради. Без них не варто нічого робити, бо роззлостяться і будуть нам шкодити. Бо які б вони не були, як би ми їх не обзивали-зневажали, але в їх руках влада: якщо не політична, то принаймні суспільна. Пане отамане, — до Вітовського, — мабуть, доведеться вам…

— Йти до них? — той раптом закипів. — А щоб вони поздихали! — Він помовчав. — Але, мабуть, треба-таки йти…

— Тільки не на поклін, ні! — уточнив Поточняк. — Розмовляти треба як рівний з рівним.

— Як я не бажаю цього візиту… — вирвалось несподівано у Вітовського. — Мабуть, з мене ніколи не вийде дипломата.

Запахло кавою. Вітовський підняв голову, а Ростик від самісінького порога вигукнув:

— Перерва!

«З Ростиком не пропадеш, — подумав з посмішкою Вітовський. — При всіх своїх недоліках такі також потрібні…»

Він із задоволенням смакував пахучий напій. Боговик, спостерігаючи за всіма, спитав:

— Іще, може, долити? Мої запаси невичерпні…

— Дякую… Налий… — І Вітовський сказав до нього неголосно, аби ніхто не почув: — Ростику, я боюсь… Мене лякає майбутнє… А що, як не вдасться?.. Боюся.

— Але ж ти сам сказав, що зневіра веде до поразки.

— Розумієш, непокоїть мене брак сили. Півтори тисячі стрільців, що є у Львові, це дуже мало для такої серйозної акції. А представники Національної Ради про це не думають, що без війська не може бути держави.

— Але ж ти казав, що з Буковини прийдуть усуси.

— А раптом їх щось затримає в дорозі? Так само, скажімо, як затриманий був я… Що тоді?

— Будемо вірити, що вони проб’ються… Ще кави?

— Ні, дякую.

Він закурив і подумав, що треба проганяти свої сумніви, бо всякий сумнів підриває впевненість. А без віри йти на серйозне діло — майже гарантована невдача. А крім того, всяке вагання передається старшинам, і тоді…

— Ну як, товариство, кава? — надмірно голосно спитав Вітовський, рішуче підступаючи до столу, де лежав план Львова. — Та похваліть же чоловіка…

— Кава — як Ростик…

— Отже, так, товариство, — Вітовський обвів старшин пильним поглядом. — Я йду до Левицького. Зі мною піде Грицан. Твої знання історії, Ярославе, там конче потрібні, тим паче володієш таємницею, як народжуються і вмирають держави… А якщо серйозно, я призначаю тебе своїм референтом.

— Що ж, будемо просвіщати старих галицьких політиків. Це мені завжди приносило насолоду.

— А ви, пане Поточняк, тим часом перебирайтесь всім штабом звідси на Ринок, до «Просвіти». І ще раз ретельно обдумайте зі старшинами план акції.

— Буде зроблено!

— Ходім, Ярославе.

Як допіру Костя Левицького, надворі, за дверима «Народної гостиниці», їх пронизав крижаний вітер і покропила колюча мжичка.

— Хвилюєшся? — спитав Грицан.

— Ні,— Вітовський ледь хитнув головою. — Левицький не та фігура, від якої я б тремтів. Я боюся, щоб він не напаскудив нам, як слушно зауважив Поточняк.

— Треба якнайскоріше зарядити мобілізацію. В нас недостатньо сил, щоб втримати Львів.

— І чому ми так рідко думали, що настане нинішній день! Хоч — ні! Думали. Але, мабуть, досить міражно. Бо все виглядає так, ніби ми знайшли скарб і не знаємо, що з ним робити.

— Зараз про це пізно говорити.

— Та зрозуміло, — Вітовський аж зітхнув. — Однак відступати не будемо. Або життя, або смерть.

— А щодо Левицького, то не вперше доведеться мені мати справу з постарілими послами австрійського парламенту, провідниками без вогню, випещеними демократами. Ні, я не принижую Левицького і компанію. Не принижую, бо ж знаю, що в них комплекс неповноцінності.

— Наберися мужності, друже.

їх було повно в кімнаті — членів Національної Ради, — елегантних, вибраних, вишколених, інтелігентних, вельми заклопотаних й флегматично безпомічних. Водночас повернули голови до прибульців.

Вітовський спокійно привітався, по їхніх очах зрозумів, що його тут чекали. Значить, все-таки хвилюються, щось думають. І за це Богу дякувати!

— Що ж вирішив військовий комітет? — стурбовано спитав Кость Левицький, поправляючи пенсне.